Постанова 4808 № 350/360/21

Справа № 350/360/21 Провадження № 22-ц/4808/340/23 Головуючий у 1 інстанції Пулик М. В. Суддя-доповідач Фединяк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2023 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого Фединяка В.Д. ( суддя-доповідач) суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О. секретаря Працун В.В. з участю ОСОБА_1 його представника адвоката Тиніва І.Д. Мердуха В.М. його представника адвоката Ошуста С.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Тиніва Ігора Дмитровича на рішення Рожнятівського районного суду від 22 грудня 2022 року постановлене в складі судді Пулика М.В. у селещі Рожнятів у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення, ВСТАНОВИВ: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення. Позовні вимоги мотивовані тим, що 31 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 було укладено і нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу домоволодіння, яке розташоване в АДРЕСА_1 . Відповідно до умов Договору майно, яке відчужується належало ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 24 червня 2019 року державним нотаріусом Першої Рожнятівської ДНК Ничипорчук І.Б. за реєстром №

341. Право власності на домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Пунктом 9 Договору передбачено, що стосовно домоволодіння, що є предметом цього Договору, в нього відсутні речові права, що підтверджується довідкою виданою Рожнятівською селищною радою від 30 жовтня 2019 року за № 1449, а також, що правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних дітей, не порушує їх право користування житлом, про що свідчить заява від продавця. Відповідно до пункту 10 Договору покупець свідчить, що йому відомо про відсутність речового права, стосовно домоволодіння, що є предметом цього Договору. Перед укладенням Договору та після його підписання ОСОБА_1 особисто оглядав домоволодіння та усі належні до нього допоміжні та господарські будівлі і споруди, які були вільні і ніким не зайняті. Після укладення Договору він поїхав на роботу до Польщі, куди йому зателефонували родичі та повідомили, що до домоволодіння проник ОСОБА_2 , який переніс туди свої речі і почав самостійно господарювати у літній кухні, не даючи нікому можливості туди потрапити. Будь-які законні підстави для перебування відповідача у приміщеннях та на території домоволодіння відсутні. Відповідач не зареєстрований за адресою домоволодіння, не має договору найму чи оренди вказаного житла чи його частини. Проникнення громадянина ОСОБА_4 на територію та в приміщення, що є його приватною власністю носить ознаки суспільно-небезпечних дій спрямованих на недоторканність особистого майна громадян та житла. Після виявлення перешкод у доступі до домоволодіння, він звернувся до органів поліції, у зв`язку із чим було відкрито кримінальне провадження №120190902200000402. Окрім цього, вказує, що через самоправне зайняття ОСОБА_5 домоволодіння у період з жовтня 2019 року по даний час йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 50 000 гривень. Зазначив, що внаслідок протиправної поведінки відповідача він зазнав значного стресу і душевних страждань, оскільки не має доступу до власного житла, у зв`язку із чим змушений орендувати інше житло, що спричиняє йому значний дискомфорт. Неправомірні дії відповідача призвели до перебування у стані стресу, погіршення стосунків у сім`ї з близькими та рідними. Заочним рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення задоволено. Усунуто перешкоди створені ОСОБА_1 у здійсненні права користування та розпорядження належним йому нерухомим майном- виселено ОСОБА_2 з належного ОСОБА_1 домоволодіння яке знаходиться по АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 20 000 грн та в рахунок відшкодування судових витрат по справі 2942 грн 80 копійок. У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про перегляд та скасування заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року. Ухвалою Рожнятівського районного суду від 12 березня 2023 року заяву ОСОБА_2 про перегляд та скасування заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення задоволено. Скасовано заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення. Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення, відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 адвокат Тинів І.Д. подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення, посилаючись на те, що суд неповно з`ясував обставини справи й постановив незаконне рішення. Зокрема, зазначає, що він є власником домоволодіння, яке знаходиться за вказаною адресою, однак не може в повній мірі володіти, розпоряджатися та користуватися своєю власністю у зв`язку з тим, що відповідач чинить йому в цьому перешкоди незаконно там проживаючи в господарській споруді (літній кухні), користуючись подвір`ям та земельною ділянкою на власний розсуд. Вказує, що ОСОБА_2 не був членом сім`ї попереднього власника будинковолодіння, не мав фактичних шлюбних відносин і такі не могли бути визнані з огляду на те, що власниця перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі. Суд першої інстанції вийшов за межі суті позову роблячи відповідні висновки без належних на те підстав та доказів. Відповідач не був зареєстрований по місцю проживання у вказаному житлі, а був зареєстрований по місцю проживання своєї колишньої дружини, та знявся добровільно з реєстрації вже під час розгляду даної справи в суді. ОСОБА_2 проживає в літній кухні, яка не є житловим приміщенням а господарська будівля, використання якої під житло заборонене законом. Його перебування в господарській будівлі належній ОСОБА_1 створює постійні конфлікти, що підтверджується фактами неодноразового виклику поліції, оформленням протоколів про адміністративні правопорушення щодо ОСОБА_2 . Цих обставин суд першої інстанції не врахував. Таким чином, позивач вважає за необхідне захистити своє порушене право, застосувавши належний спосіб захисту визначений в позовних вимогах - усунути перешкоди у користуванні належним йому нерухомим майном шляхом виселення з належного позивачу домоволодіння відповідача. 14 лютого 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи апеляційної скарги заперечує. Зокрема, вказує, що після розірвання шлюбу у 2003 році із першою дружиною, він ще деякий час проживав у с. Рівня у літній кухні. У 2010 році познайомився із ОСОБА_6 із цього часу час від часу проживав у неї, а літом 2012 разом із своїм молодшим сином ОСОБА_7 перебрався до неї жити на постійно в АДРЕСА_1 , у будинок, власником якого була вона. Рішенням Рожнятівського суду від 20.05.2014 місцем проживання його сина ОСОБА_7 було встановлено в АДРЕСА_1 , тобто по місцю проживання батька та проживання його співжительки ОСОБА_8 . У 2018 році співжителька Ліда захворіла на онкологічну хворобу. Стверджує, що з початку за власні кошти лікував її у Івано-Франківській онкологічній лікарні, а коли коштів уже стало невистачати вона поїхала в Росію, так як була громадянкою вказаної країни і там проживав і на даний час проживає її син ОСОБА_9 . Через кілька місяців ОСОБА_10 померла і через деякий час після смерті ОСОБА_8 , від її сина він дізнався що остання склала заповіт на все своє майно на свого сина ОСОБА_9 , який згодом продав дане домоволодіння ОСОБА_1 . Однак вказує про те що він там живе разом із своїм сином ОСОБА_1 знав, так як неодноразово приїзджав до своєї тітки Ліди-Люби а пізніше із ОСОБА_9 і бачив там його з сином. Маючи намір його виселити із данного будинковолодіння ОСОБА_1 неодноразово, безпідставно влаштовував з ним сварки, після чого викликав поліцію. Однак вказує, що із Лідою він прожив більше 7 років і весь час проживали разом, спільно вели господарство, були пов`язані спільним побутом, у них були взаємні права та обов`язки. Тобто фактично жили як чоловік і жінка і спільно виховували його молодшого сина, якому на той час було 9 років. Вважає, що по відношенню до нього поступили несправедливо, адже він мав переважне право на придбання цього будинку, оскільки після того як ОСОБА_11 виїхала в Росію на лікування і по час поки не вселився ОСОБА_1 він доглядав за будинком, сплачував всі комунальні послуги, проводив поточні ремонти будинку та подвір я. Представник ОСОБА_1 адвокат Тинів І.Д. у судовому засіданні підтримав доводи подані в апеляційній скарзі просить їх задовольнити у повному обсязі. У судовому засіданні ОСОБА_2 заперечив доводи апеляційної скарги, просить залишити їх без задоволення посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду у справі. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області у встановленому законом порядку повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, проте в судове засідання повторно не з`явились, що відповідно ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності. Начальник служби у справах дітей Оксана Гаєвська подала заяву про розгляд справи у відсутності представника у справах дітей. Розгляд справи за відсутності сторін та учасників справи, щодо яких наявні відомості про вручення судової повістки не є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 тривалий час (з 2012 року) постійно проживає в спірному будинку. Доказів протилежного матеріали справи не містять. При цьому, позивачем не було надано суду доказів того, що відповідач має на праві власності інше нерухоме майно. Пред`являючи позов про виселення відповідача ОСОБА_1 повинен був довести наявність для цього правових підстав, передбачених ч.1 ст. 116 ЖК України, на яку він посилається у своїй позовній заяві. Однак, дослідивши дійсні обставини і матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позивачем не надано доказів, які б могли бути підставою для виселення ОСОБА_12 зі спірного житлового будинку. Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідач часто влаштовує сварки та порушує спокій сім`ї, не можуть бути прийняті до уваги і бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами. Водночас такі доводи позивача є не достатніми підставами для задоволення позовних вимог та виселення відповідача із спірного домоволодіння. Щодо відшкодування моральної шкоди суд зазначив, що відшкодування моральної шкоди та її обґрунтованість є похідним від вирішення спору про правомірність вимог позивача про виселення, а оскільки в процесі розгляду справи факти, викладені позивачем в обґрунтування вимог щодо самоправного зайняття жилого приміщення не знайшли свого підтвердження, суд відмовляє у відшкодуванні моральної шкоди, заявленої позивачем. Ухвалене судом першої інстанції рішення не відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується копією нотаріально посвідченого Договору купівлі - продажу домоволодіння від 31 жовтня 2019 року (а. с. 5-6), витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.7). Відповідач ОСОБА_2 вказував, що він перебував у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_13 , яка за життя була власником спірного домоволодіння та склала заповіт на користь свого сина ОСОБА_3 , який успадкував спірне домоволодіння (а.с.150), а 31 жовтня 2019 року продав його позивачу, проживає у спірному домоволодінні АДРЕСА_1 , без реєстрації місця проживання у ньому з 2012 року. Про те, що ОСОБА_2 проживає у спірному домоволодінні з 2012 року та не має іншого житла у селищі Рожнятів Івано-Франківської області підтверджено актами від 02.12.2022, 03.09.2019, довідкою від 14.04.2021, висновком від 27.05.2021, актом обстеження матеріально-побутових умов від12.05.2021 (а.с.71, 143, 146, 176-177, 186). На підтвердження винуватості відповідача у самовільному зайнятті будинку, позивачем до позовної заяви додано копію витягу з єдиного реєстру досудових розслідувань про кримінальне провадження № 12019090220000402 за ст. 162 ч. 1 КК України (а. с. 8) та копію заяви про вчинення кримінального правопорушення (а. с. 98, 99). Водночас в ході судового розгляду було встановлено, що відповідач не притягався до юридичної відповідальності, в тому числі кримінальної, за самовільне проникнення в спірне житлове приміщення. Також встановлено, що ОСОБА_2 для проживання самовільно зайняв належне позивачу нежитлове приміщення ( літню кухню), яке входить у склад домоволодіння по АДРЕСА_1 та відмовляється добровільно звільнити вказане нежитлове приміщення. Відповідно до глави 23 ЦК України громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Відповідно до ст. 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї та інших осіб. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Частиною 4 ст. 41 Конституції України встановлено принцип непорушності приватної власності. За положеннями ч. 1 ст. 317 та ч. 1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном і він реалізовує їх на власний розсуд. Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Стаття 379 ЦК України вказує, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Глава 28 ЦК України визначає житло об`єктом права приватної власності. Права власника житлового будинку визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод. Згідно ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша стаття 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Верховним Судом у своїй постанові від 16.12.2020 року у справі № 182/7347/18 у справі про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, сформовано позицію, згідно з якою застосуванню у таких справах підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України. Отже, враховуючи зазначений висновок, у випадку виникнення протиріч між нормами вказаних законів, що регулюють одній ті самі правовідносини, застосуванню підлягають норми ЦК. Велика Палата Верховного Суду, розглянувши справу № 447/455/17, у своїй постанові від 13.10.2020 року зробила висновок, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. ВП ВС врахувала вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та зробила висновок, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності. Законодавець, приймаючи ЦК України, не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК України, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. Ч.1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Згідно ч.1 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна ( будівлі, споруди тощо). За положенням ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд бере до уваги як формальні підстави, передбачені ст. 406 ЦК України, так і зважає на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє його права користування займаним приміщенням, та вирішує спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення ст. 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав: сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак, встановлення такого сервітуту презюмується на підставі ст. 402, ч.1 ст. 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог оцінюється судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві та висловлених у судовому засіданні, а не лише з формулювань прохальної частини первісного позову. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Відповідно до ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства ( наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК України), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються положеннями статті 405 ЦК України відповідно до положень якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У справі яка переглядається, судом встановлено, що позивач є власником домоволодіння, яке знаходиться по АДРЕСА_1 . У вказаному домоволодінні самовільно без будь яких правових підстав проживає відповідач, у зв`язку з чим органами поліції внесено дані до ЄРДР про вчинення кримінального правопорушення за ст. 162 ч. 1 КК України. Будь які правові підстави для проживання у вказаному домоволодіння неповнолітнього сина відповідача також відсутні. Відповідач не був зареєстрований по місцю проживання у вказаному житлі, а був зареєстрований по місцю проживання своєї колишньої дружини, та знявся добровільно з реєстрації вже під час розгляду даної справи в суді. ОСОБА_2 проживає в літній кухні, яка не є житловим приміщенням а господарська будівля, використання якої під житло заборонене законом. Його перебування в господарській будівлі належній ОСОБА_1 створює постійні конфлікти, що підтверджується фактами неодноразового виклику поліції, оформленням протоколів про адміністративні правопорушення щодо ОСОБА_2 . Цих обставин суд першої інстанції не врахував. Так, відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Відтак унаслідок порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР можна зробити висновок про те, що положення вказаних норм статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-709цс16 від 16 листопада 2016 року. Отже, право користування нежилим приміщення спірного будинковолодіння припинилось у ОСОБА_2 після зміни власника будинку за згодою якого відповідач тимчасово проживав у спірному домоволодінні. Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Положеннями ст. 13 ЦПК України, передбачено що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з вимогами ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Виходячи з вище викладеного установлено, що відповідачем не надано належних доказів на підтвердження законності підстав проживання відповідача та його сина у належному позивачу домоволодінні. Суд відхиляє заперечення ОСОБА_2 , що він з колишнім власником спірного домоволодіння проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період із 2012 року, тому має право на проживання у цьому домоволодінні, оскільки згідно копії про розірвання шлюбу колишній власник вказаного домоволодіння до 2016 року перебував у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком. Також позивачем не подано жодних доказів проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з колишнім власником спірного домоволодіння. Крім цього, згідно розписок відовідача (а.с.104,105) він неодноразово зобов`язувався звільнити самовільно зайняте нежиле приміщення, що підтверджує факт незаконного перебування в ньому. Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з неповним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з допущенням порушення норм матеріального та процесуального права, тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення яким позов представника ОСОБА_1 адвоката Тиніва Ігора Дмитровича про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення задовольнити. Разом з тим, не підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації моральної шкоди виходячи з наступного. Відповідно до частини другої статті 23 ЦПК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. У постанові Верховного Суду від 01 березня 2021 року в справі № 466/8242/18 (провадження № 61-943св20) зазначено, що при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтями 1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Установлено, що ОСОБА_1 у судовому засідання не доведено причинного зв`язку між протиправним діянням відповідача та шкодою, завданою позивачу, що є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Виходячи з недоведеності позивачем усіх складових делікту, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги щодо стягнення моральної шкоди. Саме по собі звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення, не є безумовною підставою для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди. Подібні висновки містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 243/5118/19 (провадження № 61-213св20), від 12 квітня 2019 року в справі № 686/10651/18 (провадження № 61-305св19), від 25 листопада 2019 року в справі № 686/22462/18 (провадження № 17648св19), від 31 липня 2019 року в справі № 686/22133/18 (провадження № 10591св19). Такий висновок узгоджується й з рішеннями Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі "Перна проти Італії" та від 09 лютого 2007 року у справі "Білуха проти України", якими встановлено, що визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за шкоду, завдану особі. У результаті розгляду справи судом не встановлено допустимих та належних доказів про наявність у позивача понесеної моральної шкоди, у зв`язку з протиправними діями відповідача. За таких обставин, з урахуванням вимог статей 1167, 1174, 1175 ЦК України, підстави для покладення на ОСОБА_2 відповідальності за завдану позивачу шкоду відсутні. За змістом п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно вимог п. п. 1, 3, 4 ч. 1, 2 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до підпункту В пункту 4 ч. 1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті), у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті). Ураховуючи, що за результатами перегляду справи в суді апеляційної інстанції колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, то витрати по оплаті судового збору підлягають стягненню із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у розмірі 1 488 грн 60 коп (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім грн) за подання апеляційної скарги. Керуючись ст. 374, 376, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Тиніва Ігора Дмитровича задовольнити частково. Рішення Рожнятівського районного суду від 22 грудня 2022 рокускасувати й ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення задовольнити частково. Усунути перешкоди створені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований по АДРЕСА_1 , у здійсненні права користування та розпорядження належним йому майном шляхом звільнення нежитлового приміщення (літньої кухні) по АДРЕСА_1 , належного ОСОБА_1 від присутності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та його майна. В частині позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 488 грн 60 коп (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім грн) за подання апеляційної скарги. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з часу складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 21 квітня 2023 року. Судді: В.Д.Фединяк Л.В.Василишин І.О.Максюта