Постанова 4855 № 640/1892/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/1892/20 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 квітня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючий-суддя Грибан І.О., судді: Ключкович В.Ю., Парінов А.Б. за участі: секретар с/з Піскунова О.Ю., пр-к позивача Володіна О.О. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного територіальне управління юстиції у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіальне управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, - УС Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Головного територіальне управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 № 2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині пунктів першого та другого щодо звільнення ОСОБА_1 та виплати грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області; - стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року позов задоволено. Вирішено визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 № 2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині пунктів першого та другого щодо звільнення ОСОБА_1 та виплати грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області; стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 187 551,43 грн. (сто вісімдесят сім тисяч п`ятсот п`ятдесят одна грн. 43 коп.); допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 15 938,22 грн (п`ятнадцять тисяч дев`ятсот тридцять вісім грн. 22 коп.). Не погоджуючись з вказаним рішенням, Головне територіальне управління юстиції у Київській області звернулось до суду з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, а також порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не врахував, що відбулася ліквідація Головного територіального управління юстиції Київській області, а не його реорганізація у Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції і, що роботодавець мав право, а не обов`язок запропонувати позивачу посаду в іншому органі, якому були передані повноваження Головного територіального управління юстиції у Київській області. 25.10.2019 позивача було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області та наказом від 24.12.2019 №2155/4 правомірно, на переконання апелянта, звільнено. При цьому, апелянт стверджує, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального Закону України «Про державну службу», а не КЗпП України і що норма ст. 49-2 КЗпП України в цьому випадку не застосовується. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2021 року відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 07 квітня 2021 року. Позивачем було подано відзив на апеляційну скаргу відповідно до змісту якого зазначає, що заперечує проти доводів апеляційної скарги, вважає їх безпідставними та необґрунтованими. Натомість, стверджує, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну правову оцінку дослідженим доказам та прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності до норм матеріального та з дотриманням норм процесуального права. За наведених у відзиві обставин, відповідач просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року без змін. У судове засідання відповідачі не з`явилися та явку уповноважених представників до суду не забезпечили. Про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були повідомлені належним чином. Представник позивача у судовому засіданні заперечував проти доводів та вимог апеляційної скарги та просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись приписами ч. 2 ст. 313 КАС України, суд протокольною ухвалою вирішив здійснити апеляційний розгляд справи за даною явкою. Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що 25 жовтня 2019 року Головою ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції України у Київській області ознайомлено позивача з Попередженням про припинення державної служби на підставі п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області та про звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження (а.с.52 том 1). До відома позивача, серед іншого, доведено, що з дня попередження по день фактичного звільнення ОСОБА_1 зобов`язаний виконувати свої службові обов`язки та дотримуватись трудової дисципліни. Дії з попередження Головою ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції України у Київській області позивача про наступне звільнення останнім не оскаржувались. 24 грудня 2019 року ГТУЮ у Київській області винесено спірний наказ №2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 », за змістом якого позивача звільнено 26 грудня 2019 року з посади заступника начальника відділу з питань банкрутства ГТУЮ у Київській області відповідно до п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» та ст.24 Закону України «Про відпустки». Вважаючи такий наказ протиправним, позивач звернувся до суду зданим позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що фактично відбулася не ліквідація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а його реорганізація в Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), що не виключає, а передбачає обов`язок роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, у тому числі й позивача. Надаючи правову оцінку встановленим по справі обставинам та фактам колегія суддів апеляційної інстанції зважає на таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, який набрав чинності 01 травня 2016 року (далі - Закон України «Про державну службу»). Підстави для припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України «Про державну службу», згідно із пунктом 4 частини першої якої державна служба припиняється, за ініціативою суб`єкта призначення. За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Відповідно до частин першої та другої статті 41 Закону України «Про державну службу» державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу. Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Частина перша статті 42 КЗпП України унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Частина перша статті 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Однією з гарантій забезпечення прав громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботі і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) роз`яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи. За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював. Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року в справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року в справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року в справі №821/595/16 та ін. Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18). При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення. Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року в справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року в справі № 813/1715/16 та ін. Також, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд України в постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14 визначив правову позицію, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Подібний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі № 826/11746/16, від 20 листопада 2019 року у справі № 200/1085/19-а і Суд не знаходить підстав для відступу від нього. Крім того, колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду України, висловлені в постановах від 4 березня 2014 року у справі №21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі №21-108а14. У цих постановах Верховний Суд України вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Вказані гарантії від незаконного звільнення передбачаються при ліквідації самої установи (організації), в якій працювала особа, а ліквідація структурного підрозділу установи, з одночасним створенням іншого, який фактично виконує ті ж самі функції, тим паче зобов`язує роботодавця вжити всіх необхідних заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого підрозділу. Як встановлено судом першої інстанції та убачається з матеріалів справи, позивач з 01.07.2013 був прийняти на службу до Головного територіального управління юстиції у Київській області на посаду старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції. Станом на 22.07.2019 обіймав посаду заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області. Постановою Кабінету міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Київській області та утворено Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ). На виконання пункту 2 наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України», проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 43315602), яке є правонаступником усіх прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870. 25.10.2019 позивача було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області , але не запропоновано будь-якої посади у новоутвореній установі. Наказом від 24.12.2019 №2155/4 позивача звільнено. Отже , суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в даному випадку відбулася не ліквідація а реорганізація юридичної особи публічного права, у якій проходив державну службу позивач. Відтак, у цьому випадку відповідач був зобов`язаний запропонувати позивачу роботу в новоствореній установі, але такий обов`язок не виконав, що також у сукупності з викладеним переконує судову колегію у протиправності оспорюваного позивачем наказу про його звільнення. Натомість, відповідачем не надано доказів неможливості переведення позивача на ту саму посаду, на якій він працював, у новоствореному підрозділі. Таким чином, відповідач не виконав свого обов`язку щодо працевлаштування позивача при реальній можливості його здійснення. Тому, доводи апелянта про те, що Головне територіальне управління юстиції у Київській області було ліквідовано, а не реорганізовано, і що роботодавець мав право, а не обов`язок запропонувати позивачу посаду в іншому органі, судова колегія відхиляє з огляду на вищевикладене. Твердження апелянтів про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального Закону № 889-VIII, а не КЗпП України, і що ст. 49-2 КЗпП України в цьому випадку не застосовується, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки, як зазначалося раніше, загальні норми трудового законодавства можуть та мають бути застосовані до правовідносин, які не врегульовані спеціальними нормами. У цьому випадку, спеціальним Закон № 889-VIII не містить гарантій права на праця у разі ліквідації установи (органу) і скорочення відповідних посад державної служби, не передбачає механізму реалізації приписів ст. 119 КЗпП України та п. 13 ст. 12 Закону № 3551-XII, і незастосування таких норм у контексті виниклих спірних правовідносин фактично призводить до порушення конституційного права на працю, регламентованого ст. 43 Конституції України. Відтак, оскільки при ознайомленні 25 жовтня 2019 року позивача з Попередженням про подальше звільнення, йому не було запропоновано жодної посади у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), яке відповідно є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, а позивач письмово не відмовлявся від будь-яких запропонованих посад, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржений позивачем наказ відповідача є протиправним і підлягає скасуванню, а позивач - поновленню на роботі зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому доводи апеляційної скарги у повній мірі дублюють заперечення, що висловлювались відповідачем при вирішенні спору судом першої інстанції та жодним чином не спростовують оскаржуване рішення. Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, що, на думку колегії апеляційного адміністративного суду, дотримано судом першої інстанції. Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного територіальне управління юстиції у Київській області залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України. Головуючий суддя І.О. Грибан Судді: В.Ю. Ключкович А.Б. Парінов (повний текст постанови складено 09.04.2021р.)