Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/25383/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/25383/19 Суддя першої інстанції: Шевченко Н.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Беспалова О.О. та Собківа Я.М., при секретарі - Василенко Ю.А., за участю: представника позивача: - Кардаша В.А., представника відповідача: - Отроди Т.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У грудні 2019 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії, в якому просив: - визнати дії Міністерства внутрішніх справ України щодо відмови в підготуванні та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві подання про призначення ОСОБА_1 пенсії згідно з додатком 2 до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії та всіх необхідних документів протиправною; - зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України підготувати та подати до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві подання про призначення ОСОБА_1 пенсії згідно з додатком 2 до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії та всі необхідні документи. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач - Міністерство внутрішніх справ України звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. 18 лютого 2021 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 7123, ОСОБА_1 було подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого, позивач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, наголошує, на необхідності застосування в межах спірних правовідносин правову позицію Верховного Суду України, викладену в постановах від 10.02.2015 року № 21-630а14, від 01.07.2014 року № 21-244а14 та Верховного Суду від 30.01.2018 року № 539/3872-14-а та від 16.07.2019 року № 686/651/17. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що станом на дату досягнення ОСОБА_1 45-річного віку, соціальні гарантії, забезпечені, поміж інших, п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», передбачали право останнього на отримання пенсії за вислугу років, у разі набуття позивачем 25-річного страхового стажу, під час отримання якого, соціальні гарантії були звужені, шляхом внесення змін до Закону, при цьому, керуючись висновками Конституційного Суду України, звуження соціальних гарантій, які, на думку суду, полягають також у сталості їх елементів (юридичних фактів, необхідних для набуття права), є недопустимим, з огляду на що, слід констатувати наявність права позивача на пенсію за п. «б» ст. 12 Закону на дату звернення до відповідача. Колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції необґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 03.11.1980 року по 05.12.1994 року у зв`язку зі звільненням з посади дільничного інспектора міліції 13-го міського відділу міліції Подільського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві. Представник позивача звернувся до МВС України із заявою від 24.10.2019 року про направлення до ГУ ПФУ в м. Києві подання про призначення пенсії за вислугу років. Листом від 11.11.2019 року відповідачем надано відповідь про відсутність підстав для виконання заяви, оскільки ОСОБА_1 не має права на пенсію за вислугу років на умовах п. «б» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», оскільки на дату звільнення з військової служби не мав 25-річної вислуги та не досяг 45-річного віку. Позивачем також надано докази того, що у період з 01.01.2004 року по 01.07.2019 року з перервами працював як фізична особа-підприємець та сплачував ЄСВ, з огляду на що, з урахуванням проходження військової служби з 03.11.1980 року по 05.12.1994 року страховий стаж склав 28 років 4 місяці 23 дні. Не погоджуючись з відмовою, сформованою в листі від 11.11.2019 року, позивач звернувся до суду із даним позовом. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спірні правовідносини регулюються законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року № 2262-ХІ (далі - Закон № 2262-ХІ), постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992р. № 393» від 13 лютого 2008 року № 45 (далі - Порядок № 45), постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393 (далі - Постанова № 393), Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців», постанова правління Пенсійного фонду України «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 30 січня 2007 № 3-1 (далі - Постанова № 3-1), рішеннями Конституційного суду України та іншими чинними нормативно-правовими актами. Закон № 2262 визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом. Відповідно до ст. 1 Закону 2262 - особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років. Стаття 12 Закону 2262 визначені умови призначення пенсій за вислугу років. Так, відповідно до вимог пункту «б» ст. 12 Закону 2262 (в редакції, чинній на час звернення позивача з заявою до МВС України) пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д" статті 1-2 цього Закону, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України. Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що згідно довідки від 17.10.2019 року № 2-569/125/05/26/2019, ОСОБА_1 проходив службу в ОВС з 03.11.1980 року по 05.12.1994 року, спеціальний стаж складав на момент звільнення 13 років 10 місяців 05 днів, з огляду на що, на час звільнення з ОВС позивач не досяг 45 річного віку (на час звільнення зі служби позивачу було 35 років) та не мав 25 років страхового стажу (страховий стаж - 13 років 10 місяців 05 днів), з зв`язку з чим, Міністерство внутрішніх справ України при наданні відповіді позивачу, правомірно та на підставі норм діючого законодавства вказало про відсутність підстав для підготовки документів для звернення до головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві для призначення пенсії на підставі п. «б» ст. 12 Закону № 2262-ХІ. Посилання позивача та суду першої інстанції на редакцію п. «б» ст. 12 Закону №2262-ХІ, що була чинна на час звільнення позивача зі служби (1994 рік), колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на наступне. У рішенні Конституційного Суду України від 26.12.2011 року у справі № 1-42/2011 визначено, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов`язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства. При цьому зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. На думку Конституційного Суду України (справа № 1-4/2018), держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано й у практиці Європейського суду з прав людини. У рішенні від 07.07.1989 у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов`язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17.10.1986 р. у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що, з`ясовуючи, чи існує позитивне зобов`язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини». У рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення Суду від 12.10.2004 р. у справі «Кйартан Асмудсон проти Ісландії»). Європейський суд з прав людини у рішенні «Великода проти України» від 03.06.2014 року зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися й передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Колегія суддів також зазначає, що норми п. «б» ст. 12 Закону № 2262-ХІ в редакції, чинній на час звернення позивача до МВС України із відповідною заявою неконституційними не визнавалися, були чинними, а тому повинні були бути застосвані відповідачем. Посилання позивача на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постановах від 10.02.2015 року № 21-630а14, від 01.07.2014 року № 21-244а14 та Верховного Суду від 30.01.2018 року № 539/3872-14-а та від 16.07.2019 року № 686/651/17, колегія суддів не може брати до уваги, адже вона є неревалентною в межах спірних правовідносин, стосується іншого предмету спору, а також за іншої редакції норм законодавства. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що Міністерство внутрішніх справ України при наданні відповіді ОСОБА_1 , викладену у листі від 11.11.2019 року № 22-6-К/2283 діяв на підставі та в межах норм чинного законодавства. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - задовольнити, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2020 року - скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити. Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 310, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 грудня 2020 року - скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.Є. Пилипенко Суддя: О.О.Беспалов Я.М.Собків Повний текст виготовлено 30 березня 2021 року.