Постанова Київський апеляційний суд № 359/3758/20

Єдиний унікальний номер справи 359/3758/20 Провадження №22-ц/824/12370/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 листопада 2020 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Телятник І. М. розглянувшисправу за апеляційною скаргою Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, В С Т А Н О В И В: В травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, який обґрунтував наступним: З 10 липня 1996 року по 06 травня 2020 року він працював на різних посадах в Державному підприємстві обслуговування повітряного руху України. На підставі наказу відповідача №469-о від 05 травня 2020 року він був звільнений з роботи у зв`язку з виходом на пенсію на підставі ст.38 КЗпП України. При цьому в день звільнення в порушення вимог ст.ст. 47 та 116 КЗпП України відповідач не здійснив повного розрахунку з ОСОБА_1 , а саме не виплатив матеріальну допомогу на підставі п.6.25.2 колективного договору у розмірі 20 посадових окладів. На підставі наведеного позивач просив суд стягнути з Украероруху матеріальну допомогу у розмірі 469600 гривень та середній заробіток за час затримки розрахунку з 06 травня 2020 року та по день ухвалення рішення суду у справі. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2020 року позов задоволено, з відповідача на користь позивача стягнуто матеріальну допомогу при звільненні в розмірі 469600 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 44505 грн. 66 коп., а також судовий збір в розмірі 840 грн. 80 коп. та витрати на правову допомогу в розмірі 10 000,00 грн. Не погоджуючись з ухваленим по справі рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, оскаржуване рішення вважає незаконним, та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що судом не взято до уваги доводи та заперечення відповідача, які належно обґрунтовують відсутність підстав для задоволення позову. При цьому висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. У відзиві на апеляційну скаргу позивач вважав доводи апелянта неналежними, а оскаржуване рішення - законним та обґрунтованим. Просив відмовити у задоволенні скарги а рішення суду - залишити без змін. У відповідності до положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Обґрунтовуючи свою незгоду з ухваленим по справі рішенням апелянт насамперед зазначав, що судом першої інстанції не були враховані наступні обставини: 1. рішенням створеної на підприємстві робочої групи з оперативного реагування на кризові ситуації фінансово-економічного характеру від 18.03.2020 р. було прийняте рішення про призупинення передбачених колективним договором виплат; 2. підприємство на даний час не має прибутку та несе збитки, відтак не має джерел для виплати матеріальної допомоги і не повинно її виплачувати; 3. 28.05.2020 р. були внесені зміни до колективного договору, відповідно до яких порядок виплати матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію було змінено; 4. матеріальна допомога не входить до системи оплати праці, відтак нарахування середнього заробітку за час затримки її виплати є неправомірною. З наведеною позицією апелянта колегія суддів погодитися не може з огляду на наступне: Стосовно посилань на рішення робочої групи з оперативного реагування на кризові ситуації фінансово-економічного характеру від 18.03.2020 р. Положеннями п.6.25.2 колективного договору Державного підприємства обслуговування повітряного руху України в редакції від 01 лютого 2020 року, тобто чинній на час звільнення позивача з роботи, у випадку звільнення працівника за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію адміністрація гарантує надання матеріальної допомоги у розмірі: при стажі безперервної роботи на підприємстві повних 5 років - 6 посадових окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як таку, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом; за кожний повний рік роботи понад 5 років - по 2 посадових окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як таку, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом за кожний рік. В цілому максимальний розмір матеріальної допомоги не має перевищувати 20 посадових окладів. Як було встановлено в ході розгляду справи, ОСОБА_1 працював у відповідача з 10 липня 1996 року по 06 травня 2020 року. Таким чином безперервний стаж роботи позивача у відповідача становить 23 роки, у зв`язку з чим відповідач при звільненні позивача у зв`язку з виходом на пенсію зобов`язаний був виплатити йому 469600 гривень (розмір посадового окладу 23480 ? 20). У відповідності до ст.10, а також ч.1 та ч.3 ст.13 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги. Відповідно до положення ч.1 ст.5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Положеннями ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» встановлено, що зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою. Ні чинним законодавством України, ні положеннями самого колективного договору, укладеного на підприємстві відповідача, не передбачено можливості припинення чи зміни порядку його дії за рішенням робочої групи з оперативного реагування на кризові ситуації фінансово-економічного характеру або іншого аналогічного органу. За таких умов, незважаючи на рішення зазначеної групи від 18.03.2020 р., на яке посилався відповідач, обов`язок виконання ним умов колективного договору не припинявся, відтак доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними. Стосовно доводів апелянта щодо того, що підприємство на даний час не має прибутку та несе збитки, відтак не має джерел для виплати матеріальної допомоги і не повинно її виплачувати. Зазначену позицію відповідач ґрунтував на положеннях п.14.1 колективного договору, відповідно до якого усі виплати, пов`язані з перевищенням законодавчо-правових норм, здійснюються за рахунок власних коштів Украероруху (за їх наявності) у послідовності пріоритетів, визначених додатком 26 до цього договору. Зазначаючи про те, що з початку введення в дію в Україні карантинних заходів у 2020 році підприємство несе збитки, відтак не має сплачувати передбачені колективним договором виплати, пов`язані з перевищенням законодавчо-правових норм, до яких відноситься і передбачена п.6.25.2 колективного договору матеріальна допомога, відповідач фактично здійснює підміну понять «прибуток підприємства» та «майно підприємства» (до якого входять і кошти підприємства), і які не є тотожними. Зокрема, прибутком (доходом) суб`єкта господарювання відповідно до ст. 142 Господарського кодексу України є показник фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб`єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань. В той же час відповідно ст. 66 Господарського кодексу України майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Зважаючи на наведене, той факт що підприємство у 2020 році має від`ємні показники діяльності жодним чином не може свідчити про відсутність у нього власних коштів, за рахунок яких мають здійснюватися передбачені п.6.25.2 колективного договору матеріальні виплати. Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду. Зважаючи на наведені норми, для доведення своїх тверджень про відсутність у відповідача коштів, за рахунок яких мають виконуватися передбачені колективним договором зобов`язання, він повинен був надати до суду відповідні докази з цього приводу (зокрема передбачений ст. 66 Господарського кодексу України баланс підприємства), чого в даному випадку зроблено не було. Представлені ж відповідачем документи щодо показників діяльності у 2020 році не містять інформації про майно підприємства, відтак не можуть слугувати належним доказом з цього приводу. Крім того, в судовому засіданні представники відповідача зазначали про наявність у відповідача коштів в кількості, що значно перевищує обсяг зобов`язань перед позивачем, однак безпідставно з точки зору суду наполягали на використанні в даному випадку саме поняття чистого прибутку підприємства. При цьому посилання апеляційної скарги на положення постанови КМ України № 1554 від 12.10.2000 року в даному випадку є не коректним, оскільки дана постанова врегульовує лише методику оцінки вартості майна під час приватизації, має спеціальний режим застосування та не може використовуватися в даних правовідносинах. З урахуванням викладеного доводи апелянта в цій частині також не можуть бути прийняті судом. Щодо посилань апелянта на нову редакцію колективного договору, відповідно до якої порядок виплати матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію було змінено. Як вбачається з матеріалів справи, позивача було звільнено з роботи 05 травня 2020 року. За таких умов на спірні правовідносини мають розповсюджуватися лише норми, що діяли на час його звільнення, зокрема редакція колективного договору від 01 лютого 2020 року. Таким чином положення нової редакції колективного договору, які були прийняті значно пізніше від часу звільнення позивача, на спірні правовідносини не розповсюджуються. Стосовно посилань апелянта щодо безпідставності стягнення з нього середнього заробітку за час затримки виплати позивачу матеріальної допомоги. Згідно ст. 116 КЗПП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. З аналізу вказаної норми вбачається, що в день звільнення працівнику мають бути виплачені усі без виключення належні до виплати суми, незалежно від того, чи входять такі виплати до системи оплати праці, чи ні. Положення ст. 117 КЗПП України передбачають, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. В зазначеній нормі також відсутнє будь-яке посилання на те, що така санкція стосується лише заробітної плати чи іншого нарахування, що входить до системи оплати праці. Така санкція застосовується у випадку невиплати будь-якої належної працівнику суми у день звільнення. Зважаючи на викладене, посилання апелянта на те, що передбачені ст. 117 КЗПП України наслідки застосовуються виключно до виплат, які відносяться до системи оплати праці. При цьому посилання апелянта на ряд рішень Верховного Суду, в тому числі й на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2919 року у справі № 910/4518/16 є некоректними, оскільки вказані судові рішення стосуються зовсім інших правовідносин. В рамках зазначеної вище справа Верховний Суд взагалі вирішував питання, чи розповсюджується звільнення особи від обов`язку сплати судового збору на вимогу про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Підсумовуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України залишити без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2020 року залишити без змін Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько