Постанова 4824 № 761/19875/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа 761/19875/15-ц Головуючий у І-й інстанції - Притула Н.Г апеляційне провадження № 22-ц/824/4641/2020 Доповідач Заришняк Г.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2020 року Київський апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого - Заришняк Г.М. Суддів - Мараєвої Н.Є., Рубан С.М. при секретарі Діденку А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Прокуратури міста Києва, правонаступником якої є Київська міська прокуратура, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року в справі за позовом Київської місцевої прокуратури №10 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» про витребування майна,- ВСТАНОВИВ: У липні 2015 року Перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,ОСОБА_7 , КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» про витребування майна. В обґрунтування позову Перший заступник прокурора вказував на те, що під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні №42015100100000132 від 25.05.2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України встановлено, що група нежилих приміщень №15 (в літ.А) в будинку АДРЕСА_1 належала до комунальної власності та протиправно вибула з неї внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Як зазначає прокурор, право власності було зареєстроване на підставі підробленої ухвали суду, а в подальшому неодноразово переходило за договорами купівлі-продажу. Останнім власником є ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 16.10.2013 року. Посилаючись на викладене, позивач просив задовольнити позов та витребувати від відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), в будинку АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідача повернути вказані приміщення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.08.2016 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 05.10.2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.02.2017 року, позовні вимоги було задоволено та витребувано у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,30 кв.м. Постановою Верховного Суду України від 22.06.2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. 26.07.2017 року справа надійшла до Шевченківського районного суду м. Києва з Верховного Суду України. Під час слухання справи було замінено позивача прокуратуру Шевченківського району м. Києва на Київську місцеву прокуратуру №10 та залучено третіх осіб - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району». Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі Прокуратура міста Києва, правонаступником якої є Київська міська прокуратура, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову . У поданому відзиві ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники прокуратури та Київської міської радипідтримали подану апеляційну скаргу з підстав та доводів, викладених в ній. Відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_8 , треті особи: ОСОБА_7 та ОСОБА_6 проти апеляційної скарги заперечували, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи повідомлені належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомили. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність й обгрунтованість постановленого рішення суду в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. У відповідності з вимогами ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача. Як вбачається з матеріалів справи і це було встановлено судом, що відповідно до листа Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 22 червня 2015 року № 7986 (И-2015), первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 55,30 кв.м., була проведена за ОСОБА_2 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року про визнання мирової угоди в цивільній справі №2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про поділ майна. Ухвалою Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року по справі 2-354/07 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про розділ майна було затверджено мирову угоду між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 , за якою було визнано за ОСОБА_2 право власності на групу нежилих приміщень № 15 (загальною площею 55,3 кв.м.) що у АДРЕСА_1 . Разом з тим, з листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 10.02.2016 року № 01-10/3-2016, надісланого на запит Шевченківського районного суду м. Києва від 26.01.2016 року, вбачається, що згідно обліково-статистичних карток на цивільну справу та алфавітних покажчиків по цивільних справах за 2007 рік у Гребінківському районному суді Полтавської області за № 2-354/07 зареєстрована цивільна справа за позовом ВАТ «Лубнигаз» до ОСОБА_10 про стягнення заборгованості. Справи, сторонами у яких виступали ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , Гребінківським районним судом Полтавської області у 2007 році не розглядалися, відповідна ухвала суду від 12.11.2007 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_9 про поділ майна судом не виносилась. Як слідує з витягу про державну реєстрацію прав, право власності ОСОБА_2 на групу нежилих приміщень було зареєстровано 13.02.2012 року на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12 листопада 2007 року (а.с.28-29 т.1). Судом встановлено, що 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив групу нежилих приміщень АДРЕСА_2 . В подальшому, 21 березня 2012 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили групу нежилих приміщень АДРЕСА_2 . 05 грудня 2012 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, відповідно до якого ОСОБА_11 , ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_6 купив групу нежилих приміщень АДРЕСА_2 загальною площею 55,30 кв.м. 16 жовтня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, відповідно до якого, ОСОБА_6 безоплатно передав у власність обдарованому, а обдарований ОСОБА_1 прийняв від дарувальника належну йому на праві приватної власності групу нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Судом було встановлено, що на підставі рішення Київської міської ради від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста (додаток 1 до рішення) та перелік майна, яке передано до комунальної власності районів (додатки 2-15 до рішення). Пунктами 1, 2 рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатком 1 та районів міста згідно з додатками 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, згідно з яким житловий будинок загальною площею 1064,0 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 із нежилими приміщеннями площею 217,60 кв.м. перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва (а. с. 146-169, т. 2). На підставі Розпорядження Шевченківської районної у м. Києві ради № 192 від 23 листопада 2009 року нежиле приміщення першого поверху загальною площею 58,6 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 було передано в строкове платне користування фізичній особі-підприємцю ОСОБА_12 . Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» будинок за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 1064,0 кв.м. із нежитловими приміщеннями площею 58,60 кв.м. включений до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва за порядковим № 443 в таблиці 6 додатку №10, який серед інших, розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 передано до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» за останнім було закріплено на праві господарського відання майно згідно додатку, зокрема, і жилий будинок на АДРЕСА_1 . За інформацією, наданою Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в листі від 18 травня 2015 року № 062/10/13-5466 щодо зазначеного об`єкту, Департаментом комунальної власності м. Києва приватизація цього майна не здійснювалась. Статтею 386 ЦК України передбачено, що на державу покладений обов`язок забезпечувати рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України). Згідно з ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. В пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК. Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача, і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації. ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року). Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Звертаючись до суду з вказаним позовом, Київська місцева прокуратура №10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, зазначала, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва під час здійснення нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні №42015100100000132 від 25 травня 2015 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України, встановлено, що група нежилих приміщень №15 (в літ. А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належала до комунальної власності та протиправно вибула з неї з неї внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. Ухвалюючи в даній справі рішення, судом першої інстанції було встановлено, що приміщення, площею 55,30 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (група нежитлових приміщень №15 (в літ.А) вибуло із власності територіальної громади м. Києва поза її волею, на підставі підробленої ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 12.11.2007 року (справа №2-354/07), право власності на вказане майно було зареєстроване за відповідачем на підставі договору дарування безоплатно, а відтак наявні підстав для задоволення позову про витребування майна у відповідності до ст.388 ЦК України. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що КП «Керуюча дирекція Шевченківського району м. Києва», за яким було закріплене спірне нерухоме майно на праві господарського відання, 01 квітня 2012 року дізналося про реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за новим власником, проте не вживало будь-яких заходів для належного захисту порушеного права. Позов прокуратурою був пред`явлений лише 14 липня 2015 року з пропуском позовної давності, без клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності, що і є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Однак, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, виходячи з наступного. Відповідно до ч.2 ст.4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. На прокуратуру відповідно ст. 131-1 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Частинами 4 та 5 ст. 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Верховний Суд України в рішенні від 03 лютого 2016 року у справі №6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. З урахуванням характеру спору та дійсних обставин справи, прокурором доведено необхідність представництва в суді законних інтересів держави в указаній справі. В поданій заяві про застосування строку позовної давності відповідач просив застосувати положення ст.257 ЦК України щодо загальної позовної давності, вказуючи на те, що від дати реєстрації Київським міським бюро технічної інвентаризації (БТІ) 13.02.2012р. права власності на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_2 на підставі підробленої ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області та від часу укладення договору купівлі - продажу від 17 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та укладення договору купівлі-продажу від 21 березня 2012 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , минуло більше трьох років до часу пред`явлення даного позову ( 14.07.2015 р.). З матеріалів справи слідує, що25.05.2015 року в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань зареєстроване кримінальне провадження №42015100100000132 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, в якому зазначено, що невстановлені особи шляхом обману заволоділи майном - нежитловими приміщеннями, що розташовані на території Шевченківського району м. Києва та перебувають у власності територіальної громади міста Києва. Вказане кримінальне провадження було розпочате на підставі звернення заступника голови Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації щодо набуття права власності на приміщення, які раніше були надані в орендне користування. Постановою від 17.11.2016 року слідчого СВ Шевченківського УП ГУНП в м.Києві Пристансковим Р.В. було закрите зазначене кримінальне провадження у зв`язку з встановленням відсутності складу кримінального правопорушення. Постановою заступника керівника Київської місцевої прокуратури №10 від 25.04.2017 року було скасовано постанову слідчого СВ Шевченківського УП ГУНП в м.Києві Пристанскова Р.В. від 17.11.2016 року та матеріали досудового розслідування направлено слідчому для подальшого розслідування. Отже, матеріали справи свідчать про те, що про відчуження спірних нежитлових приміщень прокуратура дізналась 25 травня 2015 року, а позовна заява була подана 14 липня 2015 року, а тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності. Заперечення сторони відповідача про те, що про наявність порушення свого права Київській міській раді було відомо ще станом на 2012 рік, що підтверджується рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 04.06.2015 року, яким за наслідками розгляду позовної заяви КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району» до ФОП ОСОБА_12 , в задоволенні позову було відмовлено повністю, не заслуговують на увагу. Дані доводи спростовуються матеріалами справи, з яких слідує, що прокуратурі стало відомо про вибуття спірного нежитлового приміщення із власності територіальної громади лише в травні 2015 року після звернення заступника голови Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації щодо набуття права власності на приміщення, які раніше були надані в орендне користування. В справі відсутні докази, які б свідчили про те, що прокуратурі було раніше відомо про порушення права Київської міської радина спірне майно. Зі свого боку представник Київської міської ради зазначав, що про незаконне вибуття спірного майна з комунальної власності Київська міська рада дізналася з даної позовної заяви прокурора, і строк позовної давності Київською міською радою не пропущений, Київська міська ради не могла раніше дізнатися про порушення свого права власності на спірне приміщення. Дані доводи представника позивача матеріалами справи не спростовані. Окрім того, Київська міська рада не була стороною у справі за позовом КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району» до ФОП ОСОБА_12 та не була стороною вказаних договорів купівлі-продажу спірного майна. КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва», Київське міське бюро технічної інвентаризації та Київська міська рада є різними юридичними особами. Відповідачем не доведено суду, що прокуратура або Київська міська рада могли раніше довідатися про порушення свого права, тому підстав для застосування позовної давності суд не вбачає. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про часткову доведеність та обґрунтованість доводів апеляційної скарги, в зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову, про витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 у власність Київської міської ради групи нежилих приміщень №15 (в літ.А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55, 30 кв.м. Що стосується позовних вимог в частині зобов`язання ОСОБА_1 повернути групу спірних нежилих приміщень територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, то дані позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки суду не надано доказів про порушення відповідачем прав позивача в цій частині позовних вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, понесені останнім, які складаються з судового збору в розмірі 3 654 грн. Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Прокуратури міста Києва, правонаступником якої є Київська міська прокуратура - задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 грудня 2019 року - скасувати та постановити нове рішення наступного змісту. Позов Київської місцевої прокуратури №10 в інтересах держави в особі Київської міської ради - задовольнити частково. Витребувати у власність Київської міської ради із незаконного володіння ОСОБА_1 групу нежилих приміщень АДРЕСА_2 , загальною площею 55, 30 кв.м. Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 3 654 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови виготовлений 30 вересня 2020 року Головуючий Судді: