Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/11079/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 лютого 2021 р.Справа № 520/11079/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Бартош Н.С. , Чалого І.С. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Зоркіна Ю.В., м. Харків, повний текст складено 12.10.20 року по справі № 520/11079/2020 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просить суд визнати незаконним та скасувати рішення № 3870-14/20 від 06.02.2019 Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до положень ст.12 п. "а" Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби , та деяких інших осіб"; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити та виплачувати пенсію за вислугою років відповідно до ст.12 п."а" Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби , та деяких інших осіб" № 2262-ХІІ від 09.04.1992 (в ред. на момент вступу на службу, до внесення змін Законом № 3668-VI від 08.07.2011) з моменту звернення, а саме з 28.01.2019. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на момент вступу на службу Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» передбачав, що для призначення пенсії на пільгових умовах необхідним є стаж понад 20років. Відповідно вказані норми повинні були бути застосовані відповідачем при розгляді заяви про призначення пенсії. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 У задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі. ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції , подав апеляційну скаргу, вважає оскаржуване рішення незаконним та не обґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального права з невідповідністю висновків суду обставинам справи, судом першої інстанції неправильне тлумачення Закону та Конституції України та незастосування Закону який, підлягав застосуванню, це призвело до неправильного вирішення справи. Питання права, яке піднімається у справі, є дискусійним. Судом першої інстанції не було повно вивчено та взято за основу рішення судів, які трактують норму права з іншого боку (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99, постанови Верховного Суду України від 10.12.2013 у справі №21- 348а13 та від 17.12.2013 у справі № 21-445а13). Свою незгоду з рішенням суду першої інстанції та вимогу призначити пенсію згідно з положеннями ст. 12 Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших1 осіб» № 2262-ХІІ від 09.04.1992 (в редакції на момент вступу на службу, до внесення змін Законом № 3668-УІ від 08.07.2011), обґрунтовую тим, що саме на час коли діяла вказана норма він поступив на службу до органів внутрішніх справ, закінчив навчання та обирав місце майбутнього працевлаштування з урахуванням усіх гарантій, які надаються державою працівникам (у тому числі гарантій щодо пенсійного забезпечення). Зазначеною нормою Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (в редакції на момент вступу на службу, до внесення змін Законом № 3668-УІ від 08.07.2011) було передбачено, що право на пенсійне забезпечення мають звільнені зі служби особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту відпрацювавши в цих органах понад 20 років. Гарантія реалізації зазначеного механізму права на пенсійне забезпечення додатково була закріплена ст. 22 Конституції України, яка передбачала, що закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законодавчих актів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Тобто, вступивши у відповідні правовідносини з державою (вступ на службу до органів внутрішніх справ) він справедливо розрахував, що запропоновані державою соціальні гарантії не будуть скасовані у разі зміни законів і він зможу отримувати пенсію, маючи понад 20 років відповідного стажу. Вирішуючи питання щодо застосування Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в часі, відповідач свідомо ігнорує положення ст. 22 Конституції України, яка встановлює, що закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Згідно рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства. Аналогічну правову позицію зі спільного питання висловлено Верховним Судом України у постановах від 10.12.2013 у справі № 21-348а 13 та від 17.12.2013 у справі № 21-445а13. Просить суд апеляційної інстанції скасувати в повному обсязі рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року , прийняти постанову , якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що Наказом ДУ «Диканівська виправна колонія (№12)» від 23.08.2017 № 132/О.С-17 позивач звільнений зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України за пунктом 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» . Відповідно до згаданого наказу вислуга років на день звільнення складала у календарному обчисленні 20 років, 00 місяців, 20 днів, у пільговому обчисленні 23 роки, 03 місяці, 11 днів. 28.01.2019 позивач звернувся із заявою до Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з заявою про подання документів до відповідного тероргану ПФУ щодо призначення пенсії за вислугу років. З урахуванням положень Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» затвердженого постановою правлення ПФ України від 30.01.2007 № 3-1 до ГУ ПФУ в Харківській області направлено відповідні матеріали щодо призначення пенсії (лист № 22/43/-1353-Гв-19 від 19.02.2019). Листом від 06.02.2019 № 3870-14/20 від 06.02.2019 відповідач повернув матеріали у зв`язку з відсутністю права на пенсію, оскільки відповідно до ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше, тоді як календарна вислуга позивача на момент звільнення складає 20 років, 00 місяців та 20 днів. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог , суд першої інстанції виходив з того , що стаж позивача за вислугу років не достатній для призначення пенсії на підставі пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ (в редакції після 01.11.2011), суд приходить до висновку про відсутність порушеного права позивача діями Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо відмови у призначенні пенсії за вислугу років. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог , виходячи з наступного. Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально- виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" 09.04.1992 року №2262-XII (далі - Закон №2262-XII). Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально- виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" 09.04.1992 року №2262-XII (далі - Закон №2262-XII). Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №2262-XII особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років. Згідно п."б" ст.12 Закону №2262-XII право на пенсійне забезпечення мають, в тому числі, звільнені зі служби особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України. У силу вимог п. "а" статті 12 Закону №2262-XII пенсія за вислугу років призначається: особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б" - "д", "ж" статті 12 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби, зокрема: 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше . Як встановлено судом та не є спірною обставиною між сторонами, що календарна вислуга років позивача на момент звільнення складає 20 років, 00 місяців та 20 днів. Щодо доводів позивача про необхідність застосування положень Закону № 2262-ХІІ у редакції Закону від 01.01.1996, які діяли на час зарахування позивача до органів внутрішніх справ, оскільки зміни в законодавстві, які звужують зміст та обсяг існуючих прав не повинні застосовуватися, колегія суддів зазначає наступне. Пункт «а» ст. 12 Закону № 2262-XII, в редакції станом на 2001 рік визначав, що право на пенсію за вислугу років мають особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які мають на день звільнення зі служби вислугу на військовій службі або на службі в органах внутрішніх справ 20 років і більше. Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» № 3668-VI від 08.07.2011 року викладено в новій редакції п. «а» ст. 12 Закону № 2262-XII, а саме: «Пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у п. "б" - "д", "ж" ст. 1 - 2 цього Закону (крім осіб, зазначених у ч. 3 ст. 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби, зокрема в період з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше» Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу та пріоритет над іншими нормативно - правовими актами. Закони та підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Статтею 58 Конституції України закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Згідно з вимогами статті Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституції України. За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист і сформулював чітку правову позицію, згідно з якою Конституції України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справах щодо права на пільги, від 20.03.2002 № 5-рп/2002 щодо пільг, компенсацій і гарантій та від 11.10.2005 № 8-рп/2005 про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання). У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказує на те, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення (рішення № 5-рп/2002). 22.05.2008 Конституційний Суд України в рішенні №10-рп/2008 зазначив, що однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Тлумачення словосполучення «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина», що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005, згідно з яким «…конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод - є їх обмеження. У традиційному розумінні, визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними». Конституційний Суд України також підкреслив, що загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена. Визнання Законом правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно раніше закріплених в них прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважає скасуванням або обмеженням цих прав і свобод. Виходячи з висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій для військовослужбовців, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або прийняттям нових законодавчих актів, а правовідносини щодо їхнього пенсійного забезпечення виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення. Відповідний підхід, зокрема, був застосований Верховним Судом під час винесення постанови від 21.11.2018 у справі № 700/668/16-а, в якій суд визнав, що суб`єкт владних повноважень під час розгляду питання, пов`язаного з реалізацією особою свого права, зокрема, права на соціальний захист, зобов`язаний застосовувати той закон або інший нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення відповідних правовідносин між особою та державою, в особі її уповноважених органів. У контексті застосування принципу дії закону у часі це означає, що визначене у нормативно-правовому акті право, якщо особою не було здійснено конкретних дій щодо його реалізації під час чинності такого нормативно-правового акта, не може бути збережене у майбутньому після того, як відповідний акт втратив свою чинність, а новим нормативно-правовим актом таке право не передбачено або встановлено у іншому обсягу. Крім того, це означає, що особа може скористатися правом та механізмом реалізації відповідного права лише за законом, чинним на момент прояву реального бажання скористатися відповідним правом та механізмом. При цьому, реальність бажань означає те, що особа звернулася до відповідно суб`єкта владних повноважень у встановлений спосіб та із заявою встановленої форми із наданням всіх необхідних документів (виконанням всіх вимог законодавства, що регулює порядок реалізації відповідного права). Ще однією вимогою застосування такого підходу ретроспективного способу реалізації права є те, що у певний момент часу суб`єкт владних повноважень був наділений відповідними повноваженнями та об`єктивними можливостями забезпечити реалізацію такого права. Така правова позиція сформульована Верховним Судом головним чином у соціальних спорах, пов`язаних із реалізацією права особи на пенсійне забезпечення, інші соціальні виплати, та обумовлена тим, що в іншому випадку, одні особи можуть користуватися і чинними, і нечинними законами на власний вибір, що створює умови правової невизначеності як для суб`єктів владних повноважень, так і для інших учасників правовідносин. Оскільки позивач за призначенням пенсії звернувся 28.01.2019 після звільнення, відтак до вказаних правовідносин застосовуються норми, що діють на час виникнення права на пенсію, а не на час початку проходження служби, що дає право на пільгове призначення пенсії. Отже, на час звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії положення п. «а» ст. 12 Закону № 2262-XII, в редакції 1996 р., втратили чинність. В постанові Верховного суду від 6 березня 2018 року у справі № 727/8049/17 здійснено висновок , що виникнення права, яке не було реалізоване, не отримало жодних юридичних наслідків, а тому безпідставним є застосування закону, який втратив чинність на момент волевиявлення особи щодо реалізації певного права Тобто, застосуванню до даних правовідносин підлягає редакція пункту «а» ст. 12 Закону №2262-XII, яка визначає право на призначення пенсії за вислугою років, виходячи з наявності відповідної кількості календарних років вислуги на момент звільнення. Аналогічна правова позиція висловлена також Касаційним адміністративним судом Верховного Суду в постанові від 19.09.2018 року по справі №725/1959/17(К/9901/16562/18), від 22.11.2018 року по справі №161/4876/17 (К/9901/2113/18). Відповідно, пенсія може бути призначена лише з моменту набуття особою права на пенсію. Враховуючи те, що загальна вислуга років позивача, яка дає право на призначення пенсії на підставі пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ (в редакції після 01.11.2011) на час його звернення до відповідача була недостатньою для призначення пенсії згідно Закону 2262-ХІІ в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин , апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що у спірних правовідносинах Головне управління Пенсійний фонд України в Харківській області не порушив права позивача на пенсію. Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права висловлений Верховним Судом у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 752/20817/16-а, від 21 лютого 2018 року у справі № 211/3177/17 та від 16 травня 2018 року у справі № 607/14236/16-а. Посилання позивача в обґрунтування апеляційної скарги на те, що зміни в законодавстві, які звужують зміст та обсяг існуючих прав не повинні застосовуватися є безпідставним, позивач не набув права на призначення пенсії на підставі пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ , у зв`язку з чим при прийнятті змін до Закону № 2262-ХІІ не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав позивача, тому посилання на правову позицію висловлену Верховним Судом України у постановах від 10.12.2013 у справі № 21-348а 13 та від 17.12.2013 у справі № 21-445а13 є помилковими. Щодо посилання позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає у справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26 червня 2014 року, п. 35) Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами. У рішенні Європейського суду з прав людини від 03 червня 2014 у справі «Великода проти України» Суд розглянув скаргу за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів. Суд дійшов висновку про відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними. Враховуючи вищенаведене , колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність правових підстав для задоволення позову. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог позивача. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 року по справі № 520/11079/2020 залишити без змін. . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош І.С. Чалий Повний текст постанови складено 08.02.2021 року