Постанова 4823 № 750/9438/15-ц

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 12 березня 2021 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 750/9438/15-ц Головуючий у першій інстанції Литвиненко І. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/347/21 Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого-судді Висоцької Н.В. суддів: Бобрової І.О., Мамонової О.Є., із секретарями Зіньковець О.О., Шкарупою Ю.В., Позняк О.М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа Дочірне підприємство Соціально-побутове управління Публічного акціонерного товариства Чернігівоблбуд, ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 грудня 2015 року (місце ухвалення м. Чернігів, дата складання повного рішення 02.12.2015) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. В обґрунтування посилався на те, що позивач є наймачем та постійно мешкає в квартирі АДРЕСА_1 . З 06.06.1998 за вказаною адресою зареєстрований син позивача відповідач у справі ОСОБА_2 , який протягом тривалого часу не мешкає у вказаній квартирі, на підставі чого комісією було складено відповідні акти. З посиланням на ст. 71 ЖК України, згідно якої відповідач втратив право на користування житлом за місцем своєї реєстрації, оскільки протягом більше шести місяців відсутній за місцем своєї реєстрації без поважних причин, позивач у позові просив визнати громадянина ОСОБА_2 , 1992 р.н., зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 таким, що втратив право на користування житлом за місцем своєї реєстрації. Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02.12.2015 позовні вимоги задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що тратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , та стягнуто з нього на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 487,20 грн. Рішення суду обґрунтовано тим, що позов є обґрунтованим та доведеним належними доказами, а саме обставини не проживання відповідача за місцем своєї реєстрації без поважних причин, на підставі ст. 71 ЖК України позов підлягає задоволенню. 20.11.2020 представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Шолох О.В. було подано заяву про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02.12.2015, в якій просила поновити пропущений процесуальний строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, та скасувати заочне рішення суду першої інстанції. Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 14.12.2020 заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 02.12.2015 по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом залишено без задоволення. Не погоджуючись з заочним рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02.12.2015 представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Шолох О.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. За доводами апеляційної скарги оскаржуване рішення суду винесено з порушенням норм процесуального та з неправильним застосуванням норм матеріального права, судом не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки не відповідають дійсним обставинам. У скарзі заявник посилається на те, що відповідач ОСОБА_2 не приймав участі у розгляді справи та не подавав відповідні заперечення на позов разом з доказами. Зазначає, що його батьки у 2014 році розірвали шлюбні відносини, та його мати переїхала мешкати в м. Таганрог, Ростовської області. Батько відповідача позивач у справі ОСОБА_1 одружився вдруге, та його друга дружина отримала поштовою кореспонденцією копію заочного рішення, яке було надіслано відповідачу, тобто стороння особа отримала оскаржуване рішення, внаслідок чого відповідач ОСОБА_2 ніяким чином не міг знати про ухвалене заочне рішення та був позбавлений можливості оскаржити його. Крім того, посилається, що в заяві про перегляд заочного рішення суду заявник посилався на те, що перебуває в місцях позбавлення волі в Бориспільській виправній колонії за вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 08.04.2019, тому з об`єктивних причин не міг надати суду всі наявні в нього докази, які мають істотне значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування скарги ОСОБА_2 вказує, що проживав та був зареєстрований у спірній квартирі з часу отримання його рідним батьком ОСОБА_1 ордеру на вселення до серпня 2015 року, тобто до часу навчання в політехнічному інституті (філіал) «Донського державного технологічного університету» в місті Таганрог Ростовської області, де продовжував навчання до 01.02.2018 року, до часу його фактичного затримання та екстрадиції до України, в зв`язку зі скоєним злочином у жовтні 2013 року за ч. 1 ст. 121 КК України. При цьому посилається на акт про проживання від 14.12.2020, згідно якого ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав у спірній квартирі з 1997 року по серпень 2015 року, акт засвідчило 13 сусідів. З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 141). Протокольною ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 10.02.2021 до участі у справі в якості третьої особи залучено власника квартири ОСОБА_3 (а.с. 144-145). На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали справи, проте відзив на апеляційну скаргу до суду подано не було. Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Вислухавши суддю-доповідача, учасників судового процесу, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення враховуючи наступне. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що згідно довідки ДП «Соціально-побутове управління» ПАТ «Чернігівоблбуд» від 09.09.2015 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані в квартирі АДРЕСА_3 (а.с. 35). З копії особового рахунку № НОМЕР_1 вбачається, що квартиронаймачем вказаної вище квартири є ОСОБА_1 (а.с. 6, 34). Згідно Акту від 10.09.2015 складеного комісією ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який виїхав з України в Росію і більше року не проживає за даною адресою і за житло не помагає сплачувати з квітня 2014 року по час складення Акту (а.с. 33). Власником квартири станом на 02.12.2015 було ЗАТ «Чернігівобдлбуд», що вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а.с. 36). Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції прийшов до висновку, про те, що позов є обґрунтованим та доведеним належними доказами, на підставі ст. 71 ЖК України підлягає задоволенню, оскільки доведено не проживання відповідача за місцем реєстрації понад 6 місяців. З таким висновком суду першої інстанції погоджується і апеляційний суд, оскільки судом першої інстанції обставини справи з`ясовані в обсягу, необхідному для правильного вирішення спору, відповідно до встановлених обставин, правильно визначено суть і характер правовідносин сторін та норми матеріального права, що їх регулюють. Доводи апеляційної скарги цей висновок суду не спростовують. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз змісту статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців; 2) відсутність поважних причин такого не проживання. Збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів. Судом першої інстанції встановлено, що квартиронаймачем вказаної вище квартири є ОСОБА_1 (а.с. 6, 34), в якій був також зареєстрований відповідач ОСОБА_2 (а.с. 35), та який згідно Акту від 10.09.2015 складеного комісією виїхав з України в Росію і більше року не проживає за даною адресою і за житло не помагає сплачувати з квітня 2014 року по час складення Акту (а.с. 33). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Як вбачається, звертаючись до суду першої інстанції з заявою про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 , посилався на не обізнаність про наявність судового рішення по справі, разом з тим не надав доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 чинив перешкоди у користуванні квартирою, а також, докази що він намагався повернутися до квартири. Надані позивачем докази, щодо не проживання відповідачем у належний спосіб не спростовано. Посилання заявника у скарзі на те, що він перебуває в місцях позбавлення волі в Бориспільській виправній колонії за вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 08.04.2019, тому з об`єктивних причин не міг надати суду всі наявні в нього докази, які мають істотне значення для правильного вирішення справи не можуть бути підставою для скасування правильного рішення суду, оскілки інтереси ОСОБА_2 у суді першої та апеляційної інстанції представляє адвокат Шолох О.В., повноваження якої підтверджені у належний спосіб договором про надання правової допомоги та ордером серія ЧН № 111204 (а.с. 103). Крім того, з досліджених матеріалів кримінальної справи № 750/1503/19, було встановлено, що згідно запиту УІАЗ УМВС України в Чернігівській області про факт перетину державного кордону України за міжвідомчою системою «Аркан» № 1/5-702 20.03.2015 в період часу з 30.01.2015 по 17.03.2015 ОСОБА_2 14.02.2015 у пункті пропуску «Гремяч» виїхав за паспортом НОМЕР_2 (зворот а.с. 206, 207, 208). 31.07.2015 ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , було направлено повідомлення про підозру у кримінальному провадженні від 15.10.2013 (а.с. 205). Ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Чернігова від 20.01.2017 обрано відносно підозрюваного ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (а.с. 209-210). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. У статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом не встановлено, а матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що відповідач намагався проживати у спірній квартирі, а позивач ОСОБА_1 чинив йому перешкоди. Зокрема, відповідач не звертався до правоохоронних органів щодо неможливості використання майна, не звертався до суду із відповідним позовом. Відповідачем не доведено, що у спірній квартирі знаходились його речі, як не надано існування доказів про існування домовленостей між сторонами щодо користування житлом у разі відсутності відповідача понад шість місяців. Не доводить обставини проживання у спірній квартирі і дані характеристики, виданої на ОСОБА_2 , волонтера громадської організації «Резервна Сотня» ОУН-ПІВНІЧ «ДБ ОУН» з якої вбачається, що ОСОБА_2 працював волонтером на протязі 2014 року (січень 2014 лютий 2015 років) (а.с. 211) та акт про проживання від 14.12.2020 (а.с. 97), оскільки він складений через 5 років після ухвалення рішення судом першої інстанції. Крім того, відповідно до обставин викладених у клопотанні про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою від 07.02.2019 та інших процесуальних документах кримінальної справи було встановлено, що згідно рапорту ст. о/у ВКР ЧМВ Моската Ю.М. від 09.02.2015 року встановлено, що за місцем реєстрації ОСОБА_2 за адресою по АДРЕСА_3 проживає батько ОСОБА_1 , який повідомив, що його син більше 6 місяців з ним не проживає, де він мешкає йому не відомо з ним він не спілкується та будь-яких стосунків не підтримує (а.с. 206). Згідно рапорту ст. о/у ВКР ЧМВ Моската Ю.М. від 18.03.15 було встановлено, що ОСОБА_2 проживає разом з сестрою ОСОБА_4 за адресою АДРЕСА_4 , яка повідомила, що ОСОБА_2 декілька днів потому зібрав свої речі та виїхав з її помешкання (а.с. 207). З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач без поважних причин не проживає у квартирі АДРЕСА_3 понад строки, встановлені законом. Не спростовують встановлених обставин і покази свідків допитаних під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції. Допитана, як свідок ОСОБА_5 , пояснила, що брат проживав у спірній квартирі та виїхав лише влітку 2015 року РФ, що не узгоджуються з іншими матеріалами справи, отже покази не можуть бути прийняті судом до уваги Свідок ОСОБА_6 , підтвердив обставини одруження брата ОСОБА_1 , але інші повідомлені обставини щодо місця проживання ОСОБА_2 у спірний період не узгоджуються з матеріалами справи та не свідчать про його обізнаність про фактичне місце проживання та перебування у спірний період відповідача. Судом встановлено, що ОСОБА_2 не проживав у спірній квартирі тривалий час, тобто понад встановлений законом строк збереження права користування. Судом апеляційної інстанції також враховано, що відповідач ОСОБА_2 перетнув кордон виїхавши до РФ 14.02.2015, до суду позивачем скеровано позов 16.09.2015, відповідачем не було надано доказів перетинання кордону у зворотньому напрямку, отже доводи апеляційної скарги щодо вибуття з квартири було зумовлено виїздом на навчання є необґрунтованими, оскільки на навчання відповідач був зарахований за заочною формою навчання(а.с. 63) та у спірний період перебував у академічній відпустці. Таким чином, встановивши обставини не проживання за місцем реєстрації понад встановлений строк, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Вичерпного переліку поважних причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Разом з тим, у цій справі позивач відповідно до статті 81 ЦПК України, довів обставини, на які він посилався у позовній заяві, а саме те, що відповідач без поважних причин не проживає у понад строки, встановлені законом, та надав суду докази на підтвердження своїх доводів, проте відповідач такі докази не спростував. Таким чином, у зв`язку з не проживанням ОСОБА_2 у квартирі без поважних причин тривалий час, недоведеністю факту чинення перешкод у користуванні майном зі сторони позивача та враховуючи відсутність порушеного права відповідача на житло, суд першої інстанції обґрунтовано зробив висновок про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою. Не спростовують правильних висновків суду першої інстанції і посилання щодо не отримання поштової кореспонденції з суду у зв`язку з отриманням її новою дружиною позивача, яка не передавала таку кореспонденцію ОСОБА_2 , в матеріалах справи наявна також не вручена кореспонденція (а.с. 29) з підстав «за закінченням терміну зберігання». Крім того, судом першої інстанції здійснено перегляд заочного рішення від 02.12.2015, відповідач скористався своїм правом висунути свої заперечення і доводи проти позову, в тому числі щодо причин не проживання в спірному житлі, ухвалою від 14.12.2020 заяву ОСОБА_2 залишено без задоволення, отже слід дійти висновку, що доводи апеляційної скарги щодо неотриманням копії заочного рішення суду, що дає підстави для поновлення строків перегляду заочного рішення та не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, оскільки апеляційна скарга не містить доводів визначених у п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Таким чином, на підставі викладеного вище суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції скасуванню не підлягає. Відповідно до даних актового запису про смерть № 2472 від 01.09.2020 (а.с. 141) ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , отже апеляційним судом також враховано, що у випадку, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред`явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 6 частини першої статті 186 ЦПК України), а у разі, коли провадження у справі вже відкрито, закриває таке провадження (пункт 7 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте, якщо суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи-сторони у спорі чи припинення юридичної особи-сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для його скасування в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі (частина третя статті 377 ЦПК України). Аналогічно не можна скасувати у касаційному порядку повністю чи частково із закриттям провадження у справі законне й обґрунтоване рішення суду першої або апеляційної інстанції (частина третя статті 414 ЦПК України). Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20). Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про законність й обґрунтованість ухваленого у справі рішення, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Заочне рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту. Повний текст судового рішення складено 17.03.2021. Головуючий Судді: