Постанова 4807 № 334/2709/18

Дата документу 23.11.2020 Справа № 334/2709/18 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/2709/18 Головуючий у 1-й інстанції: Турбіна Т.Ф. Провадження №22-ц/807/3041/20 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді - доповідача суддів:Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного Управління державної казначейської служби України у Запорізькій області, Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про відшкодування майнової та моральної шкоди,- В С Т А Н О В И В: В квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Головного Управління державної казначейської служби України у Запорізькій області, Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, правонаступником якого є Дніпровський відділ державної виконавчої служби м. Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про відшкодування майнової та моральної шкоди. Свої позовні вимоги позивачка обґрунтувала тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року (справа № 2-481/2006) на її користь стягнуто з ОСОБА_2 борг в розмірі 12684,78 грн. Рішення набрало законної сили. На виконання вказаного рішення суду 11 липня 2006 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя було видано виконавчий лист №2-481/2006 та пред`явлено до примусового виконання до Ленінського ВДВС. У зв`язку із втратою державним виконавцем виконавчого листа, ОСОБА_1 зверталась до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа, який отримала 16 липня 2012 року та 18 липня 2012 року повторно пред`явила до примусового виконання, проте рішення суду до жовтня 2013 року не виконувалось. 02 квітня 2014 року виконавче провадження було передано державному виконавцю Гришуновій Т.А . Згодом до ВДВС надійшло повідомлення УПФУ про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 боржник помер і 27 серпня 2015 року державним виконавцем Гришуновою Т.А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п.3 ст.49 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку зі смертю боржника ОСОБА_2 . Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року задоволена скарга позивачки та визнана неправомірною бездіяльність державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області при виконанні рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя № 2-481/2006 від 20 березня 2006 року про стягнення ОСОБА_2 на користь позивачки боргу в розмірі 12684,78 грн. У зв`язку з тим, що майнова шкода у зв`язку з довготривалою бездіяльністю державних виконавців щодо виконання рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя суду від 20 березня 2006 року в розмірі 12684,78 грн, ОСОБА_1 в добровільному порядку не відшкодована, вона вимушена звернутися до суду за захистом своїх порушених прав. Крім того, зазначає, що цими діями їй була заподіяна моральна шкода, розмір якої становить 5000,00 грн, розмір якої вона визначає враховуючи характер порушення її прав, глибини її душевних страждань, вимоги розумності і справедливості. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд: Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030 на користь ОСОБА_1 12684,78 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірною бездіяльністю державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного Управління державної казначейської служби України у Запорізькій області, Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про відшкодування майнової та моральної шкоди - задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1000,00 грн. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 липня 2020 року, змінити. Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України, шляхом списання з рахунку призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів державної влади за бюджетною програмою 3504030 на користь ОСОБА_1 12684,78 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірною бездіяльністю державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області. Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року, визнана неправомірною бездіяльність державних виконавців при виконанні рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя №2-481/2006 від 20 березня 2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в розмірі 12684,78 грн, яка набрала законної сили. Тобто, встановлений факт, який не пілягає доказуванню, тому суд першої інстанції неправомірно відмовив у її відшкодуванні. Крім того, незважаючи на вказану ухвалу, суд першої інстанції стягнув лише 1000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу, Дніпровський відділ ДВС м. Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області, Державна казначейська служба України, Головне управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області, зазначають, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв`язку з наведеним просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до пунктів 1, 2 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно зі статтею 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України). В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 01 січня 2020 року це 210 200,00 грн (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» з 01 січня 2020 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 2102 грн (2102 грн. х 100 = 210 200,00 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Встановлено, що ціна позову в даній справі становить 17684,78 грн, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Апеляційний суд врахував ціну та предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін та дійшов висновку, що дана справа є незначної складності, ціна позову якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини 6 статті 19 ЦПК України. Отже, зазначена справа є малозначною в силу вимог закону. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з п.п.1, 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішенняє: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що держава не несе відповідальності за стягнення за виконавчим документом, якщо виконати рішення було об`єктивно не можливо через відсутність у боржника майна. Водночас, беручи до уваги ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року, якою встановлений факт бездіяльності державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області щодо довготривалого виконання рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року, суд прийшов до висновку, що позивачкою доведено факт спричинення їй моральної шкоди бездіяльністю державних виконавців, разом з тим, розмір моральної шкоди, зазначений нею є не співмірним, а тому суд вважає за доцільне визначити розмір моральної шкоди в сумі 1000,00 грн, яка підлягає стягненню з Державної казначейської служби України. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду не може повністю погодитись, виходячи з наступного. Основним принципом судочинства, закріпленим Конституцією України, є законність. Відповідно до положень ст.2 Закону України "Про судоустрій України" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави. Стаття 55 Конституції України передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Судом встановлено, що ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність державних задоволено, визнано неправомірною бездіяльність державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області при виконанні рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в розмірі 12684,78 грн. (т.1 а.с. 10-11). Вказаною ухвалою встановлено, що на виконанні Дніпровського ВДВС м. Запоріжжя Головного ТУЮ у Запорізькій області у зв`язку із примусовим виконанням рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року перебував виконавчий лист № 2-481/2006, виданий 11 липня 2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 12684,78 грн. Зі змісту ухвали вбачається, що у 2007 році державним виконавцем Ленінського ВДВС здійснювалась перевірка майнового стану боржника, у зв`язку з чим на його адресу надходила відповідь ОП ЗМБТІ про відсутність зареєстрованих за боржником ОСОБА_2 на праві власності об`єктів нерухомості. Оскільки виконавчий лист був втрачений, ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа, який вона отримала 16 липня 2012 року та 18 липня 2012 року пред`явила до виконання. 18 липня 2012 року державним виконавцем Смірновою С.М. було відкрито виконавче провадження, 31 липня 2012 року передане державному виконавцю Персидській Т.О . У серпні-вересні 2012 року державним виконавцем проводилися виконавчі дії для встановлення майна боржника, 24 грудня 2012 року виконавче провадження було передано на виконання іншому державному виконавцю Шотіній К.Л., яка 05 лютого 2013 року винесла постанову про звернення стягнення на пенсію боржника. З пенсії ОСОБА_2 було утримано та перераховано стягувачу за період з 04 жовтня 2013 року по 19 грудня 2014 року 1458,78 грн. При цьому, у квітні 2014 року державним виконавцем було встановлено про відсутність реєстрації за боржником нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення. У зв`язку з повідомленням, що боржник помер, 27 серпня 2015 року державним виконавцем Гришуновою Т.А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п.3 ст.49 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку зі смертю боржника ОСОБА_2 . Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України "Про виконавче провадження". Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені ст.1166 ЦК України, за змістом якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені ст.ст.1173 та 1174 ЦК України. Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (ст. 1174 ЦК України). Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421). Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до ст.1166 ЦК України є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними. Апеляційний суд виходить з того, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час здійснення виконавчого провадження, суди повинні виходити з положень ст. 56 Конституції України, а також ст.ст. 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України. Шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об`єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до ст.22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що не вчинення посадовою особою державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій призвело до невиконання судового рішення, а тому вона має право на відшкодування майнової шкоди в розмірі 12 684,78 грн. Проте, факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадової особи державної виконавчої служби, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою. Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника. Невиплачені позивачеві кошти на виконання судових рішень, ухвалених на його користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст.ст. 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 03 червня 2020 року в справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18) та від 12 серпня 2020 року в справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19). Статтею 1216 ЦК України визначається поняття спадкування і що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України). Відповідно до ст.ст. 1281, 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі. ОСОБА_1 не зазначає та не надає доказів про її звернення як кредитора, до спадкоємців ОСОБА_2 з метою подальшого виконання рішення суду. У п. 27 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» зазначається, що до юридичної особи не переходять зобов`язання боржника за виконавчим документом. Присуджені з неї на користь стягувача кошти мають компенсаційний характер. Необхідною умовою для відшкодування шкоди, завданої невиконанням рішення суду, є наявність у боржника майна, присудженого до передачі за рішенням, чи достатнього для звернення стягнення та сплати присудженої суми, на момент відкриття чи перебігу виконавчого провадження. Держава не несе відповідальності за стягнення за виконавчим документом, якщо виконати рішення було об`єктивно не можливо через відсутність у боржника майна. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням судових рішень, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов`язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає задоволенню. Доводи апеляційної скарги вказаний висновок не спростовують. Що стосується позовних вимог про стягнення моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне. Як зазначалось вище, підставою позовної вимоги про стягнення моральної шкоди є встановлений ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року факт бездіяльності державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області при виконанні рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 12684, 78 грн. Відповідно до ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Зі змісту цієї норми випливає, що основною умовою такого розгляду є те, що моральна шкода повинна бути заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин. Згідно ст.ст.1173, 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Пунктом 3, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, умовами виникнення зобов`язання з відшкодування шкоди є: шкода; протиправність поведінки завдавача шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою завдавача шкоди та її результатом - шкодою; вина завдавача шкоди. При відсутності хоча б однієї із вказаних умов, зобов`язання з відшкодування шкоди не виникає. У позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що державні виконавці в період з 11 липня 2006 року по 04 жовтня 2014 року, тобто більше 8 років, порушували її конституційне право на виконання рішення суду та проведення стягнення боргу з боржника. Оскільки у результаті вищезазначеної бездіяльності державних виконавців Дніпровського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області ОСОБА_1 постійно перебувала у стресовій ситуації, у зв`язку з чим зазнавала моральних переживань. Моральну шкоду вона оцінює в розмірі 5 000,00 грн. Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. У справі, яка переглядається, установлено, що ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2017 року встановлений факт бездіяльності державних виконавців Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області при виконанні рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 березня 2006 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу в сумі 12684, 78 грн. Зазначеним судовим рішенням встановлено бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в частині належного та ефективного виконання судового рішення. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Оскільки судовим рішенням встановлена бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в процесі виконання судового рішення про стягнення коштів, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявні усі складові цивільно-правової відповідальності, що є підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди. Ураховуючи тривалість вимушених змін у житті позивача, глибину душевних страждань, яких зазнала ОСОБА_1 внаслідок неналежного примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошових коштів в розмірі 12684,78 грн та з урахуванням вимог розумності і справедливості колегія суддів вважає, що на користь позивача із Державного бюджету України підлягає стягненню моральна шкода у розмірі 4 000 грн. Визначений розмір моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості, з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань позивача, ступеня вини посадових осіб державної виконавчої служби у завданні моральної шкоди, а також тих обставин, що наведеним вище судовим рішенням про визнання бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби порушене право позивача фактично було відновлено. При цьому, сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції. Покладаючи відшкодування завданої ОСОБА_1 моральної шкоди на державу, суд зобов`язує Державну казначейську службу України як центральний орган виконавчої влади, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, списати ці кошти з відповідного казначейського рахунку, що відповідає визначеній законодавством процедурі. Враховуючи те, обставини справи встановлені судом першої інстанції повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової та моральної шкоди. Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та обставини справи, приходить до висновку, що аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 є частково виправданими. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до п.п. б,в п. 4 ч. 1 ст 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з нормами ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За звернення з позовом до суду першої інстанції, позивач повинна була сплатити судовий збір в розмірі 1409,60 грн (за подання до суду позовної заяви майнового характеру - 704,80 грн, за подання до суду позовної заяви про відшкодування моральної шкоди 704, 80 грн). За звернення до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 липня 2020 року ОСОБА_1 повинна була сплатити судовий збір в розмірі 2114, 40 грн. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року ОСОБА_1 відстрочено від сплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення за результатами розгляду апеляційної скарги.Враховуючи часткове задоволення позову та апеляційної скарги з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню 1636.16 грн (4000, 00х 2114.40 :17684,78=478.24. 2114.40-478.24=1636.16). Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 липня 2020 року у цій справі в частині стягнення моральної шкоди скасувати та прийняти нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного Управління державної казначейської служби України у Запорізькій області, Дніпровського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про відшкодування майнової та моральної шкоди, задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 4000,00 грн. В іншій частині рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1636.16 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повна постанова складена 23 листопада 2020 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С. Маловічко С.В.