Постанова 4824 № 752/9526/17

справа № 752/9526/17 головуючий у суді І інстанції Плахотнюк К.Г. провадження № 22-ц/824/15008/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді - Березовенко Р.В., суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Київської міської ради поданою представником - ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у справі за позовом першого заступника керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_2 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва про витребування комунального майна,- В С Т А Н О В И В: У травні 2017 року перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 1 в інтересах Київської міської ради звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом про витребування комунального майна до ОСОБА_2 , ГТУЮ у місті Києві, треті особи Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва», у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 21 травня 2020 року, остаточно просив суд: - витребувати від ОСОБА_2 групу нежитлових приміщень №6, літера «А», загальною площею 232,4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; - скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 , оформлену записом, вчиненим 27 серпня 2013 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Каравай Н.В. за №2567744 про право власності на нежитлове приміщення - групу нежитлових приміщень №6, літера «А», загальною площею 232, 4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; - стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що Київською місцевою прокуратурою №1 встановлено порушення майнових прав територіальної громади міста Києва, а саме вибуття поза волею власника нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 . Означені приміщення належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва на підставі рішення Київської міської ради №284/5096 від 02 грудня 2010 року «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва». Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року №1112 «Про питання організації управління районами у місті Києві», будівля передана до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 25 червня 2011 року №489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Розрахунковий центр «Голосієво». Рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 лютого 2015 року №95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», балансоутримувачем комунального майна територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, є комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва». Відповідно до листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 березня 2017 року №100-4936, зазначене вище нежитлове приміщення тривалий час самовільно використовувалось громадською організацією Київського міського товариства спасіння на водах України, договір оренди закінчився 31 грудня 1996 року. Рішенням Голосіївської районної у місті Києві ради від 20 березня 2003 року №13/10, зазначеній громадській організації продовжено термін дії договору оренди до 23 жовтня 2003 року, однак цей договір оренди так і не було укладено. У подальшому, на підставі п. 1.1. розпорядження Голосіївської районної в місті Києві ради від 26 жовтня 2010 року №137 та згідно з договором оренди №79-10 від 29 жовтня 2010 року, нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , літера «А» передано в оренду ФОП ОСОБА_3 строком на два роки 11 місяців. Однак, ФОП ОСОБА_3 спірним приміщенням не користувалася, оскільки воно було самовільно зайняте громадською організацією Київського міського товариства спасіння на водах України. Разом з тим, Голосіївська районна у місті Києві державна адміністрація повідомила прокуратуру, що при проведенні балансоутримувачем інвентаризації майна комунальної власності територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, виявлено факт самовільного захоплення нежитлових приміщень площею 232, 4 кв.м. по АДРЕСА_1 , літера «А» сторонніми особами, а також те, що Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією будь-яких рішень про відчуження чи припинення права власності на нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вулиця Антоновича (Горького), будинок №14, літера «А» не приймалося. Згідно з інформацією комунального підприємства КМР Київського міського бюро технічної інвентаризації від 15 березня 2017 року №062/14-3049 (И-2017), первинну реєстрацію на групу нежитлових приміщень №6 площею 232, 4 кв.м. по АДРЕСА_1 проведено 27 грудня 2011 року на підставі копії ухвали Гребенківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року по справі №2-564/07, якою затверджено мирову угоду та визнано право власності на групу нежитлових приміщень площею 232, 4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 . Однак, зазначене вище судове рішення не може бути підставою для набуття права власності на спірне нежитлове приміщення, оскільки відчуження комунального майна повинно відбуватися в рамках приватизаційної процедури, в порядку, визначеному законом та у спосіб, передбачений Державною програмою приватизації. Таким чином, право власності територіальної громади перейшло до особи в обхід, встановленої законодавством приватизаційної процедури, що підтверджується інформацією у листі Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 березня 2017 року №100-4936. Отже, волевиявлення дійсного власника - територіальної громади міста Києва на відчуження спірного майна відсутнє. Крім того, в Єдиному державному реєстрі судових рішень, інформація про ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року у справі №2-564/07 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у володінні та користуванні майном, відсутня. Відповідно до змісту листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 березня 2017 року №01-08/3/2017, справа №2-564/07 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у володінні та користуванні майном у Гребінківському районному суді Полтавської області не розглядалась, ухвала від 26 грудня 2007 року судом не виносилась. А тому, підстави для реєстрації права власності на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_4 відсутні. За даними КП КМР Київського міського бюро технічної інвентаризації від 15 березня 2017 року №062/14-3049 (И-2017), у подальшому, право власності на вказані нежитлові приміщення, перейшло до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю.В. Відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю.В., право власності на спірне житлове приміщення перейшло до ОСОБА_7 . На підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В.В., право власності на нежитлові приміщення перейшло та зареєстровано за ОСОБА_2 . Однак, приватизація нежитлових приміщень за вказаною вище адресою не здійснювалась, тобто право власності територіальної громади міста Києва на це ж майно не припинялося. Зважаючи на те, що Київською міською радою рішення про відчуження (приватизацію) спірного майна не приймалося та не було волевиявлення законного власника на відчуження зазначеного майна, відповідно останнє підлягає витребуванню від ОСОБА_2 , за правилами ст. 388 ЦК України, на користь Київської міської ради, як власника та розпорядника майна територіальної громади міста Києва. 21 вересня 2018 року до суду подано відзив на позов представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Шепілем С.В., відповідно до змісту якого останній заперечував проти позову, оскільки позивачем не надано доказів належності спірного приміщення територіальній громаді м. Києва, а ОСОБА_2 набуто зазначене майно у власність у встановленому законом порядку, про що свідчать матеріали справи, а саме договір купівлі-продажу, витяг з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно. Крім того, відповідачем пропущено строки позовної давності на звернення до суду з цим позовом. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із таким рішенням суду, представник Київської міської ради - Юрченко Юрій Володимирович 25 липня 2024 року засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Підтримавши доводи позовної заяви, представник апелянта вказав на хибність висновків суду першої інстанції та їх невідповідність фактичним обставинам справи. Місцевий суд не врахував, що спірні нежитлові приміщення є комунальною власністю з 1992 року. Також судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин статтю 327 ЦК України, статтю 60 Закону України «Про власність», що призвело до помилкових висновків про недоведеність права власності територіальної громади столиці на спірні приміщення. Так, житловий будинок по АДРЕСА_1 побудовано у 1917 році. На виконання вимог Закону УРСР «Про власність» постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів. Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року №26 «Про формування комунального майна міста та районів» житловий фонд разом із вбудованими нежитловими приміщеннями столиці передано у власність міста та районів міста Києва. У подальшому рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року №208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_1 включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва. Рішенням Київської міської ради від 09 вересня 2010 року №7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» Київська міська рада вирішила припинити шляхом ліквідації районні в місті Києві ради. У зв`язку з ліквідацією районних у місті Києві рад, рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року №284/5096 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів та м. Києва» рішення Київради від 27 грудня 2001 року №208/1642 було визнано таким, що втратило чинність. Цим же рішенням житловий будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв.м включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року №1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказаний будинок разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв.м віднесено до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 25 червня 2011 року №489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Розрахунковий центр «Голосієво». Згідно з рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 лютого 2015 року №95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», балансоутримувачем комунального майна територіальної громади міста Києва, передано до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, є комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва». Судом першої інстанції не досліджувалися підстави виникнення права комунальної власності територіальної громади міста Києва на спірні приміщення, а тому апелянт додав до апеляційної скарги вказані рішення, які підтверджують виникнення права комунальної власності на спірне майно ще у 1992 році. Хоча вказані рішення Київської міської ради є відкритими, публічними та знаходяться у вільному доступі, відповідно ознайомитися з ними може будь-яка особа. Вважає, що невнесення даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про власність спірних нежитлових приміщень за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради не спростовує факту перебування відповідного майна у її власності, а отже висновок суду про відсутність права власності Київської міської ради на спірне нерухоме майно у зв`язку із відсутністю такої реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є безпідставним та не обґрунтованим. Також, внаслідок висновку суду першої інстанції про недоведеність належності спірних приміщень до комунальної власності, Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), звернувся до КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» з метою встановлення факту того, чи відноситься адреса будинку: АДРЕСА_2 (який включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва) до одного і того будинку, що і АДРЕСА_1 (нежитлові приміщення в якому перебувають у незаконному володінні Відповідача), чи це є різними об`єктами. КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» повідомило, що адреса будинку: АДРЕСА_2 відноситься до одного і того будинку, що і АДРЕСА_1 , але до неї помилково додали літеровку. Факт відсутності цивільної справи №2-564/07 та ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року підтверджується безпосередньо Гребінківським районним судом Полтавської області, а цивільне процесуальне законодавство України не вимагає обов`язкового надання суду інформації щодо кримінальних проваджень, зокрема їх результатів розслідування. Тобто, первинну реєстрацію права власності на спірне майно було проведено на підставі копії ухвали яка судом не постановлялася, а справа №2-564/07 - не розглядалась. Внаслідок укладення нікчемного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2011 року ОСОБА_6 законним шляхом право власності на спірне майно не набув та не мав необхідний обсяг цивільної дієздатності для укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 січня 2012 року та відчуження спірного майна ОСОБА_7 , який, відповідно, не набув необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2012 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 . Таким чином, останній набувач - ОСОБА_2 законним шляхом право власності на групу нежитлових приміщень №6 (літ. А) загальною площею 232,40 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , не набув, оскільки у ОСОБА_4 були відсутні підстави набуття права власності на спірне майно та всі подальші договори купівлі-продажу є нікчемними в силу закону, а отже висновок суду про законність реєстрації права власності зазначених вище осіб та чинність договорів купівлі-продажу є безпідставним та не обґрунтованим. Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2024 року поновлено Київській міській раді строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради поданою представником - Юрченком Юрієм на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року у справі за позовом першого заступника керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_2 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва про витребування комунального майна, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 29 липня 2024 року представник Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Башук Юлія Олександрівна подала відзив, у якому заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Ухвалою Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. 15 жовтня 2024 року представник Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - Дубровська Ірина Олегівна подала відзив на апеляційну скаргу, у якому просила розглянути апеляційну скаргу відповідно до норм чинного законодавства. 16 жовтня 2024 року в.о. керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва - Авраменко Олександр Іванович подав пояснення, у яких підтримав доводи апеляційної скарги Київської міської ради. 28 жовтня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Слободяник Олег Петрович подав відзив, у якому заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Свою позицію обґрунтував обставинами, на які посилався у заявах по суті справи, поданих до суду першої інстанції. У судовому засіданні представник апелянта Київської міської ради - Юрченко Юрій Володимирович вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити. У судовому засіданні прокурор Сердюк Кристина Віталіївна - доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Слободяник Олег Петрович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним за обґрунтованим. Представник Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у судове засідання не з`явився, за текстом відзиву на апеляційну скаргу просив розглядати справу без його участі. У судове засідання інші учасники справи не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року за №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва», до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва, що розміщені в Голосіївському районі, включено житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Матеріали справи містять копію листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 15 березня 2017 року за №062/14-3049 (И-2017), відповідно до змісту якого, первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень №6 площею 232,40 кв.м. була проведена за ОСОБА_4 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року. Право власності на зазначені вище нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_4 до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 29 грудня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю.В. 16 січня 2012 року право власності на ці ж нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_6 до ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю.В. На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 10 квітня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Авдієнком В.В. право власності на спірні нежитлові приміщення перейшло від ОСОБА_7 до ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції вважав, що позивач не надав доказів належності групи спірних нежитлових приміщень №6, загальною площею 232,4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , на праві власності територіальній громаді міста Києва. Щодо ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року, суду не надано доказів того, що з приводу можливої підробки ухвали, про яку стверджує позивач, є кримінальні провадження та результати їх розслідування. Право власності фізичних осіб на спірні нежитлові приміщення було зареєстровано у встановленому законом порядку, а також підтверджується договорами купівлі-продажу, які не визнавалися судом недійсними. Матеріали справи також не містять відомостей про реєстрацію права комунальної власності на спірні нежитлові приміщення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, не погоджується з таким висновками суду першої інстанції, з нижченаведених підстав. Щодо представництва інтересів територіальної громади прокурором Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України (тут і далі в редакції до 15 грудня 2017 року). Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Як слідує з листа від 21 березня 2017 року за вих. №100-4936, Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація просила керівника Київської місцевої прокуратури №1 сприяти у вирішенні питання щодо повернення групи нежитлових приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв.м. по АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади м. Києва. За встановлених обставин, апеляційний суд доходить висновку, що прокурор, здійснюючи представництво інтересів територіальної громади м. Києва, з метою захисту її інтересів, правомірно звернувся до суду з позовом у цій справі. Щодо позовних вимог про витребування комунального майна Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У статті 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Частина перша статті 318 ЦК України визначає, що суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, а саме: фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права За приписами статті 327 ЦК України, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і далі - в редакції на час виникнення спірних правовідносин) територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.. Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об`єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об`єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об`єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об`єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право: 1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об`єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад; 2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об`єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад; 3) мати об`єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Предметом спору у цій справі є група нежилих приміщень №6 загальною площею 232,40 кв.м. ( літ. А) за адресою: АДРЕСА_1 . За даними Інформаційного зведеного переліку об`єктів культурної спадщини Голосіївського району, розміщеного на офіційному сайті Київської міської ради, будинок АДРЕСА_1 побудований у 1900-1901 рр. У цьому будинку у 1917-1919 рр. мешкав ОСОБА_8 (правознавець, академік УАН). Наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25 червня 2011 року №10/38-11 будинок взято на облік як об`єкт культурної спадщини «архітектура та містобудування, історія». На виконання вимог Закону УРСР «Про власність» постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів. Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року №26 «Про формування комунального майна міста та районів» житловий фонд разом із вбудованими нежитловими приміщеннями столиці передано у власність міста та районів міста Києва. У подальшому рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року №208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_1 включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва. У зв`язку з ліквідацією районних у місті Києві рад, рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року №284/5096 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів та м. Києва» рішення Київради від 27 грудня 2001 року №208/1642 було визнано таким, що втратило чинність. Цим же рішенням житловий будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв.м включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року №1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» будинок АДРЕСА_1 разом з нежитловими приміщеннями площею 232,40 кв.м віднесено до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 25 червня 2011 року №489 «Про передачу нежитлових будівель та приміщень комунальному підприємству Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», приміщення закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Розрахунковий центр «Голосієво». Згідно з рішенням Київської міської ради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» та розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 лютого 2015 року №95 «Про організаційно-правові заходи реорганізації комунального підприємства Голосіївського району в м. Києві «Розрахунковий центр «Голосієво», балансоутримувачем комунального майна територіальної громади міста Києва, переданого до сфери управління Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, є комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва». Відповідно до листа КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05 липня 2024 року за вих. №062/14-6968, адреса будинку АДРЕСА_1 відноситься до одного і того ж будинку, що і АДРЕСА_1 , але до неї помилково додали літеровку. Отже, володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності будинку АДРЕСА_1 здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Київська міська рада, а тому суд першої інстанції безпідставно вважав відсутнім право власності територіальній громаді міста Києва на цей об`єкт нерухомого майна. Відповідно до листа Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 березня 2017 року за вих. №100-4936, на підставі розпорядження Голосіївської районної в м. Києві ради від 26 жовтня 2010 року №137 п.1.1 та згідно договору №79-10 від 29 жовтня 2010 року нежитлове приміщення на ІІІ поверсі площею 232,4 кв.м. по АДРЕСА_1 було надано в орендне користування ФОП ОСОБА_3 строком на 2 роки одинадцять місяців. Наведене свідчить, що у 2010 році територіальна громада міста Києва здійснювала правомочності щодо розпорядження спірними нежитловими приміщеннями, а отже вони перебували у віданні територіальної громади міста Києва. За встановлених обставин, доводи представника ОСОБА_9 щодо відсутності у позивача документів на підтвердження володіння спірним майном є неприйнятними. Сплата комунальних платежів та витрат на утримання майна не може бути достатнім та належним доказом підтвердження права власності, адже окрім правомочності користування, власнику належить право володіння і розпорядження майном. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 зробила висновок, що сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи. Тобто, відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про перебування спірних нежитлових приміщень у комунальній власності не свідчить про відсутність такого права у територіальної громади м. Києва взагалі. За обставинами цієї справи, первинна реєстрація права власності на групу нежилих приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв.м. по АДРЕСА_1 , була проведена за ОСОБА_4 27 грудня 2011 року на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року. Відповідно до листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 березня 2017 року за вих. №01-08/3/2017, справа №2-564/07 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_10 про усунення перешкод у володінні та користуванні майном у спільній частковій власності судом не розглядалася, та відповідно ухвала від 26 грудня 2007 року - не виносилася. Крім того, у провадженні суду у 2007 році перебувало 561 справа. Оскільки рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року №208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» житловий будинок по АДРЕСА_2 включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва, до 2007 року жодних розпоряджень щодо відчуження вказаного будинку чи нежилих приміщень у ньому територіальна громада не надавала, група нежилих приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв.м. по АДРЕСА_1 , вибула із володіння Київської міської ради у спосіб, не передбачений Законом України «Про місцеве самоврядування». При цьому, у даному випадку не має визначального значення встановлення у визначеному КПК України порядку факту підробки ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 26 грудня 2007 року. Таким чином, ОСОБА_4 , ненабувши у встановленому законом порядку право власності на групу нежилих приміщень на ІІІ поверсі площею 232,4 кв.м. по АДРЕСА_1 , не мав права їх відчужувати на користь ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2011 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернишем Ю.В. Останнім набувачем спірних нежитлових приміщень є відповідач ОСОБА_9 . Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або, що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168). Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №761/17557/15-ц). Установивши, що у цій справі спірні нежитлові приміщення вибули з комунальної власності поза волею територіальної громади м. Києва, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для витребування групи нежилих приміщень №6 загальною площею 232,40 кв.м. (в літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 на користь територіальної громади в особі Київської міської ради. Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном ОСОБА_9 колегія суддів враховує, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі №669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (пункти 46.1-46.2)), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі №914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.66)). З матеріалів справи вбачається, що будинок АДРЕСА_1 , у якому розміщене спірне нежитлове приміщення наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25 червня 2011 року №10/38-11 взято на облік як об`єкт культурної спадщини «архітектура та містобудування, історія». Дана інформація є загальновідомою та розміщена на офіційному сайті Київської міської ради. Отже, ОСОБА_9 , проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом договору купівлі-продажу, міг і мав можливість перевірити всю загальновідому та доступну широкому колу осіб інформацію, зокрема рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року №208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», за яким житловий будинок по АДРЕСА_2 включено до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва, та, за необхідності отримавши правову допомогу, мав би врахувати такі обставини при укладенні правочину купівлі-продажу нежилих приміщень. Крім того, розумну обережність у відповідача мала викликати часта зміна власників спірних приміщень протягом нетривалого часу (право власності за ОСОБА_4 зареєстроване 27 грудня 2011 року, перейшло від ОСОБА_4 до ОСОБА_6 - 29 грудня 2011 року (2 дні), від ОСОБА_6 до ОСОБА_7 - 16 січня 2012 року (18 днів), а від ОСОБА_7 до ОСОБА_2 - 10 квітня 2012 року (2 місяці 25 днів)). У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені обставини та застосовані правові норми, апеляційний суд не встановив невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Також, відповідач згідно зі статтею 661 ЦК України не позбавлений права звернутися з позовом до продавця витребуваного майна з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу. У постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі №205/6645/19 викладено висновок, враховуючи те, що належним способом захисту порушеного права власності позивача в цій ситуації є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред`явлення віндикаційного позову, позовні вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права власності не є ефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню не підлягають. Зазначена судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи. Таким чином, у даній справі позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 , оформленої записом, вчиненим 27 серпня 2013 року державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Каравай Н.В. за №2567744 про право власності на нежитлове приміщення - групу нежитлових приміщень №6, літера «А», загальною площею 232, 4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , задоволенню не підлягають, оскільки не відповідають належному способу захисту з огляду на встановлені у справі обставини та усталену практику Верховного Суду. Оскільки у цій справі позовні вимоги спрямовані на захист порушеного права власності позивача, яке підлягає державній реєстрації, тобто цей спір є спором про право цивільне та має приватноправовий характер, належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 27 листопада 2019 року у справі №815/1915/18 та ін. Визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натоміть, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача. Отже, позовні вимоги першого заступника керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не підлягають задоволенню як такі, що пред`явлені до неналежних відповідачів. Щодо строків позовної давності У відзиві на позовну заяву, подану суду першої інстанції представник Кудінова В.П. просив застосувати до позовних вимог наслідки спливу строків позовної давності. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3677/17 зазначено, що для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Перебіг позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16). Для визначення моменту виникнення права на звернення з відповідним позовом враховуються наступні фактори: об`єктивні (факт порушення права - вибуття майна із власності власника за відсутності правових підстав) та суб`єктивні (особа дізналася або могла дізнатися про таке порушення) (постанова Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17). Покладення на КП КРМ «Київське міське бюро технічно інвентаризації» до 01 січня 2013 року обов`язку з державної реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна не може вважатися беззаперечним доказом обізнаності Київської міської ради про вибуття спірних нежилих приміщень з її володіння, з огляду як на кількість будівель які перебувають у комунальній власності територіальної громади так і відсутності обов`язку БТІ інформувати Київську міську раду про всі реєстраційні дії щодо нерухомого майна. Також, апеляційним судом встановлено, що згідно змісту позовної заяви, прокурором доведено, що, звертаючись з даним позовом, він діяв в межах повноважень передбачених ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме у зв`язку з тривалим невжиттям Київською міською радою заходів, а усі відомості щодо вибуття спірних нежилих приміщень з власності територіальної громади міста Києва отримано у березні 2017 року. Отже, доводи представника відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності на думку колегії суддів є неспроможними та, за встановлених апеляційним судом обставин, не заслуговують на увагу. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За правилами п. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанцій не відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат. Ураховуючи, що позов та апеляційна скарга підлягають задоволенню в частині вимог заявлених до ОСОБА_2 , з відповідача на користь Київської міської ради належить стягнути судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 28 451,07 грн. Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Київської міської ради подану представником - Юрченком Юрієм Володимировичем - задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 лютого 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов першого заступника керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах Київської міської ради до ОСОБА_2 , Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району міста Києва про витребування комунального майна - задовольнити частково. Витребувати у ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради групу нежилих приміщень №6 загальною площею 232,40 кв.м. (в літ. А), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Київської міської ради (код ЄДРПОУ 22883141, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36) судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції у розмірі 28 451 (двадцять вісім тисяч чотириста п`ятдесят одна гривня) 07 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 20 грудня 2024 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова