Постанова Одеський апеляційний суд № 494/1692/18

Номер провадження: 22-ц/813/5423/21 Номер справи місцевого суду: 494/1692/18 Головуючий у першій інстанції Лебединський С. Й. Доповідач Ващенко Л. Г. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11.02.2021 року м. Одеса Колегія суддів Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді Ващенко Л.Г. суддів Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., за участі секретаря Чепрас А.І., розглянула у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 червня 2019 року (одноособово суддя Лебединський С.Й.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, ІІ. ОПИСОВА ЧАСТИНА (короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції) ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням у будинку по АДРЕСА_1 . Позов обґрунтовано наступним. Позивач є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 . В спірному житловому будинку зареєстрований і не проживає син позивача, відповідач ОСОБА_2 , який не приймає участі в утриманні будинку та оплаті комунальних послуг. Позивач, як власник, не має можливості розпоряджатися своєю власністю. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив про задоволення позову. У судовому засіданні 13.06.2019 року позивач і його представник позов підтримали, відповідач не приймав участі у судовому засіданні. Заочним рішенням Березівського районного суду Одеської області від 13.06.2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову. (короткий зміст вимог апеляційної скарги) Позивач ОСОБА_1 не погодився із рішенням суду від 13.06.2019 року і подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. (узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу) Апеляційна скарга ОСОБА_1 зазначає: Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, у відповідності до ч.2 ст. 2 ЦПК України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Постановою Пленуму Верховного Суду від 18.12.2009 р. №14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановлено, що рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України, принципу верховенства права. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суд першої інстанції безпідставно надав невірну оцінку письмову доказу, а саме акту обстеження матеріально-побутових умов проживання, який був складений та підписаний депутатом Березівської міської ради ОСОБА_3 08.06.2018 року. Відповідно до вимог ч.2 ст. 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», депутат місцевої ради, як представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу зобов`язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. Окрім цього частиною 1 статті 3 даного Закону визначено, що депутат місцевої ради є повноважним і рівноправним членом відповідної ради, представницького органу місцевого самоврядування. Також відповідно до п.5 ч.1 ст.10 Закону, у виборчому окрузі депутат місцевої ради, зокрема, зобов`язаний розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги членів територіальної громади, вживати заходів щодо забезпечення їх оперативного вирішення. Таким чином, виходячи із системного аналізу даних норм законодавства, саме депутат відповідної місцевої ради в інтересах членів територіальної громади, які проживають на його виборчому окрузі, зобов`язаний складати відповідний акт обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства для встановлення факту не проживання особи. Акт обстеження фіксує встановлені факти або дії конкретних осіб і складається у присутності свідків (сусідів). В акті зазначено обстеження матеріально-побутових умов проживання, який складений та підписаний депутатом міської ради 08.06.2018 року і зі слів саме сусідів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 встановлено, що відповідач останніх три роки не проживає, що під час огляду будинку особистих речей ОСОБА_2 не виявлено. Як показує багаторічна судова практика в Україні, такий акт використовується громадянами, як один із доказів в суді для встановлення факту проживання чи не проживання особи під час розгляду позовів щодо визначення права членів сім`ї власника житла на користування цим житлом, відповідно до вимог ЦК України та ЖК України. Безпідставно суд залишив поза увагою п. 39 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК. Згідно ст. 391 ЦК України, позивач як власник, вправі вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні, його права володіння, користування та розпорядження своєю власністю шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням, створює позивачам перешкоди у володінні та розпорядженні спільним майном. Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 34 постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року №5 роз`яснив наступне: «Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку залежить віл вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст.71,72,116,156 ЖК Української PCP, ст. 405 ЦК), а саме, від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення, про позбавлення права користування жилам приміщенням, про визнання особи безвісно відсутньою, про оголошення фізичної особи померлою». ВСУ зазначив: «Власник житла усуває перешкоди в користуванні цим житлом зареєстрованою особою шляхом подання позову про визнання цієї особи такою, що втратила право на користування житлом та зняття з реєстрації (постанова ВСУ від 16.11.2016 року №6-709цс16). Відповідно до п. 3 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207 (далі-Правила №207): реєстрації місця проживання/перебування здійснюється виконавчим органом сільської, селищної або міської ради, сільським головою (у разі коли відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено) (далі - орган реєстрації) на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради). Відповідно до п. 26 Правил №207, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Реєстрація відповідача у спірному домоволодінні створює позивачу перешкоди у користуванні та розпорядженні належним майном, у зв`язку з чим вказане порушене право підлягає захисту шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування вказаним житлом. Розгляд справи тривав п`ять місяців, за цей термін відповідач не з`явився до суду та не надав причин поважності відсутності його за місцем реєстрації, суд також викликав його через оголошення на офіційному сайті судової влади з врахуванням того, що позивачу не відомо його дійсне перебування (проживання). Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20.06.2018 року у цивільній справі № 514/134/17, скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, якою апеляційну скаргу залишено без розгляду через порушення підпункту 15.5 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України та неподання її до районного суду, й передаючи справу до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, виходив із того, що на підставі положень ст. 355 ЦПК України, підпункту 15.5 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» цього Кодексу, особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства, які надають їй право, як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотриманню принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (п. 47 рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97» проти України» (DIYA 97 v. UKRAINE)», заява № 19164/04). Відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи жодним чином не повинна створювати перешкод учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів. Тому подача апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції повністю відповідає вищезазначеній правовій позиції Верховного суду України. (узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи) Відповідач ОСОБА_2 не скористався правом надати відзив, пояснення або заперечення на апеляційну скаргу. ІІІ.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА (встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини) Судом першої інстанції встановлені і сторонами неоспорені такі обставини. Позивач, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24.10.2006 року, є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 , а на підставі свідоцтва про право власності від 29.06.2014 року, є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 , на якій розташований вказаний житловий будинок (а.с.14-17). У спірному житловому будинку з 16.05.2008 року зареєстрований відповідач ОСОБА_2 , син позивача ОСОБА_1 (а.с.6,6 зворот). 08.06.2018 року депутат міської ради Мужило С.Р. склав акт про те, що під час огляду будинку особистих речей ОСОБА_2 не виявлено, зі слів сусідів ОСОБА_4 і ОСОБА_6 , - ОСОБА_2 останні 3 роки не проживає (а.с.18). 29.12.2018 року ОСОБА_1 звернувся із позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у будинку по АДРЕСА_1 з підстав ч.2 ст. 405 ЦК України (а.с.2-4). Суд апеляційної інстанції нові обставини не встановлював і нові докази не досліджував. Між сторонами виникли правовідносини щодо захисту права власності шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, які регулюються нормами ЦК України і ЖК України. (доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції) Суд першої інстанції, відмовляючи у позові виходив з того, що позивач не довів позовних вимог. Колегія суддів погоджується з висновками суду в цій частині з таких підстав. Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ст. 383 ч.1 ЦК України). За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (постанова ВС від 28.04.2020 року по справі № 761/20452/17). Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ст. 405 ч.ч.1,2 ЦК України). Відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. Для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов: відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік; відсутність поважних причин не проживання у житловому приміщенні. З матеріалів справи вбачається наступне. 29.12.2018 року ОСОБА_1 звернувся із позовом про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням у будинку по АДРЕСА_1 з підстав ч.2 ст. 405 ЦК України (а.с.2-4). У судовому засіданні 13.06.2019 року були присутні позивач і його представник, які надали суду пояснення, за результатами розгляду справи, 13.06.2019 року суд постановив заочне рішення про відмову у позові (а.с.62-65). Предметом доказування у справі, з урахуванням змісту позовних вимог та правових підстав, за якими позивач заявив вимоги, є відсутність або не проживання відповідача ОСОБА_2 без поважних причин понад один рік у житловому будинку по АДРЕСА_1 , власником якого є позивач ОСОБА_1 . На підтвердження позовних вимог щодо відсутності відповідача у спірному жилому приміщенні понад один рік в якості доказу наданий акт від 08.06.2018 року, складений депутатом міської ради ОСОБА_3 . Відповідно до акту від 08.06.2018 року, складеного депутатом міської ради ОСОБА_3 , під час огляду будинку 08.06.2018 року особистих речей ОСОБА_2 не виявлено, зі слів сусідів ОСОБА_4 і ОСОБА_6 депутату стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 останні 3 роки не проживає у спірному житловому будинку. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст. 77 ч.ч.1-3 ЦПК України). Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 78 ч.ч.1,2 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ч.1 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ч.ч.1,5,6 ЦПК України). Учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи і подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (ст. 43 ч.2 п.п.2,4 ЦПК України). Аналізуючи зміст єдиного доказу відсутності відповідача у спірному жилому приміщенні акту від 08.06.2018 року, складеного депутатом міської ради ОСОБА_3 , слід дійти висновку, що вказаний доказ складений у червні 2018 року за 6 місяців до звернення позивача із позовом до суду за захистом порушеного права (29.12.2018 року). Разом з тим, позивач має надати суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази того, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні без поважних причин саме понад один рік, тобто докази, які існували не раніше листопада 2017 року. Зі змісту акту від 08.06.2018 року також вбачається, що зі слів сусідів ОСОБА_4 і ОСОБА_6 депутату стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 останні 3 роки не проживає у спірному житловому будинку. Особа, яка склала акт, а також особи, на які є посилання в акті, як на джерело доказів відсутності без поважних причин відповідача у спірному жилому приміщенні понад встановлені законом строки, у встановленому законом порядку, не заявлені позивачем і його представником для допиту в якості свідків із попередженням останніх про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих доказів, або відмову без поважних причин від дачі показів. Сам по собі акт, без з`ясування викладених у ньому обставин шляхом допиту осіб, які склали та підписали акт, а також шляхом допиту осіб, на які є посилання в акті, не є достатньою підставою для ствердження про доведеність позовних вимог. Колегія суддів також звертає увагу на те, що предметом доказування у справі є відсутність або не проживання відповідача ОСОБА_2 без поважних причин понад один рік у спірному житловому будинку. Акт про не проживання відповідача складений 08.06.2018 року, а із позовом до суду позивач звернувся 29.12.2018 року. Позивач обґрунтовує свої вимоги лише із посиланням на акт від 08.06.2018 року, який складений за пів року до спливу строків, встановлених ч.2 ст. 405 ЦК України. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Підстави для визнання відповідача, який за згодою власника житлового будинку у свій час (з 2008 року) був зареєстрований у будинку і користувався ним, таким, що втратив право користування спірним житлом, а також необхідність і пропорційність такого заходу, позивачем належним чином не доведені. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів (постанова ВС від 28.04.2020 року по справі № 761/20452/17). Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Зважаючи на те, що позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів, які б у своїй сукупності дали змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові за недоведеністю позовних вимог. (мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу) Доводи позивача у скарзі, що: суд надав невірну оцінку письмову доказу, а саме акту обстеження матеріально-побутових умов проживання, який складений та підписаний депутатом Березівської міської ради ОСОБА_3 08.06.2018 року, відповідно до вимог ч.2 ст. 2, ч.1 ст. 3 та п.5 ч.1 ст.10 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»; багаторічна судова практика в Україні визначає, що вказаний акт є доказом у суді для встановлення факту проживання чи не проживання певної особи під час розгляду позовів щодо визнання права членів сім`ї власника житла на користування; реєстрація відповідача у спірному домоволодінні створює позивачу перешкоди у користуванні та розпорядженні належним майном, у зв`язку з чим вказане порушене право підлягає захисту шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування вказаним житлом; розгляд справи тривав п`ять місяців і навіть за цей термін відповідач не з`явився до суду та не надав причин поважності його за місцем реєстрації, суд також викликав його через оголошення на офіційному сайті судової влади з врахуванням того, що позивачу не відомо його дійсне перебування (проживання), - до уваги не приймаються. Депутат місцевої ради - представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу. Депутат місцевої ради є повноважним і рівноправним членом відповідної ради - представницького органу місцевого самоврядування. Депутат місцевої ради відповідно до цього Закону наділяється всією повнотою прав, необхідних для забезпечення його реальної участі у діяльності ради та її органів (ст. ст. 2,3 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»). У виборчому окрузі депутат місцевої ради зобов`язаний, зокрема, визначити і оприлюднити дні, години та місце прийому виборців, інших громадян; вести регулярний, не рідше одного разу на місяць, прийом виборців, розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги членів територіальної громади, вживати заходів щодо забезпечення їх оперативного вирішення (п.5 ч.1 ст. 10 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»). Складений депутатом місцевої ради 08.06.2018 року акт, у розумінні ст. ст. 76-80, 89 ЦПК України, підлягає оцінці судом щодо належності, допустимості, достовірності з іншими доказами окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ч.2 ст. 89 ЦПК України). Право позивача, відповідно до ст. 391 ЦК України, як власника, вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні його права володіння, користування та розпорядження своєю власністю шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням, не ставиться під сумнів. Разом з тим, позивач, як особа, яка порушила спір у суді, зобов`язаний сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню обставин справи і подавати усі наявні у нього докази. (чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду) Оскільки позивач належними і допустимими доказами не довів своїх позовних вимог, відсутні підстави для ствердження про порушення прав або інтересів, за захистом яких особа звернулася до суду. (висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції) Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 375 ч.1 ЦПК України). Приймаючи до уваги, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові за недоведеністю позовних вимог, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін. СУДОВІ ВИТРАТИ Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ст. 141 ч.ч.1,2 ЦПК України). Колегія суддів відмовляє позивачу у задоволенні апеляційної скарги і залишає судове рішення про відмову у позові без змін, тому позивач не має права на відшкодування судових витрат. ІV. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА Керуючись ст. ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Березівського районного суду Одеської області від 13 червня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови суду складено 15.03.2021 року. Судді Одеського апеляційного суду Л.Г. Ващенко Л.М. Вадовська Є.С. Сєвєрова