Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/2392/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/2392/20 Суддя (судді) першої інстанції: Лиска І.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Оксененка О.М., Аліменка В.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо відмови у призначенні пільгової пенсії за вислугу років відповідно до вимог пункту "а" статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції, чинній на час призначення ОСОБА_1 на посаду - 28.01.2001); - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити пільгову пенсію за вислугу років, при цьому під час розрахунку вислуги років для цілей призначення пенсії, врахувати пільгову вислугу, яку позивач здобув до 01.10.2011 (дня набрання чинності Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 № 3668) та з урахуванням рішення Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2018 по справі № 810/1182/18. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звертався до відповідача із заявою про призначення пенсії відповідно до пункту «а» частини першої статті 12 Закону № 2262-XII у редакції, чинній на час призначення на посаду - 28 липня 2001 року, якою було передбачено право на призначення пенсії за вислугу років, зокрема, для осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, які мають на день звільнення зі служби вислугу 20 років і більше, однак йому було протиправно відмовлено у призначенні такої пенсії. Стверджував, що статтею 12 цього Закону після 7 липня 2011 року збільшено стаж, що дає право на пенсію за вислугу років, у порівнянні із цією статтею у попередній редакції, що звужує права позивача у розумінні Конституції України, а тому до позивача має застосовуватися Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII) у редакції, яка діяла на дату його вступу на службу до органів внутрішніх справ. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Зокрема, скаржник наполягає на тому, що на момент вступу на службу та під час її проходження обґрунтовано розраховував, що за її результатами він отримає з боку держави відповідний соціальний захист, в тому числі, пенсійне забезпечення за вислугу років, здобуту, зокрема, на пільгових умовах. Додатково звернув увагу на звуження його прав. Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов наступного висновку. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 був звільнений зі служби наказом Головного управління Національної поліції в Київській області № 736 о/с за п. 7. ч. 1 ст. 77 Закону України "Про національну поліцію" (за власним бажанням). Маючи на день звільнення вислугу років, що надає право на призначення пенсії, позивач 29.12.2017, а потім 16.01.2018 (повторно), звернувся до Головного управління Національної поліції в Київській області із заявами про оформлення відповідних документів для призначення йому пенсії. 14.02.2018 Головним управлінням Національної поліції в Київській області відмовлено позивачу в задоволенні відповідних заяв з посиланням на те, що пунктом "а" ст. 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" передбачено, що пенсія може бути призначена відповідним категоріям військовослужбовців незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки та 6 місяців і більше. Натомість у відповідності до наказу Головного управління Національної поліції в Київській області від 07.12.2017 № 736 о/с вислуга становить 20 років 03 місяці 29 днів. Вважаючи такі доводи Головного управління Національної поліції в Київській області про недостатність вислуги років для призначення відповідного виду пенсії безпідставними, позивач звернувся з позовом до суду. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2018 у справі № 810/1182/18 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Національної поліції в Київській області щодо відмови у проведенні розрахунку розміру грошового забезпечення та оформити всі необхідні документи для призначення ОСОБА_1 пільгової пенсії за вислугу років відповідно до вимог п. "а" ст. 12 Закону № 2262-XII (у редакції, чинній на час призначення ОСОБА_1 на посаду - 28 липня 2001 р.). Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Київській області провести розрахунок розміру грошового забезпечення ОСОБА_1 , оформити всі необхідні документи та подати їх до Головного Управління Пенсійного фонду України в Київській області для призначення пільгової пенсії за вислугу років відповідно до п. "а" ст. 12 Закону № 2262-XII (у редакції, чинній на час призначення ОСОБА_1 на посаду - 28 липня 2001 р.). Надалі, державним виконавцем було відкрито виконавче провадження № 57690462 з виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2018 у справі № 810/1182/18, та на виконання вимог вказаного судового рішення Головним управлінням Національної поліції в Київській області до відповідача було направлено пакет документів для призначення пенсії, в т.ч. подання про призначення пенсії № 7742 від 10.12.2019. Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області повернуло зазначений пакет документів без виконання, посилаючись на те, що на день звільнення зі служби ОСОБА_1 не мав необхідної вислуги років для призначення пенсії за вислугу років, а рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2018 по справі № 810/1182/18 до певних дій зобов`язано тільки ГУ НП в Київській області. Позивач вважаючи, що такі дії відповідача є протиправними та порушують його соціальну гарантію на пенсійне забезпечення, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що на день звільнення з військової служби календарної вислуги років позивача не було достатньо для призначення пенсії відповідно до Закону № 2262-XII, а відтак у позивача відсутнє право на призначення пенсії за вислугу років. Колегія суддів оцінюючи обгрунтованість висновків суду першої інстанції та доводи апелянта зазначає наступне. Положеннями статті 12 Закону № 2262-XII передбачено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі та умови призначення пенсій за вислугу років. Колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 12 Закону № 2262-XII в редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби, визначено, що пенсія за вислугу років призначається: а) особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах " 6"-"д" ст.1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у ч.3 ст.5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби: по 30 вересня 2011 року і на день звільнення мають вислугу 20 років і більше; з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року і на день звільнення мають вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2012року по 30 вересня 2013 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік і більше; з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року і на день звільнення мають вислугу 21 календарний рік та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше; З 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше; з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки та 6 місяців і більше; з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки і більше; З 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року і на день звільнення мають вислугу 24 календарних роки та 6 місяців і більше; З 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше; З 1 жовтня 2020 року або після цієї дати і на день звільнення мають вислугу 25 календарних років і більше. Відтак, враховуючи обставини справи та вимоги ст. 12 Закону № 2262-XII, колегія суддів погоджується з тим, що ОСОБА_1 , з урахуванням дати звільнення (15.12.2017), міг набути право на призначення пенсії за вислугу років при наявності 23 календарних років 6 місяців і більше, позаяк даною нормою законодавцем було визначено виключну умову для призначення пенсії за Законом № 2262-XII, а саме наявність достатньої вислуги років у календарному обчисленні. Таким чином, суд першої інстанції вірно вказав, що на день звільнення з військової служби календарної вислуги років позивача не було достатньо для призначення пенсії відповідно до Закону № 2262-XII. Апелянтом не доведено жодними доказами, які б відповідали вимогам ст.ст. 73 - 76 КАС України, факт наявності у нього 23 років 6 місяців календарного, а не пільгового стажу. За наведених обставин, суд апеляційної інстанції вказує, що у позивача відсутнє право на призначення пенсії за вислугу років, що узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постановах: від 14.11.2019 у справі № 309/4451/16-а, від 30.10.2019 у справі № 466/9965/16-а, від 04.03.2020 у справі №265/6322/16-а. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Апелянтом в доводах апеляційної скарги належно не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована судом першої інстанції на виконання ч. 5 ст. 242 КАС України. В частині посилань апелянта на те, що на момент вступу на службу та під час її проходження він обґрунтовано розраховував, що за її результатами він отримає з боку держави відповідний соціальний захист, в тому числі, пенсійне забезпечення за вислугу років, здобуту, зокрема, на пільгових умовах, колегія суддів зазначає, що у справі "Суханов та Ільченко проти України" (рішення від 26 червня 2014 року, п. 35) Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися ст.1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами. Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо призначення пенсій військовослужбовцям та іншим прирівняним особам, а також з огляду на відсутність усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників. З огляду на що, у позивача не було "законних сподівань", які могли б підпадати під дію ст. 1 Першого протоколу, та відповідати правовим висновкам, викладеним у даному рішенні ЄСПЛ. Оцінюючи доводи апелянта щодо ненадання судом першої інстанції відповіді на кожен аргумент, викладений позивачем, колегія суддів вказує на позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58), за якою, принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Крім того, апелянтом не вказано які саме істотні аргументи не були належно досліджені судом першої інстанції та призвели до помилкового вирішення даного спору, що також свідчить про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань, ніж ті, які були зазначені у позовній заяві, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку спірним правовідносинам. Належних доводів неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга відповідача не містить. З огляду на викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів наведених в апеляційній скарзі. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.О.Лічевецький Суддя О.М.Оксененко Суддя В.О.Аліменко