Постанова 4855 № 640/339/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/339/20 Суддя (судді) першої інстанції: Вовк П.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 липня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого: Бєлової Л.В. суддів: Аліменка В.О. , Безименної Н.В., за участю секретаря судового засідання: Лещенко В.С. розглянувши у судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року (справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В: У січні 2018 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 22 листопада 2019 року №196-к "Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 "; - поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника управління; - стягнути з Мінекономіки відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року адміністративний позов задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 22 листопада 2019 року №196-к "Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 , заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству 11 січня 2020 року у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, п. 1 ч. 1 статті 87 Закону України "Про державну службу"; підстава: наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України", штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року; - поновлено ОСОБА_1 з 12 січня 2020 року на рівнозначній посаді, заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності; - стягнуто з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2020 року по 08 квітня 2020 року в сумі 198 181, 07 грн. (сто дев`яносто вісім тисяч сто вісімдесят одна гривня сім копійок). В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідачем подано апеляційну скаргу у якій просить оскаржувану постанову суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам діючих норм права щодо законності та обґрунтованості його прийняття, повноти та об`єктивності аналізу фактичних обставин і зібраних у справі доказів. Зокрема, апелянт вказує про дотримання відповідачем процедури звільнення позивача з посади на підставі п.1 ч.1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», у зв`язку зі скороченням посади державної служби та зміною штатного розпису Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України без скорочення чисельності або штату державних службовців. Так, апелянт вказує, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що внесеними до Закону України «Про державну службу» скасовано норму щодо застосування при вивільненні державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 вказаного Закону законодавства про працю, зокрема, попередження про наступне вивільнення працівників та вимоги надавати пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби або іншої роботи. А застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України апелянт вважає помилковим, оскільки відповідно до частини 2 статті 5 Закону України «Про державну службу» припинення державної служби регулюється вказаним Законом як спеціальним законодавчим актом. Норма ст. 87 Закону України «Про державну службу» є спеціальною нормою, її приписи виключають застосування правил звільнення за КЗпП України. Також, апелянт вказує, що в даному випадку відбулася ліквідація одного структурного підрозділу апарату Міністерства та створення нового, з новими функціями та повноваженнями, а згідно штатного розпису апарату Міністерства на 2019 рік посада заступника директора департаменту управління об`єктами державної власності - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання в апараті Міністерства відсутня, а висновок суду першої інстанції про поновлення позивача у новій структурі Міністерства на посаді заступника директора департаменту публічної власності є передчасним без дослідження зазначених змін у структурі апарату, кваліфікації та професійної підготовки позивача. Окрім того, апелянт вказує на порушення норм процесуального права, а саме здійснення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника апелянта та позивача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України" внесені зміни до структури апарату Міністерства, затвердженої наказом Мінекономіки від 18 вересня 2019 року № 26, виклавши її в новій редакції, що додається; департаменту фінансової роботи та господарського забезпечення, департаменту персоналу доручено внести відповідні зміни до штатного розпису апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Зі штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки, прийнятого відповідно до наказу відповідача від 05 листопада 2019 року №322 вбачається відсутність посади заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству. Позивачем була подана 22 листопада 2019 року заява про надання йому відпустки з 25 листопада 2019 року на 44 дні. Наказом Мінекономіки від 22 листопада 2019 року № 196-к "Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 ", зокрема: 1) надано ОСОБА_1 - заступнику директора департаменту управління державною власністю - начальнику управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству, додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби за період роботи з 07 квітня 2018 року по 06 квітня 2019 на 6 календарних днів, додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби за період з 07 квітня 2019 року по 06 квітня 2020 року на 11 календарних днів, частину щорічної відпустки за період роботи з 30 жовтня 2018 року по 29 жовтня 2019 року на 22 календарні дні та частину щорічної відпустки за період з 30 жовтня 2019 року по 29 жовтня 2020 року на 5 календарних днів, усього на 44 календарні дні з 25 листопада 2019 року по 10 січня 2020 року; підстава: заява ОСОБА_1 ; 2) звільнено ОСОБА_1 - заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству 11 січня 2020 року у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, п. 1 ч. 1 статті 87 Закону України "Про державну службу"; підстава: наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України", штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року. Вважаючи, що його права та законні інтереси порушено, позивач звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом. Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги частково та зазначив, що враховуючи порушення відповідачем при звільненні позивача вимог трудового законодавства, зокрема, статей 49-2 та 40 Кодексу законів про працю України, а тому звільнення позивача є незаконним, отже спірний наказ є протиправним та підлягає скасуванню в частині звільнення позивача з посади. Судом першої інстанції зазначено також, що оскільки спеціальним Законом України "Про державну службу" не визначено строк попередження державного службовця та обов`язок пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації, в межах спірних правовідносин мають застосовуватись положення законодавства про працю, у відповідності до ч. 3 статті 5 Закону. Також, з огляду на незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади державної служби 11 січня 2020 року, з метою належного захисту його прав та інтересів, суд першої інстанції вважав, що позивач підлягає поновленню з 12 січня 2020 року на посаді заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності як рівнозначній тій, з якої було звільнено. Даючи правову оцінку викладеним обставинам, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог. Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII). Частиною 1 статті 1 цього Закону визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. За приписами ч.1 ст.3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Відповідно до ч. 1 ст.43 Закону України «Про державну службу», підставою для зміни істотних умов державної служби, зокрема, є скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу. Пункт 4 ст.83 Закону України «Про державну службу» серед підстав для припинення державної служби передбачено її припинення за ініціативою суб`єкта призначення. Згідно з п.1 ч.1 статті 87 цього ж Закону, визначалося, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі Частиною 3 цієї ж статті визначалося, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2017 № 117, який набрав чинності 25.09.2019 внесено зміни до Закону України «Про державну службу», якими, зокрема, виключено частину першу статті 43 Закону України «Про державну службу», а також а у статті 87 Закону у частині першій у пункті 1 слова "ліквідація державного органу" замінено словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключено. Також, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» у частині третій статті 87 Закону абзац перший яким передбачалось, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю викладено в новій редакції, згідно якої суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту", а абзац другий вказаної частини статті , яким передбачалося, що звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення - виключено. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що 02.02.2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-IX, яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінився порядок скорочення державних службовців. Відповідно до п.7 ч.1 ст.43-1 КЗпП України встановлено, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках, звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу". Частиною 6 ст.49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: -про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; -у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті. При цьому, Законом України від 14.01.2020 р. №440-IX внесені аналогічні зміни у Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 р. та який набрав чинності 3.02.2020 року. Згідно із ч. 3 ст. 87 Закону № 889 держслужбовця попереджають про наступне звільнення у разі скорочення штату (чисельності, посади), реорганізації чи ліквідації держоргану у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Водночас держслужбовцю можуть пропонувати будь-яку вакантну посаду держслужби у тому самому держоргані (за наявності). При цьому не застосовують положення законодавства про працю щодо отримання згоди профспілки на звільнення. Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 р. №440-IX змін у Закон України "Про державну службу", норми ч.2 ст. 40 КЗпП України щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу та ч.2 ст.49-2 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі на державних службовців не поширюються. Колегія суддів зауважує, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників. Положеннями ч.3 ст.5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом. Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу не було врегульовано процедуру звільнення державного службовця, в зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин окремі положення КЗпП України. Так, у статті 3 КЗпП України закріплено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При цьому, частиною 2 вищезазначеної статті передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Статтею 49-2 КЗпП встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення. Положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України декларує дві імперативні норми. По-перше, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення пропонує працівникові іншу роботу. По-друге, під іншою роботою на тому ж підприємстві, установі, організації в даній статті КЗпП України мається на увазі, що роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії, які відповідають його кваліфікації, досвіду роботи та стану здоров`я і які може виконувати працівник, і не лише за місцем роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які були в юридичної особи упродовж періоду від вручення працівнику письмового попередження про звільнення із займаної посади у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці по день його звільнення. Отже, власник або уповноважений ним орган зобов`язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Відтак, відповідач повинен був попередити про звільнення позивача та запропонувати позивачу іншу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов`язки). З матеріалів справи вбачається та відповідачем не заперечується, що позивача жодним чином не було повідомлено про можливе наступне звільнення, не було запропоновано інші вакантні посади. За таких підстав, колегія суддів приходить до висновку, що при звільненні позивача не була дотримана процедура звільнення, позивача не було жодним чином попереджено про наступне вивільнення, позивачу не були запропоновані всі вакантні посади, на які він міг претендувати з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що звільнення позивача відбулося з порушення процедури, тому наказ в частині звільненні є протиправним та підлягає скасуванню. Щодо доводів відповідача про те, що судом першої інстанції не досліджено змін у структурі апарату, кваліфікацію та професійну підготовку позивача, колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки в спірному випадку позивач взагалі не попереджався про майбутнє вивільнення у зв`язку зі скороченням штату або чисельності працівників. Частиною 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги в частині поновлення на посаді вважав, що порушене право позивача повинно бути відновлене шляхом поновлення його на рівнозначній посаді, заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності, із врахуванням штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача вказував на неможливість поновлення позивача на рівнозначній посаді - заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності, оскільки означена посада зайнята, а виконання рішення призведе до звільнення іншого працівника. Колегія суддів звертає увагу на те, що поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. В разі відсутності посади позивача (з об`ємом повноважень, які існували на дату звільнення) роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику іншу посаду відповідно до його кваліфікації, а в разі незгоди працівника на іншу роботу, роботодавець зобов`язаний виконати судове рішення, здійснивши відповідні зміни в організації праці. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. При цьому, Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті

235. Трудовим законодавством не передбачено поновлення працівника на іншу посаду, ніж він займав до звільнення. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство. У випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його саме на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 05 березня 2020 року (справа 809/378/17). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки відповідач звільнив позивача без законних на те підстав, а тому, відповідно до положень статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню саме на попередній посаді. Разом з тим, суд першої інстанції помилково поновив позивача на рівнозначній посаді, заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності, із врахуванням штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки. Отже, абз. 3 резолютивної частини рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення наступним чином: «Поновити ОСОБА_1 з 12 січня 2020 року на посаді заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству». При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік (частина друга статті 235 КЗпП України). Відповідно підлягають до задоволення і позовні вимоги щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначеному судом першої інстанції розмірі та розрахованому у відповідності до Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №

100. Оскільки апеляційна скарга жодних доводів в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не містить, то з урахуванням положень ст.308 КАС України, колегія суддів рішення суду першої інстанції в цій частині не перевіряє. Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, однак необхідно змінити резолютивну частину рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року, виклавши абз. 3 у редакції, що відповідає обставинам справи. У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Згідно з п. 2 ч. 1 ст.315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, пояснення представника відповідача та позивача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково: необхідно змінити резолютивну частину рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року, виклавши абз. 3 у редакції, що відповідає обставинам справи. У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, П О С Т АН О В И В: Апеляційну скаргу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року в його резолютивній частині змінити, викласти третій абзац в наступній редакції: «Поновити ОСОБА_1 з 12 січня 2020 року на посаді заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству». У решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 квітня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 29 липня 2020 року Головуючий суддя Л.В.Бєлова Судді В.О.Аліменко, Н.В.Безименна