Постанова 4814 № 552/1964/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 552/1964/20 Номер провадження 22-ц/814/407/21Головуючий у 1-й інстанції Турченко Т. В. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 лютого 2021 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді: Кузнєцової О.Ю. суддів: Гальонкіна С.А., Карпушина Г.Л. секретар Гнатюк О.С. імена (найменування) сторін: позивач: ОСОБА_1 відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави, ухваленого 07 грудня 2020 року у складі судді Турченко Т.В. по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою,- В С Т А Н О В И В : У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом та просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог вказувала, що вона проживає та є наймачем квартири за адресою АДРЕСА_2 . Зазначала, що відповідачі у вказаній квартирі зареєстровані, проте не проживають з 1999 року, житловим приміщенням не користуються без поважних причин. Вважає, що збереження реєстрації відповідачів за даною адресою, порушує її права на вільне користування квартирою, створює перепони при оформленні субсидії та змушує нести додаткові витрати по оплаті квартирної плати та комунальних послуг, оскільки відповідачі не приймають участі в утриманні житла. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_2 , просила скасувати його та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення місцевого суду повною мірою відповідає вказаним вимогам. Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проживає та зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , є наймачем квартири. Рішенням виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради № 204 від 10 квітня 2007 року «Про переоформлення особових рахунків» (а.с. 7) дозволено ГЖЕД № 6 переоформити особовий рахунок на квартиру на ОСОБА_1 після померлої бабусі ОСОБА_4 . За вищевказаною адресою зареєстровано місце проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Доказами по справі підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за адресою АДРЕСА_1 з травня 1999 року. Так, відповідно до акту від 06 січня 2019 року (а.с. 6), підписаного сусідами ОСОБА_1 , що засвідчено начальником КП «ЖЕО № 2», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за вищевказаною адресою з травня 1999 року, їх речі відсутні, оплату житлово-комунальних послуг не здійснюють. Допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_5 , яка є сусідкою ОСОБА_1 , зазначила, що проживає у сусідній квартирі АДРЕСА_3 з 1971 року та дружила з бабусею позивачки ОСОБА_4 . Зазначала, що ОСОБА_3 прописалася у квартирі за домовленістю із ОСОБА_4 з метою полегшення працевлаштування. Проте, після реєстрації свого місця проживання вона переїхала в іншу квартиру. Свідок зазначила, що ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_4 до квартири не з`являлась. Таким чином, факт не проживання відповідачів за адресою АДРЕСА_1 понад 6 місяців підтверджений належними доказами та не спростований відповідачами. Апелянт фактично не заперечує факту не проживання у вищевказаній квартирі, проте посилається на те, що таке не проживання пов`язане із протиправною поведінкою ОСОБА_1 , яка не допускала її до житла. Такі доводи не підтверджуються доказами по справі. В матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідачі з травня 1999 року звертались до суду з метою захисту своїх прав, або до правоохоронних органів, або іншим чином намагалися реалізувати право на проживання у квартирі. Два звернення до правоохоронних органів від 27 грудня 2019 року та від 22 травня 2020 року, яке здійснене відповідачами після відкриття місцевим судом провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , не може вважатися підтвердженням того, що їх не проживання у квартирі протягом 21 року не мало добровільного характеру. Посилання апелянта на неправильний спосіб захисту, обраний позивачем, є безпідставним, оскільки відповідачі не надали доказів, що між ними та позивачем було укладено договір піднайму житлового приміщення. Враховуючи, що ОСОБА_1 , як квартиронаймачеві, належать майнові права на спірну квартиру (право користування та володіння), то вона має право вимагати усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні цих прав. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Місцевий суд, визнаючи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірною квартирою, узяв до уваги, що відповідачі значний проміжок часу не проживали у спірній квартири та добровільно переїхали проживати в інше житлове приміщення. Отже ці фактичні обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які ніколи не були власниками спірної квартири, не мали достатніх та триваючих зв`язків з нею і останні 21 років до звернення ОСОБА_1 до суду із позовом проживали в іншому житлі. Разом із тим апеляційний суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Колегія суддів, оцінивши припинення права користування відповідачів квартирою за адресою АДРЕСА_1 на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшла висновку, що припинення права користування відповідає такій пропорційності, оскільки існує розумне співвідношення права ОСОБА_1 як квартиронаймача спірного житла на фактичне користування житлом та правом користування осіб, що не є власниками житла та понад 20 років не проживають у ньому та не беруть участь в його утриманні. Отже, визнання відповідачів такими, що втратили право користування вказаною квартирою, не є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, є законним та пропорційним заходом, застосованим з метою захисту права позивача на володіння та користування житлом, яке вона займає на законних підставах. Заперечення апелянта щодо стягнення з ОСОБА_3 судових витрат, понесених позивачем у зв`язку із оплатою професійної правничої допомоги також не заслуговують на увагу. Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Наданими позивачем доказами підтверджено факт понесення витрат на професійну правничу допомогу, а також розумність та співмірність таких витрат (а.с. 29-31). Більше того, ОСОБА_3 , з якої стягнуто витрати на професійну правничу допомогу, рішення місцевого суду в апеляційному порядку не оскаржувала. Інших доводів, які б спростовували висновки місцевого суду або вказували на їх помилковість апелянтом наведено не було. Виходячи з викладеного, судова колегія дійшла висновку про те, що судом першої інстанції з`ясовано всі обставини та надано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення місцевого суду, судовою колегією не встановлено. Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: О.Ю. Кузнєцова Судді С.А. Гальонкін Г.Л. Карпушин