Постанова 4857 № 300/1420/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/1420/20 пров. № А/857/1059/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Довгополова О.М., суддів Гудима Л.Я., Гуляка В.В., з участю секретаря судового засідання Хітрень О.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Івано-Франківській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки),- суддя (судді) в суді першої інстанції Главач І.А., місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління ДПС в Івано-Франківській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-63417-52 від 10.02.2020. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2020 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-63417-52 від 10.02.2020 на суму 33497,33 грн. Стягнуто з Головного управління ДПС в Івано-Франківській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок. Рішення мотивоване тим, що відповідачем не доказано правомірності спірного рішення. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивач не здійснював оплату відповідних сум з єдиного внеску, у зв`язку із чим податковим органом правомірно сформовано оскаржувану вимогу про сплату недоїмки, яка виникла у період з 2017 року по 2019 рік. Зазначає, що позивач перебуває на обліку як платник податку у Івано-франківській області та жодної заяви про зміну місця проживання та зміну місця діяльності органу контролю не подавав. Вважає, що здійснення підприємницької діяльності та отримання заробітної плати під час перебування у трудових відносинах несуть різну правову природу доходів, відтак в незалежності від перебування платника в трудових відносинах, єдиний внесок утримується за здійснення платником податку господарської діяльності як фізичною особою-підприємцем. Позивач надав суду відзив на апеляційну скаргу, у якому з покликанням на законність і обгрунтованість судового рішення просить залишити його без змін. Представник апелянта Яремак Т.І. у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги та просив задовольнити її з підстав, що у ній наведені. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 18.07.2011, ОСОБА_1 18.07.2011 прийнятий на роботу на посаду експедитора у Товариство з обмеженою відповідальністю «Аміла-Торг» (наказ №18-ок від 18.07.2011), 10.11.2017 переведений на посаду охоронця (наказ про переведення №10/17 від 10.11.2017), де працює до теперішнього часу (а.с. 18). З 18.11.2005 по 30.01.2020 ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (https://usr.minjust.gov.ua/ua/freesearch). Відповідачем сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-63417-52 від 10.02.2020, якою відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» ОСОБА_1 зобов`язано сплатити недоїмку зі сплати єдиного соціального внеску в розмірі 33497,33 грн (а.с. 7). Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач оскаржив його до суду. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що відповідає обставинам справи та правильному застосуванню норм матеріального права з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із того, що статтею 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2461-VI (далі Закон №2461-VI) передбачено, що платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок. Судом першої інстанції вірно враховано, що до вказаного Закону №2464-VI Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017, були внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для фізичних осіб - підприємців (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску. Вимогами п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону №2464-VI для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Вимогами абз.1 п.1 та п.3 ч.1 ст.7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) передбачено, що єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у п. 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у п. 4 ч.1 ст.4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Разом з тим, як вірно враховано судом першої інстанції, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не врегульовано. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. З урахуванням наведеного, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19. При цьому, така позиція в подальшому неодноразово підтримувалася Верховним Судом у постановах, ухвалених в інших справах, зокрема в постанові від 05.03.2020 у справі №824/509/19-а, від 06.05.2020 у справі №400/1622/19, від 10.06.2020 у справі №120/1918/19-а. Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивач протягом періоду, за який контролюючим органом нараховано недоїмку, перебував у трудових відносинах із Товариством з обмеженою відповідальністю «Аміла-Торг», що відповідачем не заперечується. Відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_1 від 18.07.2011, ОСОБА_1 18.07.2011 прийнятий на роботу на посаду експедитора у ТОВ «Аміла-Торг (наказ №18-ок від 18.07.2011), 10.11.2017 переведений на посаду охоронця (наказ про переведення №10/17 від 10.11.2017), де працює до теперішнього часу (а.с. 18). Згідно довідки №1/07/1 від 09.07.2020, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю «Аміла-Торг», ОСОБА_1 з 18.07.2011 працює на даному підприємстві на посаді експедитора, а з 10.11.2017 переведений на посаду охоронця (а.с. 30). Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обов`язок зі сплати єдиного внеску за ОСОБА_1 у спірний період покладався на його роботодавця Товариство з обмеженою відповідальністю «Аміла-Торг». Доказів фактичного здійснення позивачем підприємницької діяльності відповідачем суду не надано. Враховуючи зазначене, позивач у періоді, за який контролюючим органом нараховано недоїмку, був позбавлений обов`язку сплачувати єдиний внесок, незалежно від реєстрації його місця проживання та від місцезнаходження податкового органу, в якому він перебував на обліку як фізична особа-підприємець. З урахуванням наведеного, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-63417-52 від 10.02.2020 не відповідає встановленим у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають до судового захисту шляхом скасування відповідного рішення суб`єкта владних повноважень. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не дають підстав стверджувати про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Івано-Франківській області залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2020 року у справі № 300/1420/20 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. М. Довгополов судді Л. Я. Гудим В. В. Гуляк Повне судове рішення складено 15.04.2021 року, у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді-члена колегії Гудима Л.Я.