Постанова 4857 № 380/1857/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/1857/20 пров. № А/857/12704/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Качмара В.Я., Мікули О.І., за участю секретаря судового засідання Михальської М.Р., представника позивача Брегей І.С., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Національної поліції України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,- суддя (судді) в суді першої інстанції Лунь З.І., час ухвалення рішення 10:53:11, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 09 вересня 2020 року, В С Т А Н О В И В: 04 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Національної поліції України, в якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ №170 о/с від 11 лютого 2020 року «По особовому складу» в частині звільнення зі служби в поліції за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів); зобов`язати поновити на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань із контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 21079,65 грн; стягнути моральну шкоду у сумі 10000,00 грн. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №170 о/с її звільнено зі служби в поліції, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 «Про державну службу» у зв`язку із скороченням посад державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців. Вважає своє звільнення незаконним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує її право на проходження публічної служби з підстав порушення процедури звільнення працівника. Зокрема, зазначає, що роботодавцем порушено приписи п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» щодо обов`язкової пропозиції позивачу іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби). Не дотримано також вимоги вказаного Закону щодо можливості звільнення на підставі п. 1 ч. 1 цієї статті лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації, або якщо він відмовляється від такого переведення. Зазначає, що протягом двох місяців з дня повідомлення про майбутнє вивільнення, відповідачем не було запропоновано будь-якої вакантної посади. Також вказує, що при її звільненні не враховано положення норм КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №170 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань із контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань із контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України з 12 лютого 2020 року. Стягнено з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 177631,74 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду справи встановлені порушення процедури звільнення позивача, а тому наказ відповідача 11 лютого 2020 року №170 о/с в частині припинення державної служби ОСОБА_1 за ініціативою суб`єкта призначення та звільнення з посади є протиправним. Враховуючи встановлений факт незаконного звільнення позивача, її слід поновити на попередній посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, з 12 лютого 2020 року. Також, слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 177631,74 грн. Щодо позовної вимоги про стягнення із Національної поліції України моральної шкоди 10000,00 грн, то позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження факту заподіяння їй моральної шкоди відповідачем. Не погодившись з прийнятим рішенням, Національна поліція України подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що призначати державного службовця на іншу посаду за його згоди до закінчення строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби є правом органу державної влади, а не його обов`язком. Крім цього, у спірних правовідносинах застосовується Закон України «Про державну службу», а не Кодекс законів про працю України. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що порядок звільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу не врегульований Законом України «Про державну службу», тому до спірних правовідносин також підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України. Управління забезпечення прав людини НПУ не є юридичною особою, а є структурним підрозділом, який входить до складу центрального органу управління поліції. В даному випадку відбулося перегрупування посад в межах однієї юридичної особи(НПУ). За інформацією згідно додатків до відзиву НПУ містяться відомості про вакантні посади головних спеціалістів. В судовому засіданні представник позивача щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити повністю з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 23 липня 2016 року по 11 вересня 2017 року проходила службу у поліції на посаді спеціаліста 1 категорії відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини у поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини із присвоєнням 8 рангу державного службовця. Наказом голови Національної поліції України від 11 вересня 2017 року ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини із присвоєнням 8 рангу державного службовця. Наказом Національної поліції України від 03 грудня 2019 року №1255 «Про затвердження Переліку змін у штатах Національної поліції» затверджено Перелік змін у штатах Національної поліції України, серед яких і в Управлінні забезпечення прав людини, з якими позивач була ознайомлена 11 грудня 2019 року. 11 грудня 2019 року державний службовець 8 рангу ОСОБА_1 , головний спеціаліст відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини, на підставі ст. 8 Закону України «Про державну службу» попереджена про наступне вивільнення. Наказом голови Національної поліції України від 28 грудня 2019 року №1349 «Про внесення змін до структури Національної поліції» було створено Управління дотримання прав людини Національної поліції України замість Управління забезпечення прав людини. Наказом голови Національної поліції України від 11 лютого 2020 року №170 о/с ОСОБА_1 , державного службовця 8 рангу, головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності звільнено зі служби в поліції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державних службовців). Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу від 11 лютого 2020 року №170 о/с «По особовому складу» в частині звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань із контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини Національної поліції України, поновлення позивача на вищевказаній посаді з 12 лютого 2020 року та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Однак, колегія суддів не погоджується з обгрунтованістю таких висновків суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до приписів частини 2 статті 5 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на час звільнення позивача 11 лютого 2020 року) відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 статті 5 Закону України «Про державну службу»). За правилами частини 1 статті 34 Закону України «Про державну службу» призначення на посаду державного службовця здійснюється безстроково, крім випадків, визначених цим та іншими законами України. Згідно із частиною 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на час звільнення позивача 11 лютого 2020 року) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення. Разом з цим, колегія суддів звертає увагу на те, що Законом № 117-ІХ (набрання чинності 25 вересня 2019 року) у Закон України «Про державну службу» було внесено ряд змін, зокрема, і щодо порядку припинення державної служби. Так, частину 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» викладено у новій редакції, відповідно до якої було додатковим пунктом 11 частини 1 передбачено припинення державної служби у зв`язку із ліквідацією держаного органу, а також виключено із частини 3 цієї статті норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті визначається законодавством про працю. Також, було виключено приписи про те, що звільнення у випадку скорочення посади державної служби, реорганізації чи ліквідації допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Провівши системний аналіз зазначених норм права колегія суддів констатує, що станом на час звільнення позивача була змінена редакція статті 87 Закону України «Про державну службу», яка регламентує припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. В той же час, нормами статті 87 Закону України «Про державну службу», на час звільнення позивача, не було врегульовано процедуру вивільнення державного службовця, відтак, на думку колегії суддів, в силу норм статті 5 Закону України «Про державну службу» при аналізі законності прийняття оскаржуваного наказу відповідачем слід застосовувати норми Кодексу законів про працю. 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» № 378-IX від 12 грудня 2019 року, внаслідок чого статтю 49-2 КЗпП доповнено частиною п`ятою, якою регламентовано порядок вивільнення працівників, які мають статус державних службовців. Відповідно до вищезазначеної норми, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. Таким чином, станом на час звільнення позивачки, нормами Кодексу законів про працю не було передбачено обов`язку роботодавця переводити державного службовця за його згодою на іншу роботу, як і не було передбачено обов`язку врахування переважного права на залишення на роботі. Норма статті передбачала дотримання порядку попередження про наступне вивільнення. Провівши системний аналіз норм статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції закону № 117-IX від 19 вересня 2019 року, а також положень статей 40 та 49-2 КЗпП України (в редакції закону № 378-IX від 12 грудня 2019 року) колегія суддів приходить до висновку, що внаслідок набрання чинності змін, внесених Законом України від 19 вересня 2019 року №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» та Закону України від 12 грудня 2019 року № 378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» відбулась суттєва зміна правового регулювання процедури припинення державної служби внаслідок скорочення чисельності або штату державних службовців. Матеріалами справи та поясненнями представника позивача в суді апеляційної інстанції підтверджується, що відповідачем під час звільнення позивача було дотримано норми законодавства про працю, зокрема в частині повідомлення про наступне вивільнення (Т.1, а.с.31). Виходячи з того, що відповідачем при звільненні позивача 11 лютого 2020 року була дотримана процедура щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, визначена ч.1 ст.49-2 Кодексу законів про працю України (в редакції, станом на час попередження про звільнення), колегія суддів зазначає про відсутність підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді з підстав порушення гарантій, визначених статтями 40, 49-2 Кодексу законів про працю України. При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в частині наявності, на час звільнення позивача 11 лютого 2020 року, виключно права органу державної влади, а не обов`язку пропозиції державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності), оскільки ця норма, що закріплена в ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», в такій редакції набрала чинності лише з 13 лютого 2020 року, тобто після звільнення позивача. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та допущено порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що відповідно до частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Національної поліції України задовольнити повністю. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі № 380/1857/20 скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді В. Я. Качмар О. І. Мікула Повне судове рішення складено 23 грудня 2020 року.