Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/10164/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10164/19 Суддя першої інстанції: Качур І.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Глущенко Я.Б. та Черпіцької Л.Т., при секретарі - Кузик О.С., за участю: представника позивача: - Прийми М.О., представника відповідача: - Тарасенко Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У липні 2019 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті №658-к від 03.05.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг Державної служби України з безпеки на транспорті; - зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг Державної служби України з безпеки на транспорті з 03.05.2019 року; - визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з безпеки на транспорті, яка полягає у не запропонуванні ОСОБА_1 рівнозначної посади відповідно до його кваліфікації, досвіду роботи та рівню освіти та не наданні інформації на запити про надання публічної інформації та заяви ОСОБА_1 щодо надання інформації про всі наявні вакантні посади державної служби, які відповідають його кваліфікації, досвіду роботи та рівня освіти; - зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті запропонувати ОСОБА_1 всі вільні вакантні посади, на які може претендувати ОСОБА_1 з урахуванням його фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності; - стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.05.2019 року по день фактичного поновлення на посаді, виходячи із середньоденного розміру заробітку 505,37 грн.; - стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35000,00 грн. - допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 суми заробітної плати за місяць. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. 09 жовтня 2020 року та 12 жовтня 2020 року, відповідно до штампів вхідної кореспонденції суду Вх.№ 13568 та 38584 відповідно, ОСОБА_1 подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого позивач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою та такою що не підлягає задоволенню ,в той час як рішення суду - таким, що прийнято із з`ясуванням усіх обставин по справі, у чіткій відповідності з нормами матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що наказ Державної служби України з безпеки на транспорті №658-к від 03.05.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг Державної служби України з безпеки на транспорті є протиправним та підлягає скасуванню, адже відповідачем не надано суду доказів на підтвердження скорочення чисельності або штату державних службовців з одночасною відсутністю можливості пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі позивачу. Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, 03.07.2012 року ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу державного контролю та нагляду за безпекою на транспорті у сфері автомобільного транспорту та дорожнього господарства управління державного контролю та нагляду за безпекою на наземному транспорті за переведенням з Голоавтотрансінспекції. Обставина підтверджується записом у трудовій книжці позивача за порядковим № 25. 21.07.2014 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу адміністративних послуг та ведення реєстру Управління ліцензування та адміністративних послуг відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 року № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади «Державну інспекцію України з безпеки на наземному транспорті реорганізовано шляхом злиття в Державну службу України з безпеки на транспорті», запис № 28 у трудовій книжці. 25.01.2016 року ОСОБА_1 був переведений на посаду головного спеціаліста відділу контролю та ліцензійних умов та систем управління надання адміністративних послуг на залізничному транспорті Департаменту надання адміністративних послуг, запис № 29 у трудовій книжці позивача. 07.11.2016 року ОСОБА_1 переведений на посаду головного спеціаліста Сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг Управління надання адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг. Обставина підтверджується записом у трудовій книжці позивача за порядковим № 30. 17.10.2018 року позивач отримав попередження за підписом Голови Державної служби України з безпеки на транспорті Ноняк М., відповідно до якого його повідомлено про звільнення відповідно до п.1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», п.1 ч. 1 ст.40 КЗпП України, через два місяці з дати ознайомлення з цим попередженням (далі - попередження про звільнення). В якості підстави для звільнення в попередженні вказано, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Державної служби морського та річкового транспорту України» №1095 від 06.09.2017 року створено Державну службу морського та річкового транспорту України, у зв`язку з чим, з Державної служби України з безпеки на транспорті виключені функції з реалізації державної політики у сфері безпеки на морському та річковому транспорті та зменшено граничну чисельність Укртрансбезпеки на 226 осіб. Також, в попередженні було вказано, що відповідно до структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2018 рік, введених в дію наказом Укртрансбезпеки «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2018 рік» №805 від 05.10.2018 року виключено посаду головного спеціаліста сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг Управління надання адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг. Окрім наведеного, попередження містило інформацію про запропоновану Позивачу посаду державного інспектора відділу контролю на автомобільному транспорті Управляння державного контролю на наземному транспорті (строковий трудовий договір), з посадовим окладом згідно зі штатним розписом - 3471,00 грн. та попереджено про звільнення у разі незгоди щодо переведення на запропоновану посаду, відповідно до ч. 4 ст. 43 Закону України «Про державну службу», ст. 492 КЗпП України, через два місяці з дати ознайомлення з цим попередженням на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. 08.10.2018 року відповідачем було прийнято наказ № 2192-К «Про попередження про заплановане вивільнення працівників Державної служби України з безпеки на транспорті». Позивач 19.10.2108 року звернувся із заявою до Голови Державної служби з безпеки на транспорті Ноняка М.В. та у зв`язку з отриманням 17.10.2018 року попередження про зміни істотних умов державної служби, просив запропонувати рівноцінну (рівнозначну) посаду, зазначену у штатному розписі, який затверджено наказом Укртрансбезпеки від 05.10.2108 року № 805 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2018 рік», відповідно до кваліфікації, досвіду роботи та освіти Позивача. У відповідь на цю заяву Позивача від 19.10.2018 року відповідачем 05.11.2018 року за вих. № 2493/09/14-18 не запропонована позивачу інша рівнозначна посада державної служби та замість такої пропозиції повідомлено про отримання позивачем 17.10.2018 року попередження з пропозицією посади. 19.03.2019 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із запитами на отримання публічної інформації з проханням надати інформацію про наявність в центральному апараті Укртрансбезпеки вакантних посад державної служи категорії «В» станом на 19.10.2018 року, станом на 03.12.2018 року, станом на 04.02.2019 року, станом на 19.03.2018 року та копію Наказу Укртрансбезпеки № 805 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2018 рік». У відповідь на запити про надання публічної інформації 25.03.2019 року за вих. № 2141/09/15- 19, відповідачем повідомлено, що поняття «наявність в центральному апараті Укртрансбезпеки вакантних посад державної служби категорії «В» станом на 19.10.2018 року, 03.12.2018 року, 19.03.2018 року» не передбачене жодним нормативно-правовим актом, що регулює питання пов`язане з обліком працівників бюджетних установ, тому не представляється можливим надати запитувану інформацію. 25.03.2019 року та 26.03.2019 року позивач звернувся із заявами до відповідача та просив перевести позивача на посаду головного спеціаліста відділу міжнародного співробітництва, яка станом на 25.03.2019 року є вакантною / посаду головного спеціаліста відділу забезпечення роботи Голови Управління організації роботи Голови, яка станом на 26.03.2019 року є вакантною. 19.04.2019 року за вих. № 2713/09/15-19 у відповідь на заяву позивача від 19.03.2019 року відповідачем повідомлено, що ОСОБА_1 пропонувалась рівнозначна посада категорії «В», а саме головного спеціаліста відділу кадрової роботи Управління роботи з персоналом (строковий трудовий договір). Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті за №658-к від 03.05.2019 року звільнено ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста сервісного центру (відділу) по наданню адміністративних послуг на міжнародні автомобільні перевезення Департаменту адміністративних послуг Державної служби України з безпеки на транспорті. Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся із вказаним позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Як визначено частинами другою та третьою статті 3 цього ж Закону, відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. За правилами частин 1-3 статті 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України. Відповідно до роз`яснення Верховного Суду України (п.19 постанови Пленуму від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів») при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, зокрема, щодо рівнозначності посади, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Даний висновок кореспондується також із висновками Національного агентства України з питань державної служби, викладеними у роз`ясненні від 22.07.2016 року № 13-р/з «Щодо переведення на нижчу посаду». Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Така ж думка висловлена у постанові Верховного суду від 22 травня 2019 року у справі №813/5500/14, адміністративне провадження К/9901/15302/18, від 18 жовтня 2017 року №6-1723цс17. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну службу» рівнозначна посада - це посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України «Про державну службу» державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби; на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Як вбачається із повідомлення, останнє містило інформацію про запропоновану позивачу посаду державного інспектора відділу контролю на автомобільному транспорті Управління державного контролю на наземному транспорті (строковий трудовий договір), з посадовим окладом згідно штатного розпису - 3471,00 грн. Колегія суддів звертає увагу, що вищевказана посада, згідно постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 року № 15 «Питання оплати праці державних службовців з урахуванням юрисдикції державних органів» та розділу ХХХ постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2002 року «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників, установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» посада старшого інспектора не відноситься до категорії посад державної служби. З огляду на викладене, колегія суддів наголошує, що відповідачем, всупереч вимогам норм чинного законодавства, була запропонована ОСОБА_1 лише одна вакантна посада, яка є нижчою, ніж займана позивачем. При цьому, на численні звернення позивача щодо надання інформації про наявні вакантні посади відповідачем надавалися відповіді, згідно яких не представляється можливим надати інформацію у зв`язку з тим, що жодним нормативно-правовим актом, що регулює питання, пов`язане з обліком працівників бюджетних установ, не передбачено поняття «перелік вакантних посад державних службовців категорії «В», які є в Укртрансбезпеки». Втім, позивачем наголошується, що на час повідомлення про наступне вивільнення, останній звертався із листами до відповідача про переведення ОСОБА_1 на посаду головного спеціаліста відділу міжнародного співробітництва, яка станом на 25.03.2019 року була вакантною або на посаду головного спеціаліста відділу забезпечення роботи Голови Управління організації роботи Голови, яка станом на 26.03.2019 року була вакантною. В апеляційній скарзі відповідачем даних фактів не спростовано та не надано належного обґрунтування, чому останнім не було запропоновано усі наявні вакантні посади, як це передбачено нормами чинного законодавства, представником відповідача не надано доказів, які б свідчили про скорочення вакантних посад, що могло розглядатись судом як підстава непропонування посад в зв`язку з їх скороченням на підставі відповідного наказу. Наявність правового акту, яким передбачено скорочення вакантних посад не може бути підставою невиконання обов`язку щодо вжиття заходів для працевлаштування працівника, в разі коли такі посади наявні. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем порушено процедуру звільнення із займаної посади, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині. Згідно частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Відповідно до вимог частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Пунктом 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати, період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати. Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку). Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13. Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 04.05.2019 року по день фактичного поновлення на посаді, виходячи із середньоденного розміру заробітку 505,37 грн. Щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача заподіяної йому моральної шкоди (з урахуванням вимог ст.. 308 КАС України), колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права. Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно. Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. Обґрунтовуючи необхідність стягнення на користь позивача моральної шкоди, останній зазначив, що у зв`язку із протиправним звільненням із займаної посади ОСОБА_1 зазнав значних моральних страждань, так як, отримавши попередження від 10 жовтня 2018 року змушений був неодноразово звертатися усно і письмово із запитами до відповідача щодо надання інформації про вакантні посади, готувати відповідні скарги, що внесло суттєвий дискомфорт у його звичний спосіб життя, вимагало додаткових зусиль, часу, втрати нормальних життєвих зв`язків тощо. Колегія суддів звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, відповідно до якої виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. 3. 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що порушення прав заявника, який зазнав моральної шкоди, не може бути виправленою шляхом лише констатації судом факту порушення. Європейський суд з прав людини у справі «Артур Іванов проти Росії» (заява № 62798/09) в своєму рішення від 05.06.2018 року зазначив, що призначена державою компенсація не повинна бути необґрунтованою у порівнянні з призначеними Судом компенсаціями у аналогічних випадках (§31). Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди також повинні застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права та ураховувати положення частини другої статті 6 КАС України. З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду в частині задоволення позовної вимоги про стягнення на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5000 грн. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції та не є підставами для його скасування. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року - без змін. Керуючись ст..ст. 241, 242, 310, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко Суддя: Я.Б.Глущенко Л.Т.Черпіцька Повний текст виготовлено 13 жовтня 2020 року.