Постанова Одеський апеляційний суд № 522/1017/20

Номер провадження: 22-ц/813/3093/21 Номер справи місцевого суду: 522/1017/20 Головуючий у першій інстанції Донцов Д.Ю. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21.01.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сєвєрової Є.С., Сегеди С.М., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Донцова Д.Ю., повний текст рішення складений 16 вересня 2020 року, - встановив: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної служби морського та річкового транспорту України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба» (надалі КП «Морська пошуково-рятувальна служба»), ОСОБА_2 про скасування наказу про поновлення на роботі, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила скасувати наказ Державної службиморського тарічкового транспортуУкраїни від 23.12.2019 р. №21-ПД про поновлення ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба», припинити дію контракту з ОСОБА_2 від 28.03.2016 р. №26-ІІІ з 22.10.2019 р., зобов`язати Державну службуморського тарічкового транспортуУкраїни змінити дату звільнення ОСОБА_2 з 17.10.2019 р. на 21.10.2019 р., відновити право на працю ОСОБА_1 та зобов`язати Державну службу морського та річкового транспорту України укласти контракт з 18.12.2019 р. з ОСОБА_1 як з директором КП «Морська пошуково-рятувальнаслужба» строком на 5 років. В обґрунтування свого позову позивач зазначила, що 28.03.2016 р. ОСОБА_2 на підставі строкового трудового контракту призначено на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Наказом відповідача від 17.10.2019 р. №8-ПД ОСОБА_2 звільнено з посади директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на підставі п. 8 ст. 36 КЗпП України. Однак, 23.12.2019 р. відповідач видав наказ №21-ПД, яким самостійно скасував виданий наказ від 17.10.2019 р. №8-ПД та поновив ОСОБА_2 на посаді директора підприємства. Позивачка вважає, що наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД є незаконним, оскільки законодавством не передбачено право відповідача скасовувати власні накази. Позивач також зазначив, що станом на дату винесення Державною службою морського та річкового транспорту України наказу від 23.12.2019 р. №21-ПД в провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала справа за позовом ОСОБА_2 про поновлення його на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба», а тому відповідач, поновлюючи ОСОБА_2 на посаді без відповідного судового рішення, фактично привласнив повноваження суду. На думку позивача, поновлення ОСОБА_2 на посаді не могло відбутись з дати припинення трудових відносин (з 17.10.2019 р.), так як наказ про його поновлення на посаді виданий іншою датою (23.12.2019 р.). Тобто наказом відповідача від 23.12.2019 р. №21-ПД ОСОБА_2 поновлено на посаді зворотньою датою, що не допускається. Позивач вказав, що з 17.10.2019 р. ОСОБА_2 перебував на лікарняному, однак 22.10.2019 р. по 01.11.2019 р. лікарняний було продовжено необґрунтовано. Таким чином, трудові відносини ОСОБА_2 з КП «Морська пошуково-рятувальна служба» остаточно припинились з 22.10.2019 р., а посада директора підприємства з цієї дати стала вакантною. На думку позивача, відповідач повинен був звільнити ОСОБА_2 з урахуванням періоду непрацездатності, тобто, з 22.10.2019 р., а внаслідок звільнення ОСОБА_2 його контракт вважається таким, що припинився. Порушення своїх прав ОСОБА_1 вбачає у тому, що має місце порушення її права на зайняття вакантної посади директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Позивач зазначила, що вона повністю відповідає вимогам, що ставляться до кандидатів на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Позивач зазначає, що мала намір зайняти вакантну посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» та отримала «принципову згоду» від відповідача на призначення її директором підприємства. Однак, внаслідок поновлення ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» її призначення на посаду не відбулось. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скарги, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги, апелянт зазначає, що судом не прийнято рішення щодо усіх заявлених позовних вимог, судом не враховано відсутність повноважень на представництво органу державної влади, третьої особи казенного підприємства, судом не враховано відсутність повноважень голови Державної служби морського та річкового транспорту України поновлювати на посаді директора ОСОБА_2., також не відповідає обставинам справи, наявним доказам та чинному законодавству висновок про те, що відповідний спосіб захисту не передбачений законом. У своєму відзиві на апеляційну скаргу, Державна служба морського та річкового транспорту України зазначає, що відповідно до Статуту Казенного підприємства «Морська пошуково-рятувальна служба» є державним унітарним підприємством, позивачка звертаючись до суду жодним чином не обґрунтувала порушення своїх прав шляхом видання наказу від 23.12.2019 року №21-ПД, враховуючи, що позивачка не була звільнена та перебуває на своїй посаді, а саме заступника керівника, а виконання обов`язків було покладено тимчасово. Рішення суду відповідає нормам матеріального та процесуального права, судом повно з`ясовані обставини справи, апеляційна скарга є необґрунтованою, та такою, що не підлягає задоволенню. У своєму відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Вовк О.Є., представник ОСОБА_2 зазначає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є необґрунтовані, судом зроблені висновки щодо кожної з позовних вимог, також суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 не має права на оскарження наказу №21-ПД від 23.12.2019 року, який є індивідуально-правовим актом та стосується виключно прав та обов`язків ОСОБА_2 , вважає, що суд постановив законне та обґрунтоване рішення, у зв`язку з чим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Сторони про розгляд справи на 20 січня 2021 року сповіщені належним чином (а.с.84-91 т. 3). Від адвоката Вовк О.Є., представника третьої особи - ОСОБА_2., а також від ОСОБА_3 , представника відповідача Державної служби морського та річкового транспорту України на адресу суду надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності(123- 127 т. 3). Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, та від яких не надійшли клопотання про відкладення розгляду справи. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (21 січня 2021 року). Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.10.2018 р. №863-р цілісний майновий комплекс КП «Морська пошуково-рятувальна служба» передано зі сфери управління Міністерства інфраструктури України до сфери управління Морської Державної служби морського та річкового транспорту. Відповідно до розділу 1 статуту КП «Морська пошуково-рятувальна служба», затвердженого наказом голови Державної служби морського та річкового транспорту України від 22.01.2019 р. №28 Казенне підприємство «Морська пошуково-рятувальна служба» є державним унітарним підприємством, яке діє як казенне підприємство. Підприємство створене постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 р. №1069, засноване на державній власності та належить до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України, яка є його уповноваженим органом управління. З акту перевірки фактів, викладених у зверненнях працівників КП «Морська пошуково-рятувальна служба» від 28.01.2020 р., встановлено, що 28.03.2016 р. між Державною службою морського та річкового транспорту України та ОСОБА_2 укладено контракт №26-III, відповідно до умов якого ОСОБА_2 призначено на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на строк з 29.03.2016 р. до 28.03.2021 р. включно. Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України «Про звільнення директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_2 » від 17.10.2019р. №8-ПД ОСОБА_2 звільнено з посади директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 17.10.2019 р. №9-ПД покладено обов`язки директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на ОСОБА_4 . Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 18.10.2019 р. №12-ПД покладено обов`язки директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» на заступника директора з операційної діяльності, позивача у даній справі, ОСОБА_1 . Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України «Про увільнення від виконання обов`язків директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1 » від 23.12.2019 р. №20-ПД увільнено від виконання обов`язків директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_1 , заступника з питань операційної діяльності. Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України «Про поновлення на посаді ОСОБА_2 » від 23.12.2019 р. №21-ПД скасовано наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 17.10.2019 р. №8-ПД «Про звільнення директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» ОСОБА_2 » та поновлено ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» з 17.10.2019 р. Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про скасування наказу про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це (п. 11 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 р. №14). Обов`язковою умовою судового захисту є наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо позивача з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Згідно правової позиції, яка викладена в п.39 Постанови від 27 листопада 2019 року (Справа № 9901/338/19) Великої Палати Верховного Суду, «право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується». Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 14 березня 2018 року у справі № 9901/22/17, від 06 та 12 червня 2018 року у справах № 800/489/17 та № 800/587/17 відповідно, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18 та від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19. Судом вірно зазначено, що позивачем при зверненні до суду не доведено, що оскаржуваний наказ Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД прийнятий стосовно ОСОБА_1 або цей наказ безпосередньо стосується прав, свобод або інтересів ОСОБА_1 . Судом встановлено, що оспорюваний позивачем наказ є актом індивідуальної дії, який стосується конкретної особи, відносно якої цей наказ виданий, а саме ОСОБА_2 , у зв`язку з чим лише ОСОБА_2 має право на оскарження даного акту. Щодо тверджень позивача про те, що наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД безпосередньо порушуються права, свободи або інтереси ОСОБА_1 судом вірно зазначено наступне. Забезпечення безперервної роботи підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності, інколи призводить до необхідності застосування такоїтрудоправової конструкції як «тимчасове виконання обов`язків керівника». На переконання суду, сам термін «тимчасове виконання обов`язків» позначає факт тимчасовості (певної строковості) цих відносин, що є ключовою ознакою цього правового конструкту. Такий висновок, зокрема, підтверджується регламентуванням порядку тимчасового виконання обов`язків на публічній службі Законом «Про державну службу» від 10.12.2015. № 889, в якому, наприклад визначено, що строк тимчасового виконання обов`язків за вакантною посадою державної служби не може перевищувати три місяці (ч. 8 ст. 31 Закону). Судом обґрунтовано була прийнята до уваги правова

позиція Верховного Суду у подібних правовідносинах, яка викладена у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 310/2284/17 (провадження № 61-3146св18), в якій зазначено, що укладаючи строковий трудовий договір, строк якого закінчувався з моменту прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління, з яким погодився позивач, підписавши заяву, позивач мав усвідомлювати,що вінвиконуватиме такіобов`язкитимчасово до вирішення питання призначення його керівником підприємства, а відтак може бути звільнений від їх виконання на підставі наказу уповноваженого органу управління державним підприємством. Тобто, в даному випадку, на ОСОБА_1 (заступника директора з питань операційної діяльності) покладено виконання обов`язків директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» з 18.10.2019 року на період до призначеннякерівника в установленому порядку. Тобто, наявні відносини із виконання обов`язків ОСОБА_1 за вакантною посадою директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» до призначення керівника на посаду в установленому порядку. Саме по собі призначення в.о. за вакантною посадою є видом строкового трудового договору, строк якого закінчуються саме призначенням директора. Листом Державної служби морського та річкового транспорту України від 11.03.2020 р. №1449/05/15-20 повідомлено, що Державна служба морського та річкового транспорту України як центральний орган виконавчої влади у сфері управління якого знаходиться КП «Морська пошуково-рятувальна служба», не видавала наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Щодо посилання позивача на наявність намірів ОСОБА_1 обійняти посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» судом вірно зазначено, що саме по собі таке бажання позивача зайняти посаду директора не може свідчити про виникнення та існування у ОСОБА_1 тих прав та інтересів, які надають їй право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, що прийнятий стосовно іншої особи, а саме Наказу Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД. Судом також обґрунтовано не були прийняті надані позивачем докази на підтвердження обставин що її зверненнядо Державної служби морського та річкового транспорту України щодо призначення її на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба», та наявність «отримання принципової згоди» відповідача на призначення її на ждану посаду, так як дані правовідносини регламентовані «Порядком погодження з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади», що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2013 р. № 818 (далі Порядок). Відповідно до вказаного Порядку, лист Державної служби морського та річкового транспорту України на адресу Одеської обласної державної адміністрації від 11.12.2019 року з пропозицією щодо погодження призначення ОСОБА_1 на посаду керівника КП «Морська пошуково-рятувальна служба», є лише проміжним, фактично початковим, етапом процедури зайняття особою вакантної посади керівника підприємства, після проходження якого, передбачено цілий ряд інших, необхідних для проходження етапів, а, відтак, не може бути належним та достатнім доказом порушення спірним наказом прав та законних інтересів ОСОБА_1 , щодо її реальної можливості обійняти вакантну посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не є учасником (суб`єктом) правовідносин з призначення (поновлення) ОСОБА_2 на посаді директора, то такий наказ не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим позовом, оскільки, по-перше, статус «т.в.о.» для неї позначав факт тимчасовості правовідносин ОСОБА_1 на посаді керівника з 18.10.2019 року, до призначення нового керівника (поновлення старого керівника в установленому законом порядку), про що їй достеменно було відомо, та з чим вона фактично погодилась, а, по-друге, лише її наміри (бажання) обійняти вакантну посаду директора, без підтвердження факту проходження усіх необхідних етапів процедури з призначення директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба», які передбачені вказаним Порядком, не можуть свідчити про те, що поновлення на посаді ОСОБА_2 спричинило шкоди законним правам та інтересам ОСОБА_1 . Крім того, відповідно до пп. 25 п. 11 Постанови Кабінету міністрів України «Про утворення Державної служби морського та річкового транспорту України» від 06.03.2017 р. № 1095 саме Голова Морської адміністрації (Державної служби морського та річкового транспорту України) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи, організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює в межах своїх повноважень інші функції з управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Морської адміністрації. Висновки суду про те, що оскільки позивачне призначавсядиректором КП«Морська пошуково-рятувальнаслужба», а тому відсутні підставидля вирішенняв судовомупорядку питанняпро зобов`язанняукласти контракт з 18.12.2019 р. з ОСОБА_1 , як з директором КП «Морська пошуково-рятувальна служба» строком на 5 років ґрунтуються на вимогах закону, так як відповідний спосіб захисту не передбачений законом. Крім того, розгляд питання щодо укладення контрактів з керівниками підприємства, що відносяться до сфери управління Державної служби морського та річкового транспорту України, відносяться до дискреційних повноважень Служби. Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. В постанові Верхового Суду від 06.03.2019 р. по справі №1640/2594/18 зазначається, що дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту. У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження. У суду відсутні підстави самостійно визначати істотні умови контракту, зокрема, строк дії контракту. Вказані питання мають вирішуватись виключно Державною службою морського та річкового транспорту України. На підставі вищевикладених обставин, суд обґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні позовної вимоги про скасування наказу Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД про поновлення ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» та про відновлення права на працю ОСОБА_1 та зобов`язання Державної службиморського тарічкового транспортуУкраїни укласти контракт з 18.12.2019 р. з ОСОБА_1 , як з директором КП «Морська пошуково-рятувальнаслужба» строком на 5 років. Також суд обґрунтовано відмовив у задоволені позовної вимоги що припинення дії контракту з ОСОБА_2 від 28.03.2016 р. №26-ІІІ з 22.10.2019 р. та зобов`язання Державної служби морського та річкового транспорту України змінити дату звільнення ОСОБА_2 з 17.10.2019р.на 21.10.2019р., оскільки вони є похіднимивід позовнихвимог про скасування наказу Державної служби морського та річкового транспорту України від 23.12.2019 р. №21-ПД про поновлення ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба». Також колегія суддів погоджується з тим, що оскільки підстави для скасування наказу Державної службиморського тарічкового транспортуУкраїни від 23.12.2019 р. №21-ПД відсутні також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про припинення дії контракту з ОСОБА_2 від 28.03.2016 р. №26-ІІІ з 22.10.2019 р. та про зобов`язання Державну службуморського тарічкового транспортуУкраїни змінити дату звільнення ОСОБА_2 . Висновки суду про те, наказ Державної служби морського та річкового транспорту України не стосується прав та обов`язків позивача, тому суд не надав оцінку доводам позовної заяви про незаконне поновлення ОСОБА_2 на посаду директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» - щодо обставин непрацездатності ОСОБА_2 , обґрунтованості подовження лікарняного, дати з якої відбулось поновлення ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба» відповідають вимога закону. Щодо тверджень повивача про відсутність у Державної служби морського та річкового транспорту України повноважень поновлювати ОСОБА_2 на посаді директора КП «Морська пошуково-рятувальна служба», судом вірно зазначено, що згідно до пп. 25 п. 11 Постанови Кабінету міністрів України «Про утворення Державної служби морського та річкового транспорту України» від 06.03.2017 р. № 1095 саме Голова Морської адміністрації (Державної служби морського та річкового транспорту України) призначає на посади та звільняє з посад керівників підприємств, що відносяться до сфери управління Служби, що включає в себе й повноваження поновлювати керівників таких підприємств на посадах добровільно або на підставі рішення суду. Повноваженнями на поновлення працівника на посаді може бути наділений лише той орган, який має право прийому та звільнення з посади. В даному випадку таким органом є Державна служба морського та річкового транспорту України (Морська адміністрація). Також судом на законних підставах не були прийняті до уваги твердження позивача про відсутність у Державної служби морського та річкового транспорту України повноважень самостійно скасовувати власні накази з посиланням на лист Міністерства інфраструктури України від 24.06.2020 р. №8597/10/10-20 та розділ 7 Порядку взаємодії Міністерства інфраструктури України з центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури України, затверджений наказом Міністерства інфраструктури України від 17.08.2015 р. №319, оскільки процедура, що закріплена у п. 7.1.-7.4. Порядку, стосується скасування не усіх без виключення актів центральних органів виконавчої влади, а лише тих актів, які, за переконанням Міністерства інфраструктури України, не відповідають Конституції і законам України, актам Президента України, Кабінету Міністрів України та іншим актам законодавства. При цьому, протягом трьох днів з дня виявлення зазначених обставин така інформація надається Міністру та за його рішенням порушується перед керівником центрального органу виконавчої влади питання щодо скасування таких актів повністю чи в окремій частині. У пункті 7.2. зазначеного Порядку прямо зазначається про наявність у керівника центрального органу виконавчої влади повноважень скасовувати власні акти - керівник центрального органу виконавчої влади протягом трьох днів зобов`язаний скасувати такі акти повністю чи в окремій частині, про що не пізніше ніж у п`ятиденний строк повинен письмово повідомити Міністерство. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не прийнято рішення щодо усіх заявлених позовних вимог, судом не враховано відсутність повноважень на представництво органу державної влади, третьої особи казенного підприємства, судом не враховано відсутність повноважень голови Державної служби морського та річкового транспорту України поновлювати на посаді директора ОСОБА_2., також не відповідає обставинам справи, наявним доказам та чинному законодавству висновок про те, що відповідний спосіб захисту не передбачений законом, колегія суддів вважає безпідставними, за необґрунтованістю позовних вимог. Вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає апелянт. Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, також по кожній позовній вимозі судом надана обгрунтована правова оцінка. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 136 ЦПК України ОСОБА_1 було відстрочено сплату судового збору до ухвалення рішення, з ОСОБА_1 за розгляд справи у суді апеляційної інстанції підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1261,50 грн. до державного бюджету України. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 вересня 2020 року - залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) в дохід держави судовий збір у розмірі 1261 грн. 50 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 21 січня 2021 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Є.С. Сєвєрова ______________________________________ С.М. Сегеда