Постанова Львівський апеляційний суд № 461/5550/18

Справа № 461/5550/18 Головуючий у 1 інстанції: Юрків О.Р. Провадження № 22-ц/811/1366/20 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:39 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Івасюти М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Укрсиббанк» на рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 лютого 2020 року,- ВСТАНОВИВ: у липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк», ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Герилів Марії Романівни, Відділу примусового виконання рішень Управління держаної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 28 жовтня 2005 року між ПАТ «Укрсиббанком» та її чоловіком, ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 708/05Р-231/081, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 175 000 доларів США з процентною ставкою 19% річних. В забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсиббанк» 28.10.2005 року укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 (приміщення XII), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Перед укладенням договору іпотеки було отримано нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_1 , як дружини іпотекодавця, на передачу в іпотеку нерухомого майна, набутого під час шлюбу. ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань не виконував належним чином, внаслідок чого у нього виникла заборгованість у розмірі 184 119,45 доларів США. Банк звернувся із заявою до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р. про вчинення виконавчого напису на договорі іпотеки від 28.10.2005 року. Виконавчим написом № 1028 від 15.03.2006 року, вчиненим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р., звернено стягнення не предмет іпотеки. Вказаний виконавчий напис пред`явлено до примусового виконання до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області. Вважає, що зазначеним виконавчим написом порушено її права, як співвласника нерухомого майно. Крім того, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р. не вправі була вчиняти виконавчий напис про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки звернення стягнення на майно, яке є об`єктом права спільної власності, може відбутися лише на підставі рішення суду. З наведених підстав просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса, вчинений 15 березня 2006 року за реєстраційним номером 1028 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р. про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 та гаража № НОМЕР_1 (приміщення XII), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . для задоволення вимог ПАТ «Укрсиббанк» у розмірі 184 119,45 доларів США, 9 179,39 грн. та витрати по вчиненню виконавчого напису у розмірі 21 585,81 грн. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 21 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис нотаріуса, вчинений 15.03.2006 року за реєстраційним номером 1028 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р. про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , та гаража № НОМЕР_1 (приміщення XII), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 для задоволення вимог ПАТ «Укрсиббанк» у розмірі 184 119,45 доларів США, 9 179,39 гривень та видатки по вчиненню виконавчого напису 21 585,81 грн. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» на користь ОСОБА_1 704,80 грн. судового збору. Рішення суду оскаржило Акціонерне товариство «Укрсиббанк», в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необгрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з висновками суду, які не відповідають обставинам справи. Апелянт стверджує, що вчинення виконавчого напису не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування майна у боржника, а лише підтверджує, що таке право виникло у боржника раніше. Зазначає, що надання згоди ОСОБА_1 на передачу майна в іпотеку свідчить про те, що вона усвідомлювала ризик невиконання основного зобов`язання та пов`язані з цим правові наслідки. На момент вчинення виконавчого напису не було визнано договір іпотеки недійсним, а тому у нотаріуса не було підстав відмовляти АТ «Укрсиббанк» у вчиненні такої нотаріальної дії. Вважає, що звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду здійснюється лише щодо майна, яке є належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як 50 % акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності. Крім того, на думку апелянта, сплив строк позовної давності і суд безпідставно не застосував наслідки спливу строку позовної давності про що було заявлено відповідачем. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.( ч. 1 ст. 89 ЦПК України). Судом першої інстанції встановлено, що 28 жовтня 2005 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 708/05Р-231/081, згідно умов якого він отримав кредит в розмірі 175 000 доларів США з процентною ставкою в розмірі 19 % річних з терміном погашення кредиту до 26 жовтня 2012 року. В забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору між ОСОБА_2 та ПАТ "УкрСиббанк" укладений договір іпотеки від 28 жовтня 2005 року, предметом якого є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 , який нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Цибком Т.Б.. реєстраційний номер 4059. Перед укладенням договору іпотеки нотаріусом отримано нотаріально посвідчено згоду ОСОБА_1 , як дружини іпотекодавця, на передачу в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк» переданої в іпотеку спірної квартири. Виконавчим написом № 1028 від 15 березня 2006 року, вчиненим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Герилів М.Р., звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 , та гараж № НОМЕР_1 (приміщення XII), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - для задоволення вимог ПАТ "УкрСиббанк" у розмірі 184 119,45 доларів США, 9 179,39 гривень та видатки за вчинення виконавчого напису 21 585,81 грн. Як убачається з виконавчого напису, гараж, на який звернуто стягнення, передано іпотекодавцем ( ОСОБА_2 ) в іпотеку ПАТ «УкрСиббанк» на підставі нотаріально посвідченого 28 жовтня 2005 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Цибком Т.Б., реєстраційний номер 4060, договору іпотеки. Відповідно до п.4.2. Договору іпотеки квартири, звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотеко держателя. Вказані обставини повністю встановлені судом першої інстанції та неоспорються учасниками справи в суді апеляційної інстанції. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що звернення стягнення на майно, яке є об`єктом спільної власності, може відбутися лише на підставі рішення суду, оскільки в результаті здійснення звернення стягнення відбувається відчуження спільного майна (в тому числі частки у цьому майні, яка належить співвласнику) в інтересах або на користь кредитора, яке може відбутися або за згодою іншого співвласника, або за рішенням суду. Зважаючи на те, що дозволу на відчуження частки ОСОБА_1 в іпотечному майні вона не надавала, таке майно могло бути відчужене шляхом звернення стягнення на майно лише на підставі рішення суду. За таких обставин, приватний нотаріус повинен був відмовити відповідачу у вчиненні відповідної нотаріальної дії з підстав, передбачених статтею 49 Закону України «Про нотаріат», оскільки вчинення такої дії суперечить законодавству України. Проте з такими висновками суду погодитись не можна. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подбіний за змістом висновок зроблено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав». Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. А застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17). Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту. Визначаючи належність обраного позивачем способу захисту, слід оцінювати його ефективність для захисту того права чи інтересу, за захистом якого позивач звернувся до суду. Вимога про захист цивільного права або інтересу має відповідати змісту цього права чи інтересу, характеру його порушення, оспорювання або невизнання і повинна забезпечувати поновлення права чи інтересу, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати отримання відповідного відшкодування (пункти 69 та 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц). Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 18 ЦК України) Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 87 Закону України «Про нотаріат»). У частині першій статті 88 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (в редакції діючій на час вчинення оспорюваного виконавчого напису). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто, чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 6-887цс17 і від них Велика Палата Верховного Суду не відступала, на час розгляду справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) зроблено висновок, що «вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. Якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених статтею 88 Закону України «Про нотаріат», та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню». У пунктах 17, 18, 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц (провадження № 14-557цс19) зазначено, що «Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»). Нотаріус у межах реалізації наданих йому юрисдикційних повноважень не вирішує спорів про право, але в результаті розгляду нотаріальної справи та вчинення нотаріальної дії правова невизначеність все ж припиняється. Отже, здійснюючи повноваження у сфері безспірної юрисдикції, нотаріус має встановлювати наявність або відсутність певного юридичного складу, щоб покласти його у підставу нотаріального акта в межах вчинюваної ним відповідної нотаріальної дії. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі Перелік)». Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи ( частини перша статті 575 ЦК України). Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодавець - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя (частина четверта статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Предметом спору у даній справі є визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, ініційовано не безпосередньо іпотекодавцем, а його дружиною, оскільки об`єкт іпотеки відноситься до спільного майна подружжя. Встановивши, що іпотекодавцем майна, відносно якого нотаріус вчинив оспорюваний виконавчий напис, є ОСОБА_2 , правовідносини щодо вчиненого виконавчого напису виникли між кредитором (ПАТ «УКрСиббанк») та боржником, який є одночасно іпотекодавцем ( ОСОБА_2 ), які вчинений виконавчий напис, зокрема, з підстав його не безспірності, не оспорювали, а позивач, як дружина іпотекодавця надала згоду на передачу майна в іпотеку, що нею не оспорюється, суд першої інстанції прийшов до невірного висновку про наявність підстав для задоволення позову, з огляду на порушення прав дружини, як співвласника майна (об`єкта (предмета) іпотеки), адже, з огляду на відсутність у позивача статусу іпотекодавця спірного майна, згоду на передачу якого в іпотеку вона надала при укладенні договору іпотеки, правових підстав вважати, що вчиненим виконавчим написом будь-яким чином порушуються права чи інтересу саме позивача, які підлягають судовому захисту, немає Саме такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 200/13852/17 (провадження № 61-46088св18). Щодо мотивів суду першої інстанції в частині заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, колегія суддів виходить з такого. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (правовий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від: 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц та 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц). Враховуючи, що апеляційний суд прийшов до висновку, що відсутні підстави для задоволення позову по суті, відтак не можна застосувати наслідки спливу позовної давності, про що просив відповідач в суді першої інстанції. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Частиною другою цієї статті визначено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. За таких обставин, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове рішення, про відмову у задоволенні позову Відповідно до частини тринадцятої, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи ухвалення апеляційним судом судового рішення про відмову в задоволені позову ОСОБА_1 , з неї на користь АТ «Укрсиббанк» слід стягнути 1057.20 грн. сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Укрсиббанк» задовольнити. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 лютого 2020 року скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Укрсиббанк» 1057.20 грн. судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Постанова складена 16.12.2020 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Крайник Н. П. Цяцяк Р. П.