Постанова 4820 № 686/28559/19

УКРАЇНА ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ Справа № 686/28559/19 Провадження № 22-ц/4820/1310/20 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2020 року м. Хмельницький Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Гринчука Р.С., Грох Л.М., Костенка А.М., секретар судового засідання Чебан О.М., з участю представників учасників справи, розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 червня 2020 року, суддя Чевилюк З.А., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Хмельницька міська рада про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, встановив: У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловою площею в квартирі АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову вказала, що вона перебувала з відповідачем у шлюбі в період з 2004 року по 2016 рік. В серпні 2009 року на підставі рішення виконкому Хмельницької міської ради №782 сторонам видано ордер на однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . В листопаді 2014 року рішенням виконавчого комітету Хмельницької міської ради вказана квартира виключена з числа службових. Незважаючи на те, що відповідач зареєстрований у АДРЕСА_3 , він фактично постійно проживає в іншій квартирі спільно зі своєю дружиною та дитиною, за адресою: АДРЕСА_4 . Вона є інвалідом другої групи, проживає у спірній квартирі одна, сплачує всі комунальні послуги. Відмова відповідача у знятті з реєстраційного обліку обмежує її у праві на оформлення субсидії тим самим унеможливлює зменшення тягаря утримання житла. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12.06.2020 року позов задоволено. Визнано відповідача ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловою площею в квартирі АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення, посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення. На думку апелянта, оскільки позивач особисто не надавала пояснень у суді, тому судовий розгляд не можна вважати повним та об`єктивним. Судом не взято до уваги тієї обставини, що наймачем спірної квартири є він, а не позивач, яка є бувшим членом сім`ї наймача. Показання свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не можна вважати достовірними, оскільки ці особи не знайомі з ним особисто. Показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 також не можуть бути взяті до уваги, оскільки вони заінтересовані у вирішенні справи на користь ОСОБА_2 . В той же час свідок, про виклик якого ним було заявлено клопотання, судом не допитувався. Висновок суду про те, що він добровільно залишив спірну квартиру є необґрунтованим, оскільки технічні характеристики помешкання, проживання у ньому позивача фактично унеможливлювали користування ним. Не відповідає фактичним обставин справи також і висновок суду про те, що з серпня 2014 року він не вважав спірну квартиру своєю, а тому не утримував її в належному стані. Посилаючись на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 22.11.2018 року у справі №760/13113/14 апелянт зауважив, що враховуючи технічні характеристики спірної квартири, він не мав змоги користуватися житловою площею спільно з позивачем. Також зазначив, що посилання суду першої інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі №653/1096/16-ц щодо перебігу строку позовної давності у разі заявлення негаторного позову є необґрунтованим, оскільки даний правовий висновок стосується прав власника спірного майна, в той час як позивач є членом сім`ї наймача спірної квартири та могла дізнатись про порушення своїх прав ще з серпня 2014 року, на що суд першої інстанції уваги не звернув. У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказала, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим. Зазначила, що відповідач з 2014 року проживає з іншою жінкою, пішов з квартири з власної ініціативи, з 2014 року до квартири не навідувався, відтак посилання останнього щодо неправомірної поведінки позивача є необґрунтованими. Витрати з оплати комунальних послуг несла позивач самостійно, що було визнано відповідачем в судовому засіданні. Свідок ОСОБА_6 підтвердила, що бачила відповідача з іншою жінкою ще до розлучення сторін, та вказала, що відповідач проживає в будинку АДРЕСА_5 . Свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили, що складали та підписували акт від 02.02.2016 року про те, що відповідач не проживає в квартирі АДРЕСА_1 з серпня 2014 року. В суді першої інстанції відповідач підтвердив, що він добровільно пішов з квартири, оскільки у нього з`явилась інша сім`я і він не міг проживати з позивачем в одному помешканні. В судовому засіданні представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги. Представник позивача в суді проти апеляційної скарги заперечила, підтримала рішення суду першої інстанції. Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що 14.08.2009 року ОСОБА_1 та його дружині, ОСОБА_2 , видано ордер № 000793 серії ХМН на право заселення в жиле приміщення площею 11,5 кв.м., що складається з однієї ізольованої кімнати за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 4). Сторони зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 , з 21.08.2009 року (а.с. 7). Рішенням виконкому Хмельницької міської ради від 14.11.2014 року, №758 вищевказана квартира виключена із числа службових (а.с. 5). Шлюб між сторонами розірвано 15.03.2016 року (а.с. 8). 13.04.2016 року відповідач зареєстрував новий шлюб з ОСОБА_7 , від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка, ОСОБА_8 (а.с. 45, 46). Сторони визнали, що ОСОБА_1 та ОСОБА_7 проживають у квартирі АДРЕСА_6 , яка належить ОСОБА_7 (а.с. 47-49). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з відсутності доказів щодо здійснення відповідачем ОСОБА_1 витрат по утриманню квартири АДРЕСА_1 . Суд дійшов висновку, що відповідач добровільно вибув зі спірної квартири у зв`язку з одруженням та народженням дитини, та, будучи зареєстрованим у цій квартирі, фактично проживає зі своєю сім`єю за іншою адресою. ОСОБА_1 не довів, що спірне житло є для нього постійним місцем проживання, в якому він має намір проживати, але з об`єктивних причин зробити цього не може. Враховуючи тривалу відсутність відповідача у спірній квартирі, заміну позивачем замків на вхідних дверях не може бути визнано як вчинення перешкод у користуванні квартирою. ОСОБА_1 , посилаючись у суді на наявність у нього перешкод у користуванні спірною квартирою, в той же час не скористався своїм правом на самозахист, не звертався до суду з відповідним позовом або з відповідними заявами до правоохоронних органів з метою усунення перешкод у користуванні житлом. Висновок суду є обґрунтованим з огляду на наступне. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Відповідно до роз`яснень, викладених у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року, № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УPCP), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.10.2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім`ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням (постанова Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 201/10924/13-ц). Разом з тим, вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (постанова Верховного Суду від 18.03.2020 року, справа № 464/7923/16-ц). Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 та члену його сім`ї, дружині ОСОБА_2 , видано ордер на право заселення в жиле приміщення жилою площею 11,5 кв.м., яке складається з однієї ізольованої кімнати (а.с. 4). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у власності ОСОБА_1 нерухомого майна не перебуває (а.с. 20). Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у ОСОБА_1 на праві користування іншого жилого приміщення, крім спірного. Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 у 2014 році добровільно вибув із квартири АДРЕСА_1 , оскільки зареєстрував шлюб з іншою жінкою, у них народилася спільна дитина, створивши таким чином іншу сім`ю (а.с. 45, 46). З часу вибуття, 2014 року, і до цього часу ОСОБА_1 , як член новоствореної сім`ї проживає в квартирі АДРЕСА_6 , яка належить дружині відповідача ОСОБА_7 (а.с. 47-49), що визнано відповідачем. Наміру проживати у спірному приміщенні ОСОБА_1 не має. Як зазначив представник відповідача в судовому засіданні єдиною причиною небажання ОСОБА_1 змінити своє зареєстроване місце проживання є необхідність приватизації спірного житла, де проживає позивач, що підтверджує відсутність дійсного наміру відповідача проживати у спірному житлі. ОСОБА_2 , будучи особою з інвалідністю ІІ групи з дитинства (а.с. 29), сплачує комунальні платежі, перешкод у користуванні спірним житлом ОСОБА_1 не вчиняє, право на проживання останнього в спірному приміщенні, з якого той добровільно вибув не заперечує. Встановлені обставини справи свідчать про відсутність об`єктивних причин, які б спонукали відповідача змінити своє місце проживання, що вказує на добровільність залишення ним квартири АДРЕСА_1 , відтак наявні правові підстави для визнання його таким, що втратив право на користування жилим приміщенням. Стосовно посилання апелянта на сплив позовної давності, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки, в такому разі йдеться про правопорушення, що триває. Згідно з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06.03.2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення. Як вбачається зі змісту акту, складеного ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 02.02.2016 року відповідач ОСОБА_1 не проживає у спірному житлі з серпня 2014 року (а.с. 9). Допитані в суді свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підтвердили вказані обставини. Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем суду не надано. За таких обставин, враховуючи, що тимчасова відсутність відповідача ОСОБА_1 як юридичний факт є триваючою обставиною, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем доведено факт втрати відповідачем права користування жилим приміщенням внаслідок його відсутності у спірному житловому приміщенні понад шість місяців. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року). Доводи апелянта зводяться до непогодження з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, перевірені доводи сторін та надана їм належна правова оцінка. Враховуючи вищевикладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини, у зв`язку із чим подана апелянтом апеляційна скарга є необґрунтованою та задоволенню не підлягає. Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 13 жовтня 2020 року. Судді: Р.С. Гринчук Л.М. Грох А.М. Костенко