Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 1.380.2019.003729

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.003729 пров. № А/857/1499/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Судової-Хомюк Н. М., суддів Пліша М. А., Шинкар Т.І. з участю секретаря судового засідання Хітрень О. Ю., представник позивача: Живко О.Б. представник відповідача: Герасимюк О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Львівській області, адвоката Живко Олесі Богданівни, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 1.380.2019.003729 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, - суддя в 1-й інстанції Костецький Н.В час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складання повного тексту рішення 26.12.2019, - В С Т А Н О В И В: 22.07.2019 позивач ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області, (далі ГУ Національної поліції у Львівській обл., відповідач)у якому просила суд: - визнати незаконним і скасувати наказ від 20.06.2019 № 368 о/с щодо звільнення ОСОБА_1 з посади спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області; - поновити ОСОБА_1 на посаді спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області з часу звільнення; - стягнути з Головного управління Національної поліції у Львівській області суму компенсації за час вимушеного прогулу з 20.06.2019 по день винесення судового рішення у розмірі середнього місячного заробітку; - стягнути з ГУ Національної поліції у Львівській обл. суму компенсації заподіяної ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 20000 грн.. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 29.09.2017 займала посаду спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області, проте наказом від 20.06.2019 № 368 о/с вона була звільнена з вказаної посади за п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Вважає, що такий наказ є незаконним, оскільки ГУ Національної поліції у Львівській обл. не врахованого того, що ОСОБА_1 є одинокою матір`ю та виховує малолітнього сина, а оскільки Закон України «Про державну службу» не містить положень щодо гарантій одиноких матерів, які мають дітей віком до 14 років до спірних відносин застосовуються положення Кодексу законів про працю України. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2019 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ від 20.06.2019 № 368 о/с щодо звільнення ОСОБА_1 з посади спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області з 21.06.2019. Стягнуто з Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 161787,12 грн без урахування сум обов`язкових до сплати податків та внесків. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області з 21.06.2019 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 14095,04 грн без урахування сум обов`язкових до сплати податків та внесків, звернуто до негайного виконання. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, ГУ Національної поліції у Львівській обл. та адвокат Живко Олеся Богданівна, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 подали апеляційні скарги. ГУ Національної поліції у Львівській обл. у поданій апеляційній скарзі зазначає, що пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу»№ 889-УІІІ передбачає, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі про що додатково надає відповідну довідку. Звертає також увагу суду на те, що згідно з вимогами ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, 12.04.2019 ОСОБА_1 попереджено про зміни у штатах. Запропоновано три рівнозначні посади, проте ОСОБА_1 бажання проходити службу на запропонованих посадах не виявила, відтак вважає, що позовні вимоги є безпідставними. Щодо стягнення моральної шкоди вказує на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження понесеної моральної шкоди внаслідок протиправних, на думку позивача, дій Головного управління Національної поліції у Львівській області. Вважає, що рішення Львівського окружного адміністративного суду прийняте з порушенням вимог чинного законодавства України, при цьому судом першої інстанції не в повному обсязі з`ясовано обставини справи, які мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, неправильно та неповно досліджено докази, що і призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також судом неправильно застосовано норми, як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення адміністративного спору. Просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, з підстав зазначених в апеляційній скарзі. ОСОБА_1 у поданій апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні судових витрат (витрат на правову допомогу) є незаконним та таким, що підлягає до скасування, оскільки в задоволенні такого стягнення відмовлено з формальних підстав, а саме через технічні описки, допущені в документах. Звертає увагу суду на те, що стороною позивача до позовної заяви було долучено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, згідно якого попередньо витрати, які будуть здійснені позивачем на професійну правничу допомогу було визначено у розмірі 8000 грн. 18.12.2019 стороною позивача було надано до суду остаточний розрахунок судових витрат на загальну суму 12000 грн. Вважає, що стороною позивача повністю обґрунтовано витрати на професійну правничу допомогу та підтверджено документально з детальним описом наданих послуг та погодинної оплати. Відтак просить рішення суду в цій частині скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити вимоги щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу. Заслухавши суддю доповідача, учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, Наказом Національної поліції України від 21.03.2019 № 249 затверджено перелік змін у штатах Національної поліції, відповідно до якого посаду спеціаліста режимно-секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області скорочено. 14.04.2019 спеціаліста режимно-секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області Яковлюк Н.В. попереджено про скорочення посади позивача та про можливе звільнення з Головного управління Національної поліції у Львівській області у зв`язку із скороченням штатів на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закон України «Про державну службу» та ст. 49-2 Кодексу законів про працю України через два місяці з дня отримання попередження. Листом від 15.05.2019 № 1908/13/03/20-2019 управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 про необхідність прибуття до Головного управління Національної поліції у Львівській області для вирішення питання щодо працевлаштування. Згідно з актом від 17.05.2019 (вих. № 563 вн.) Головного управління Національної поліції у Львівській області 17.05.2019 державному службовцю 9 рангу ОСОБА_1 , у зв`язку із організаційно-штатними заходами запропоновано посади: спеціаліста з режиму секретності Франківського відділу поліції ГУНП у Львівській області, на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2 ; спеціаліста режиму секретності Новороздільського відділення поліції Пустомитівського відділу поліції ГУНП у Львівській області; оператора комп`ютерного набору 1 категорії відділу служби «102» УОАЗОР ГУ НП у Львівській області. Від запропонованих посад державний службовець 9 рангу Яковлюк Н.В. не відмовилась, однак письмову заяву про призначення не подала, мотивуючи відсутністю часу. Відповідно до акту від 23.05.2019 (№ 2093/13/01-2019) Головного управління Національної поліції у Львівській області 23.05.2019 державному службовцю 9 рангу ОСОБА_1 , у зв`язку із організаційно-штатними заходами, для вирішення питання щодо працевлаштування, запропоновано посади: спеціаліста з режиму секретності Франківського відділу поліції ГУНП у Львівській області, на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_2 ; спеціаліста режиму секретності Новороздільського відділення поліції Пустомитівського відділу поліції ГУНП у Львівській області; оператора комп`ютерного набору 1 категорії відділу служби «102» УОАЗОР ГУ НП у Львівській області. Від запропонованих посад державний службовець 9 рангу Яковлюк Н.В. відмовилась письмову заяву про призначення не подала. Наказом від 20.06.2019 № 368-о/с Головного управління Національної поліції у Львівській області державного службовця 9 рангу спеціаліста режимно - секретного сектору Залізничного ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_1 звільнено 20.06.2019 за ч. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 87 Закону України «Про державну службу», виплативши їй вихідну допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати. Вважаючи наказ відповідача від 20.06.2019 № 368-о/с незаконним, позивач звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги та поновлюючи позивача на посаді, суд першої інстанції виходив з того, що на час винесення оскаржуваного наказу про звільнення позивачка мала статус одинокої матері, на вихованні у якої була дитина віком до чотирнадцяти років, а відтак на неї поширювались встановлені статтею 184 КЗпП України гарантії щодо працевлаштування. Суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 проведено без дотримання встановленого порядку працевлаштування такої категорії працівників і з порушенням визначених законодавством гарантій щодо охорони материнства, що призвело до порушення трудових прав позивачки. Суд вважав, що ГУ Національної поліції у Львівській обл. не виконано обов`язку щодо працевлаштування ОСОБА_1 , чим порушено п. 1 ч. 1 ст.87 Закону «Про державну службу» №889-VIII. Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції у Львівській області суму компенсації заподіяної ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 20000 грн суд першої інстанції зазначив, що позивач не надала суду жодних доказів заподіяння моральних страждань протиправною поведінкою відповідача по справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача. Що стосується понесених на правничу допомогу, суд дослідив надані позивачем документи та дійшов висновку, що не підлягає до задоволення стягнення з відповідача таких витрат, оскільки до матеріалів справи не долучено доказів на підтвердження понесених витрат позивачем на надання правової допомоги адвокатом Живко О.Б.. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 19 Конституції України становлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно - технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55 Конституції України). Кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь - якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Громадянам згідно ст. 43 Конституції України гарантується захист від незаконного звільнення. Загальні правові засади і гарантії здійснення громадянами України свого конституційного права на працю визначає Кодекс законів про працю України. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» - державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону). Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» визначено, що скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі є підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. Судом першої інстанції вірно визначено, що до спірних правовідносин застосовуються норми Закону України «Про державну службу», які мають пріоритет над положеннями трудового законодавства. Норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначають виключно процедуру вивільнення державних службовців на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у частині, що не врегульована цим Законом. Відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з цієї підстави допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно з приписами статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Враховуючи, що Закон України «Про державну службу» не містить положень щодо гарантій вагітних жінок і одиноких матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, то в даному випадку до спірних правовідносин повинні бути застосовані норми Кодексу законів про працю України. Також, слід зазначити, що відповідно до норм чинного трудового законодавства при вивільненні працівнику повинна бути запропонована робота за відповідною професією (спеціальністю) і лише при відсутності такої роботи - інша робота, що є на підприємстві, в установі, організації. Власник є таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Також стаття 184 КЗпП України визначає гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей. Відповідно до абз. 3 ст.184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення вагітних жінок та одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років. Так, звільнення жінок, зазначених у частині 3 статті 184 КЗпП України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов`язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. 14.04.2019 Головним управління Національної поліції у Львівській області позивачку попереджено про скорочення її посади та про можливе звільнення з Головного управління Національної поліції у Львівській області у зв`язку із скороченням штатів на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закон України «Про державну службу» та ст. 49-2 Кодексу законів про працю України через два місяці з дня отримання попередження. 15.05.2019 та 17.05.2019 Головним управлінням Національної поліції у Львівській області Яковлюк Н.В. було запропоновано три вакантні посади, а саме запропоновано роботу в інших відділах поліції. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідачем, як роботодавцем не виконано обов`язку щодо працевлаштування особи, оскільки таким не надано доказів про те, що працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Також відповідачем не надано доказів, що в Залізничному ВП ГУНП у Львівській області були відсутні вакантні посади протягом періоду з дня попередження про звільнення до дня фактичного звільнення, а також не надано доказів на підтвердження того, що протягом періоду з дня попередження про звільнення до дня фактичного звільнення була відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Окрім того, на час винесення оскаржуваного наказу про звільнення позивачка мала статус одинокої матері, на вихованні у якої була дитина віком до чотирнадцяти років. Дана обставина підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейеного кодексу України. З даного витягу встановлюється, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батьком дитини є ОСОБА_4 , проте відомості про батька записані відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України. У паспорті позивача ОСОБА_1 відсутній запис про перебування у шлюбі. Відтак, оскільки ОСОБА_1 не перебуває у шлюбі та запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері, ОСОБА_1 є одинокою матір`ю дитини віком до 14 років. Вірним є твердження суду першої інстанції про те, що звільнення позивачки відповідно до абз. 3 ст.184 КЗпП України не допускається, а відтак на неї поширювались встановлені статтею 184 КЗпП України гарантії щодо працевлаштування. Відтак вірним є висновок суду першої інстанції, що звільнення ОСОБА_1 проведено без дотримання встановленого порядку працевлаштування такої категорії працівників і з порушенням визначених законодавством гарантій щодо охорони материнства, що призвело до порушення трудових прав позивачки. ОСОБА_1 запропоновано роботу в інших відділах поліції, однак Головним управління Національної поліції у Львівській області не надано доказів, що в Залізничному ВП ГУНП у Львівській області були відсутні вакантні посади протягом періоду з дня попередження про звільнення до дня фактичного звільнення, а також не надано доказів на підтвердження того, що протягом періоду з дня попередження про звільнення до дня фактичного звільнення була відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Згідно ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. Також вірним є висновок суд першої інстанції про те, що розмір грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 21.06.2019 по 23.12.2019, що підлягає виплаті позивачу становить 161787,12 грн (1225,66грн х 132 робочих днів), позаяк пунктом 2 Порядку № 100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Національної поліції у Львівській області суму компенсації заподіяної ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 20000 грн колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що факт завдання моральної шкоди позивачем не обґрунтовано, не надано належних доказів того, що саме дії відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації його життя, що в свою чергу суперечить вимогам статті 237-1 КЗпП України, згідно якої підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Що стосується доводів апелянта ОСОБА_1 щодо понесених судових витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Таким чином, колегія суддів зазначає, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Згідно п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» зазначає, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. З вимог статті 134 КАС України слідує, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Подібна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19. Матеріалами справи підтверджено та судом встановлено, що професійна правнича ОСОБА_1 надавалася адвокатом Живко О.Б. на підставі договору від 14.05.2019 про надання правової допомоги. Відповідно до пункту 3.1 договору від 14.05.2019 про надання правової допомоги, укладеного між адвокатом Живко О.Б. та Яковлюк Н.В. гонорар адвоката може оплачуватись на будь-якому етапі виконання даного договору за домовленістю сторін, на підставі підписаного сторонами акту виконаних робіт. Згідно з додатковою угодою до договору про надання правової допомоги від 14.05.2019 вартість надання правової допомоги адвокатом за договором визначається виходячи погодинної оплати роботи адвоката, яка складає: - 500,00 грн (година в робочий час адвоката) за надання консультацій, роботу із збору доказів, підготовку і подання адвокатських запитів; - 1000,00 грн (година в робочий час адвоката) за підготовку позовної заяви, відповіді на відзив, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правовою характеру, представництво клієнта в інших, ніж суди, державних органах, перед фізичними та юридичними особами та інше; - 2000,00 грн (1 судове засідання в робочий час адвоката) за представництво інтересів клієнта в суді та участь у судових засіданнях. Остаточна вартість надання правової допомоги адвокатом визначається в акті приймання - передачі наданої правової допомоги, який складається відповідно до умов Договору. Представником позивача подано акт-приймання передачі правової допомоги ОСОБА_1 на загальну вартість 12000 грн. Частиною другою ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України», п.п. 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інші проти України», пункт 80 рішення у справі «Двойних проти України», п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Колегія суддів, у даній справі, враховує положення висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, оформлених у встановленому порядку, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Отже, враховуючи викладене, допустимими і належними є лише ті документи на підтвердження оплати витрат на правову допомогу, які відповідають встановленим вимогам. Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18, що враховується судом апеляційної інстанції. Колегія суддів погоджується із твердженням суду першої інстанції про те, що в поданому стороною позивача акті не вказано дати та не вказано відповідно до якого договору про надання правової допомоги складено акт приймання-передачі правової допомоги, не долучено доказів щодо оплати наданої правової допомоги в розмірі 12000 грн. Також не надано адвокатом Живко О.Б. розрахунку за які саме надані послуги оплачено 4000 грн.. Для підтвердження доказів про оплату наданої правової допомоги долучено квитанцію до прибуткового касового ордера № 1 від 22.07.2019 на суму 4000 грн, підставою оплати є договір про надання правової допомоги від 14.06.2019, проте вірно судом встановлено, що правова допомога ОСОБА_1 , надавалась адвокатом Живко О.Б. на підставі договору від 14.05.2019. Колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що в наданих документах наявні технічні описки, оскільки такі обставини стороною апелянта не спростовані жодними належними та допустимими доказами. При цьому, при визначенні суми відшкодування суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Згідно зі ст.90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Колегія суддів зазначає, що розмір відшкодування витрат на правову допомогу не відповідає їх дійсності та необхідності, оскільки не відповідає змісту процесуальних дій вчинених представником позивача та складності справи, а також не підтверджується належними доказами в розумінні закону. Відтак доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції з вищенаведених мотивів. З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги частково, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ч. 3 ст. 243, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги Головного управління Національної поліції у Львівській області, адвоката Живко Олесі Богданівни, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 1.380.2019.003729 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді М. А. Пліш Т. І. Шинкар Повне судове рішення складено 25 червня 2020 року.