Постанова 4851 № 440/916/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 вересня 2020 р.Справа № 440/916/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. , за участю секретаря судового засідання Ващук Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Держпраці у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.06.2020, головуючий суддя І інстанції: А.Б. Головко, м. Полтава, повний текст складено 02.07.20 по справі № 440/916/19 за позовом ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Полтавській області про визнання протиправною та скасування постанови, ВСТАНОВИВ 14 березня 2019 року ОСОБА_1 (далі за текстом позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Держпраці у Полтавській області (далі за текстом відповідач) про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу уповноваженими особами № ПЛ 3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС від 25.02.2019. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на протиправність постанови Управління Держпраці у Полтавській області від 25.02.2019 №ПЛ3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС про накладення на неї штрафу в сумі 250380,00 грн за фактичне допущення працівників до роботи без оформлення трудового договору (контракту), з огляду на невідповідність висновків, викладених у оскаржуваній постанові, фактичним обставинам справи та неповне їх з`ясування. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30.06.2020 по справі № 440/916/19 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Управління Держпраці у Полтавській області (вул. Пушкіна, 119, м. Полтава, Полтавська область, 36014, ідентифікаційний код 39777136) про визнання протиправною та скасування постанови задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Полтавській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № ПЛ 3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС від 25.02.2019. Стягнуто на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Полтавській області (ідентифікаційний код 39777136) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2503,80 грн (дві тисячі п`ятсот три гривні 80 копійок). Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.06.2020 по справі № 440/916/19, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги пояснив, що позивачем у спірних правовідносинах було порушено вимоги ч.3 ст.24 Кодексу законів про працю України, а саме допущення працівників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до роботи без укладення трудового договору, внаслідок чого Управлінням згідно ч.2 ст.265 Кодексу законів про працю України правомірно застосовано штраф у розмірі 250 380 грн. Звертає увагу суду апеляційної інстанції, що позивача притягнуто до різних видів відповідальності, а саме на підставі ч. 2 ст. 256 Кодексу законів про працю та ч. 3 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а тому в цьому випадку відсутні підстави вважати, що позивача двічі притягнуто до одного й того самого виду відповідальності за одне й те саме правопорушення. В якості обґрунтування своєї правової позиції посилається висновки Верховного Суду, викладені у постановах по справі № 522/12566/18 від 06.03.2019 та № 440/4614/18 від 23.09.2019. Позивач в наданому письмовому відзиві просила суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.06.2020 по справі № 440/916/19 є обґрунтованим та законним. Наполягала на тому, що у цьому випадку її буде притягнуто до одного й того самого виду відповідальності за одне й те саме правопорушення, що суперечить правовій позиції, яка відображена у постанові Верховного Суду по справі № 806/2143/18 від 22.04.2019. Сторони в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Згідно з ч. 4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга Управління Держпраці у Полтавській області не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що у період з 08.02.2019 по 11.02.2019 інспектором праці Тіхоновою Л.Д. на підставі наказу начальника Управління Держпраці у Полтавській області від 07.02.2019 №37П /а.с. 30/ та направлення на проведення заходу державного контролю від 07.02.2019 №267, яке вручено особисто позивачу 08.02.2019 /а.с. 27/, проведено інспекційне відвідування ФО-П ОСОБА_1 , адреса здійснення діяльності - АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , за результатами якого складено акт інспекційного відвідування №ПЛ3340/165/АВ від 11.02.2019 /а.с. 30-33/, у якому зафіксовано порушення ФО-П ОСОБА_1 частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України. Управлінням Держпраці у Полтавській області прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 25.02.2019 №ПЛ3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС, якою за порушення вимог частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України на підставі абзацу 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України накладено на позивача штраф у розмірі 250380,00 грн /а.с. 42/. Не погодившись з постановою про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами, позивач звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору ФО-П ОСОБА_1 уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою Гадяцького районного суду Полтавської області від 12.03.2019 у справі №526/324/19, провадження №3/526/127/2019, що набрала законної сили. Визначена таким судовим рішенням сума штрафу у розмірі 8500,00 грн сплачена позивачем, що підтверджується долученою до матеріалів справи засвідченою копією квитанції про сплату з відмітками банківської установи. Тому накладення на позивача штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці у Полтавській області № ПЛ 3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС від 25.02.2019 є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням статті 61 Конституції України. З огляду на викладене, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для визнання протиправною та скасування постанови Управління Держпраці у Полтавській області № ПЛ 3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС від 25.02.2019 про накладення на ОСОБА_1 штрафу в сумі 25380,00 грн. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №96 від 11.02.2015 (далі по тексту Положення № 96) встановлено, що Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб. Згідно з підпунктом 6 пункту 4 зазначеного Положення № 96 Держпраці відповідно до покладених на неї завдань здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю. Пунктом 7 цього Положення № 96 передбачено, що Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. На утворені територіальні органи Держпраці може покладати виконання завдань за міжрегіональним принципом. Основні засади процедури здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю врегульовані Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 295 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок № 295). Згідно з пунктом 2 Порядку № 295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці: Держпраці та її територіальних органів; виконавчих органів міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад (з питань своєчасної та у повному обсязі оплати праці, додержання мінімальних гарантій в оплаті праці, оформлення трудових відносин) (далі - виконавчі органи рад). Колегія суддів зважає на ту обставину, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі №826/8917/17 постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 №295 визнано нечинною. Водночас, за змістом частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Оскільки постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі №826/8917/17 не містить жодних застережень з цього приводу, то постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 №295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14.05.2019. Тому норми постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 № 295 підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що були чинними на момент їх виникнення. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.10.2019 у справі №420/5895/18 та від 16.01.2020 у справі №2040/7558/18. Пунктами 19, 20 Порядку № 295 передбачено, що за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю припис про їх усунення. Акт складається в останній день інспекційного відвідування або невиїзного інспектування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та керівником об`єкта відвідування або його уповноваженим представником. Відповідно до пункту 27 Порядку №295 у разі наявності порушень вимог законодавства про працю, зафіксованих актом інспекційного відвідування або актом невиїзного інспектування, після розгляду зауважень об`єкта відвідування (у разі їх надходження) інспектор праці проводить аналіз матеріалів інспекційного відвідування або невиїзного інспектування, за результатами якого вносить припис та/або вживає заходів до притягнення винної у допущенні порушень посадової особи до встановленої законом відповідальності. Пунктом 29 Порядку № 295 передбачено, що заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування. Системний аналіз наведених вище положень дає підстави дійти висновку, що інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень - виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об`єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі №1340/5964/18, від 24.12.2019 у справі №360/403/19, від 10.02.2020 у справі №1.380.2019.000037. Механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частинами другою - сьомою статті 53 Закону України Про зайнятість населення регламентовано положеннями Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 р. N 509 (надалі - Порядок №509). За приписами пункту 2 Порядку № 509 штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту), керівниками виконавчих органів міських рад міст обласного значення, сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту) (далі - уповноважені посадові особи). Штрафи накладаються на підставі: рішення суду про оформлення трудових відносин із працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу в разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації; акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю або зайнятість населення, здійсненого у зв`язку з невиконанням вимог припису; акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників; акта про неможливість проведення інспекційного відвідування/невиїзного інспектування; акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю. За змістом пункту 10 Порядку № 509 постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що на підставі висновків акту інспекційного відвідування від 11.02.2019 № ПЛ 3340/165/АВ про встановлене у ході інспекційного відвідування порушення ФОП ОСОБА_1 положень частини третьої статті 24 КЗпП України, 25.02.2019 начальником Управління Держпраці у Полтавській області прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № ПЛ3340/165/АВ/ТД-ФС. Крім того, 11.02.2019 головним державним інспектором праці Управління Держпраці у Полтавській області відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення № ПЛ3340/АВ/П/ПТ, зміст якого є ідентичним змісту акту інспекційного відвідування. Так, у зазначеному протоколі констатовано порушення ФОП ОСОБА_1 вимог ч.3 ст.24 КЗпП України у зв`язку з фактичним допуском до роботи без оформлення трудового договору працівників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Постановою Гадяцького районного суду Полтавської області від 12.03.2019 (справа №526/324/19, провадження №3/526/127/2019), що набрала законної сили 24.01.2020, якою ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 41 КУпАП та піддано стягненню у вигляді штрафу на користь держави у розмірі 500 неоподаткованих мінімумів громадян в сумі 8500,00 грн /а.с.109/. Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Відповідно до частини першої статті 265 Кодексу законів про працю України (надалі КЗпП України) посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України. Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Водночас, відповідальність за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) передбачено також Кодексом України про адміністративні правопорушення (надалі КУпАП). Відповідно до частини третьої статті 41 КУпАП фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб підприємців, які використовують найману працю, від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, як частиною другою статті 265 КЗпП України, так і частиною третьою статті 41 КУпАП передбачено відповідальність, зокрема для фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту). Штраф за частиною другою статті 265 КЗпП України є фінансовою санкцією, яка накладається постановою уповноваженої посадової особи Держпраці, що може бути оскаржена в судовому порядку, а штраф за частиною третьою статті 41 КУпАП є адміністративною відповідальністю і накладається згідно із рішенням суду за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення. Суд звертає увагу, що і стаття 265 КЗпП, і стаття 41 КУпАП були викладені в такій редакції Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці" від 28.12.2014 № 77-VIII. Вищезазначений закон передбачав введення статтею 265 КЗпП України фінансових санкції для роботодавців - юридичних та фізичних осіб-підприємців у вигляді штрафу в розмірі від 1 до 30 мінімальних заробітних плат за допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин, оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, виплати заробітної плати без нарахування та сплати єдиного внеску та податків, порушення термінів виплати заробітної плати більш ніж за один місяць, виплати не в повному обсязі, недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці та порушення інших вимог трудового законодавства. Натомість стаття 41 КУпАП мала на меті, зокрема запровадити штрафи для посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин. Ключовою відмінністю цих двох статей є суб`єктний склад правопорушення. Завдяки цьому одночасно до відповідальності може бути притягнуто юридичну особу як роботодавця (за статтею 265 КЗпП України) та посадову особу цієї юридичної особи (за статтею 41 КУпАП) за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудових відносин. Однак, у разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України і частини третьої статті 41 КУпАП, повністю збігаються суб`єкт відповідальності і вид порушення (допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору). Позивач вважає, що притягнення його до відповідальності за одне й те саме порушення двічі суперечить статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може двічі притягатися до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені у частині другій статті 265 КЗпП України. Кваліфікуючи вид цієї відповідальності, суд бере до уваги: (а) мету відповідальності - покарання роботодавців за порушення законодавства про працю та легалізація фонду оплати праці; (б) характер шкоди - шкоду заподіяно суспільству, а не працівнику; (в) вид стягнення - фінансова санкція у виді штрафу; (г) суб`єкт, який притягує до відповідальності - державний орган; (д) джерело сплати - штраф зараховується до державного бюджету. Водночас положення абзацу 2 частини другої статті 265 КЗпП України та частини третьої статті 41 КУпАП в частині визначення правопорушення абсолютно тотожні: "фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)", а обставини, що послугували підставою їх встановлення для позивача - ідентичні. З урахуванням вищенаведених ознак, а також пріоритетності тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам суб`єкта приватного права, правопорушення, передбачені у частині другій статті 265 КЗпП України так само, як і правопорушення, передбачене у частині третій статті 41 КУпАП, належить за своєю природою (основними ознаками) до такого виду юридичної відповідальності як адміністративна відповідальність. Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору ФО-П ОСОБА_1 уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою Гадяцького районного суду Полтавської області від 12.03.2019 (справа №526/324/19, провадження №3/526/127/2019), що набрала законної сили 24.01.2020. Визначена таким судовим рішенням сума штрафу у розмірі 8500,00 грн сплачена 05.02.2020, що підтверджується долученою до матеріалів справи засвідченою копією квитанції про сплату з відмітками банківської установи (а.с. 125). Тому накладення на позивача штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці у Полтавській області № ПЛ3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням статті 61 Конституції України. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправною та скасування постанови Управління Держпраці у Полтавській області № ПЛ3340/165/АВ/П/ПТ/ТД-ФС від 25.02.2019 про накладення штрафу в розмірі 250380,00 грн. Такий висновок суду першої та апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 21.12.2018 по справі № 814/2156/16, від 22.04.2019 у справі №806/2143/18, від 24.12.2019 по справі № 0540/5974/18-а, які є обов`язковою для врахування в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України. Доводи відповідача про те, що накладення на юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців санкцій на підставі абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України неможливо ототожнювати з притягненням до адміністративної відповідальності, колегія суддів вважає хибними з викладених вище підстав. Слід відмітити, що склавши протокол про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.24 КЗпП України, відповідач самостійно визначився з видом відповідальності, до якої повинен бути притягнутий позивач. Посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 06.03.2019 по справі № 522/12566/18 колегія суддів відхиляє, оскільки у вказаній постанові досліджувалось питання предметної підсудності справ про притягнення до відповідальності за ст.265 КЗпП України, і не вирішувалось питання правомірності притягнення фізичної особи-підприємця до відповідальності за те саме правопорушення одночасно на підставі ст.265 КЗпП України та ст.41 КУпАП. При цьому, колегія суддів звертає увагу відповідача на те, що постанови Верховного Суду по справі № 440/4614/18 від 23.09.2019 не існує, оскільки у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2019 року у справі №440/4614/18 відмовлено ухвалою. Щодо висновків вказаної ухвали Верховного Суду по справі № 440/4614/18 від 23.09.2019, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 4 ст. 5 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, суд має застосовувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, а не в ухвалах з процесуальних питань. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Северянін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. За приписами ч.ч.1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми процесуального права. Керуючись ч. 4 ст. 229, ч.4 ст.241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу Управління Держпраці у Полтавській області залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.06.2020 по справі № 440/916/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Т.С. Перцова Судді(підпис) (підпис) В.Б. Русанова С.П. Жигилій Повний текст постанови складено 29.09.2020.