Постанова 4824 № 363/3244/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/10305/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 вересня 2020року місто Київ справа № 363/3244/17 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б. за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Чіркова Г.Є., повний текст рішення виготовлено 13 лютого 2019 року у справі за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Вишгородська міська рада про витребування земельної ділянки з незаконного володіння,- В С Т А Н О В И В: У серпні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом до відповідачів, в якому просив витребувати в постійне користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, що розташована на території АДРЕСА_3, вартістю 90770 грн. В мотивування вимог посилався на те, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі №363/981/13-ц задоволено позов міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» до Вишгородської міської ради Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення міської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку. Вказаним рішенням визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року №31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_3; визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯЛ №329869 на земельну ділянку, площею 0,1042 га для ведення садівництва, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4 . Зазначав, що у зв`язку з наведеним земельна ділянка підлягала поверненню ДП «Вищедубечанське лісове господарство», проте на підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2016 року ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , який, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2016 року відчужив її на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - по 1/2 частині кожній. Посилаючись на те, що земельна ділянка була продана особою, яка не мала права її відчужувати, просив витребувати її із чужого незаконного володінняна підставі ст.388 ЦК України. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року у задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, перший заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що висновки суду першої інстанції про те, що: відповідачі є добросовісними набувачами; договори купівлі-продажу, згідно з якими у відповідачів виникло право власності, недійсними не визнавались; витребування майна матиме ознаки непропорційного втручання держави у право власності відповідачів вважає такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Вказував, що земельна ділянка ОСОБА_4 не належала та вона не мала права нею розпоряджатися згідно із правовими наслідками, що виникли на підставі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі №363/981/13-ц, а відтак послідуючі договори купівлі-продажу не могли створювати юридичних наслідків стосовно спірного майна. Зазначав, що судом першої інстанції не було враховано, що обраний прокурором спосіб захисту порушеного права - витребування майна, не передбачає необхідності визнання недійсними правочинів щодо відчуження спірного майна, учасником яких їх дійсний володілець не був. Зауважував, що посилаючись на положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод як підставу для відмови у задоволенні позову, суд першої інстанції фактично покладає відповідальність за незаконні дії як Вишгородської міської ради Київської області, так і ОСОБА_4 на їх законного володільця - ДП «Вищедубечанське лісове господарство», чим нехтує правом ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на мирне володіння спірним майном. Посилався на те, що згідно статті 661 ЦК України саме ОСОБА_4 , як особа, яка відчужила спірну земельну ділянку, що їй вже не належала, будучи обізнаною з рішенням суду від 28 жовтня 2013 року, має нести відповідальність перед відповідачами за можливі збитки, але в жодному разі не законний володілець майна, права якого порушені. Вказував, що твердження суду першої інстанції про понесені відповідачами збитки у зв`язку з можливим проведенням будівельних робіт на спірній земельній ділянці, є передчасними. Зазначав, що поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що предметом спору по суті є землі лісогосподарського призначення, стосовно яких законом установлено обмеження щодо використання в цивільному обороті. Представник відповідачів до апеляційного суду надав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказував на те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначав, що необхідність представництва прокуратурою інтересів Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» у даній справі належним чином не обґрунтовано. Посилався на те, що не доведено право власності ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на спірну земельну ділянку, а відтак і право на її витребування, оскільки після рішення суду не було проведено її державної реєстрації та жодних дій з її повернення впродовж розумних строків. Вказував, що відповідачі добросовісно та відкрито набули у власність земельну ділянку, а з огляду на практику Європейського суду з прав людини - громадяни не можуть нести відповідальності за тими помилками, що були допущені державою. Постановою Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позов задоволено. Витребувано у постійне користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, що розташована на території АДРЕСА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В судовому засіданні апеляційного суду прокурорапеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити з вищевказаних підстав. Представник відповідачів в судовому засіданні апеляційного суду проти задоволення апеляційної скарги заперечував. У судовому засіданні представник третіх осіб: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заперечував проти задоволення апеляційної скарги. Третя особа Вишгородська міська рада в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Колегія суддів вважає можливим розглядати справу у її на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що: приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандура С.О. при посвідченні договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2016 року №866, яким ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку ОСОБА_3 , та від 08 жовтня 2016 року №1062, яким ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та при реєстрації права власності не виявив підстав для відмови у посвідченні договору, а також підстав для відмови у реєстрації права власності на спірну земельну ділянку; питання про визнання вказаних правочинів недійсними в позові не порушується та не оспорюється, тобто ОСОБА_1 і ОСОБА_2 набули права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221810100:38:095:0172 з дотриманням передбаченої законом процедури, вказані договори купівлі-продажу земельної ділянки слід вважати правомірними, а відповідачів - добросовісними набувачами; Набуття права власності на спірну земельну ділянку стало можливим через нездійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно згідно з рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року, яким визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року №31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_3, а також визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №329869 на право власності на земельну ділянку площею 0,1042 га для ведення садівництва, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4 . Також суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі понесли значні матеріальні витрати на придбання самої земельної ділянки, а також на проведення будівельних робіт на ній, і за змістом позову не передбачається будь-яких варіантів отримання компенсації. Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі №363/981/13-ц задоволено позов міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» до Вишгородської міської ради Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення міської ради та державного акта на права власності на земельну ділянку. Визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року №31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_3. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ №329869 на право власності на земельну ділянку площею 0,1042 га для ведення садівництва, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4 . Вказаним рішенням суду встановлено належність спірної земельної ділянки до земель лісового фонду на підставі планово-картографічних матеріалів з посиланням на пункт 5 Прикінцевих положень ЛК України. Згідно з ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 18 серпня 2016 року між ОСОБА_4 як продавцем, в інтересах якої діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 як покупцем укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандурою С.О. та зареєстрований в реєстрі за №866. Предметом вказаного договору є зазначена вище земельна ділянка. Право власності продавця на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 329869. Інформація про перехід права власності внесена до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 08 жовтня 2016 року між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_2 і ОСОБА_1 як покупцями укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандурою С.О. та зареєстрований в реєстрі за №1062. Предметом цього договору є спірна земельна ділянка, яку покупці придбали в рівних частках. Право власності відповідачів зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів щодо об'єкта нерухомого майна. У Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29 березня 2018 року №НВ-3211344052018 міститься наступна інформація: земельна ділянка з кадастровим номером 3221810100:38:095:0172 знаходиться у АДРЕСА_3; цільове призначення - для колективного садівництва; категорія земель - землі сільськогосподарського призначення для ведення садівництва; інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, 17 травня 2016 року; орган, який зареєстрував земельну ділянку - Управління Держкомзему у Вишгородському районі; дата державної реєстрації земельної ділянки - 19 жовтня 2010 року; власники - ОСОБА_2 (1/2 частка), ОСОБА_1 (1/2 частка); відомості про обмеження у використанні земельної ділянки, встановлені Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 не зареєстровані. Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Згідно з ч.2 ст.1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - ухвалення Вишгородською міською радою рішення від 29 грудня 2009 року №31/16 про передачу у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_4 ) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Відповідно до ч.2 ст.3 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України). Статтею 5 ЛК України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства Статтею 55 ЗК України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Частиною 1 статті 92 ЗК України встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Нормами статтей 7, 8 ЛК України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України. Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Згідно з ч.2 ст.149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Відповідно до ч.9 ст.149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, відповідно до пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Отже, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення позивач посилався на те, що ці обставини встановлені рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 363/981/13-ц. У вказаному рішенні зазначено, що надані позивачем планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 1993 року є належними доказами у справі, з яких встановлено накладення земельної ділянки, передачу її у власність з порушенням норм земельного законодавства та, як наслідок, порушення прав держави в особі постійного землекористувача - ДП «Вищедубечанське лісове господарство». Відповідачі не надали доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка не накладається на землі землекористувача ДП «Вищедубечанське лісове господарство». Таким чином, факт належності спірної земельної ділянки до земель лісогоподарського призначення та факт неправомірності передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_4 встановлені рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі №363/981/13-ц та є доведеними. Отже, доводи відповідачів у відзиві на апеляційну скаргу щодо не встановлення правового статусу спірної земельної ділянки спростовуються вищевикладеним. Згідно з ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Приписами ч.2 ст.373 ЦК України визначено, що власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону. Відповідно до вимог ст.321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з ч.1 ст.153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частиною 3 вказаної статті передбачено, що якщо майно було безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Відповідно до ст.396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст.330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі №6-1цс15; від 16 квітня 2014 року у справі №6-146цс13. З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з постійного користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» поза його волею, пред`явлення прокурором позову до кінцевих набувачів права на земельну ділянку про її витребування на підставі ст.ст.387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону. На вказане вище суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. За наведених обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для витребування в постійне користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельної ділянкиплощею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, яка розташована на території АДРЕСА_3. Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором в даній справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року № 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Згідно положень частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. За таких обставин у даній справі, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності. В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»). ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року). Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Основною рисою земель лісового фонду є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Планування використання земель лісового фонду здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням. Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення, яка не може передаватися у приватну власність, а тому вона вибуває з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки відповідачів під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що витребування земельної ділянки у відповідачів не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном. При цьому, колегія суддів вважає необхідним зазначити, що враховуючи приписи ст.390 ЦК Українивідповідачі не позбавлені можливості звернутися із позовом про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, а у разі поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - пред`явити позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилась вартість земельної ділянки. Згідно з ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладаються такі функції: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор вказував на те, що Київським обласним та по місту Києву Управлінням лісового та мисливського господарства та ДП «Вищедубечанське лісове господарство»не вжито заходів щодо повернення спірної земельної ділянки, посилаючись на ст.23 Закону України «Про прокуратуру» та ч.2 ст.45 ЦПК України (в редакції на час звернення до суду) . Відтак, прокуратура має підстави для представництва інтересів держави в цій справі. З`ясовуючи питання, коли юридичні особи: Київське обласнета по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства та ДП «Вищедубечанське лісове господарство»довідалися або могли довідатися про порушення їх права на виконання вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020року, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Як вбачається з матеріалів справи, представник відповідачів у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування позовної давності. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Відповідно до статті 261 ЦК України, статті 56 ЦПК України суд повинен з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства і ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з вищезазначеним позовом. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення. Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15-ц. Також, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 дійшла таких висновків. Згідно з частиною другою статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред'явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас, якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв'язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред'явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. При цьому з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі №711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі №520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався змоменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу. Отже, перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Як вбачається з матеріалів справи, з 28 жовтня 2013 року речові права ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на спірну земельну ділянку, якою незаконно розпорядилась Вишгородська міська рада Київської області були поновлені рішенням Вишгородського районного суду Київської області у справі №363/981/13-ц. ДП «Вищедубечанське лісове господарство» надалі продовжувало використовувати належну йому спірну земельну ділянку для лісогосподарських потреб, обліковувати її територію на планово-картографічних матеріалах лісовпорядкування та в державному лісовому кадастрі, що до цього часу відображено на Публічній кадастровій карті України в шарі «Ліси» (режим доступу: https://map.land.gov.ua/). Враховуючи, що на момент оформлення ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку у 2009 році державна реєстрація речових прав на земельні ділянки відбувалась шляхом реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку, запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 станом на 28 жовтня 2013 року не здійснено, та ділянка ОСОБА_4 за цільовим призначенням не використовувалась, не була огородженою чи забудованою, визнання недійсним правового титулу, протиправно одержаного на спірну земельну ділянку, було достатнім та належним захистом порушеного речового права ДП «Вищедубечанське лісове господарство». Не зважаючи на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 жовтня 2013 року у справі №363/981/13-ц, ОСОБА_4 18серпня 2016 року було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, який став підставою для державної реєстрації речових прав на спірну земельну ділянку за ОСОБА_6 при відсутності будь-якого рішення уповноваженого органу державної виконавчої влади щодо припинення права попереднього землекористувача (ДП «Вищедубечанське лісове господарство»), зміни цільового призначення земель лісового фонду та їх передачі у приватну власність. В подальшому ОСОБА_6 відчужено спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2016 року №1062. Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 листопада 2016 року, первісна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку була здійснена 18 серпня 2016 року, тобто в день укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки ОСОБА_4 з ОСОБА_6 . До цього часу спірна земельна ділянка була вільною від забудови та частково вкритою деревною рослинністю, що підтверджується супутниковими знімками з відображенням території спірних земель у ретроспективі, які наявні в матеріалах справи. З матеріалів справи вбачається, що декларація про початок виконання будівельних робіт на спірній земельній ділянці зареєстрована 16 листопада 2016 року за №КС062163210174. Прокурор у судовому засіданні суду апеляційної інстанції вказував на те, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і ДП «Вищедубечанське лісове господарство» могли довідатися про порушення їх прав, а саме: про юридичне оформлення речових прав на спірну земельну ділянку лише з 18 серпня 2016 року, а про фактичне використання такої земельної ділянки - не раніше 16 листопада 2016 року. З матеріалів справи вбачається, що ДП «Вищедубечанське лісове господарство» направляло звернення про порушення законодавства та здійснення незаконного будівництва від 05 липня 2017 року №01-01/131 на адресу Вишгородської міської ради, копію якого до відома було направлено також Вишгородському відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури та Вишгородському відділу поліції ГУНП у Київській області. У вказаному зверненні ДП «Вищедубечанське лісове господарство» зазначало, що воно є постійним користувачем земельної ділянки з кадастровим номером 3221810100:38:095:0172, що знаходиться у кварталі 892 виділ 4 Хотянівського лісництва, в адміністративних межах міста Вишгород. Рішенням тридцять першої сесії 5 скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року №31/16 дану земельну ділянку площею 0,12 га (з кадастровим номером 3221810100:38:095:0172) було надано у власність ОСОБА_4 для ведення садівництва. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області (справа №363/981/13-ц) від 28 жовтня 2013 року було визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5 скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року №31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва та визнано недійсним державний акт (серії ЯЛ №329869) на право власності на дану земельну ділянку. Вказувало, що дане судове рішення набрало законної сили і є чиним. Також зазначало, що всупереч закону та наявному судовому рішенню на даний час на вказаній земельній ділянці не встановленими особами проводиться будівництво, що є незаконним. У зверненні вказано, що ДП «Вищедубечанське лісове господарство» неодноразово повідомляло правоохоронні органи (Вишгородський відділ Києво-Святошинської прокуратури, Вишгородський відділ поліції ГУНП у Київській області) про завезення будівельних матеріалів та початок будівництва на даній ділянці, але зі сторони правоохоронних органів Вишгородського району відповіді про результати розгляду та вжиті заходи в підприємство не надавалася. Також зазначено, що у зв`язку з тим, що єдиний, законний постійний користувач земельної ділянки - ДП «Вищедубечанське лісове господарство» не надавав жодних дозволів чи погоджень про надання в тимчасове користування земельної ділянки чи будівництва на ній будь-яких об`єктів, то всі дії щодо завезення на дану ділянку будівельних матеріалів та зведення об`єктів проводяться без отримання права на їх виконання та є самочинним будівництвом. У зв`язку з наведеним ДП «Вищедубечанське лісове господарство» просило вжити заходів по зупиненню незаконного будівництва, поверненню земельної ділянки до первісного стану (т.1 а.с.22). У судовому засіданні апеляційного суду на питання головуючого представник відповідачів зазначив, що на момент укладення ОСОБА_4 договору купівлі-продажу від 18 серпня 2016 року з ОСОБА_6 спірна земельна ділянка не використовувалася та на ній було відсутнє будівництво. З даним позовом заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» звернувся до Вишгородського районного суду Київської області 22 серпня 2017 року. Інших об`єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність держави в особі позивачів про наявні порушення вимог закону раніше, матеріали справи не містять, а тому колегія суддів вважає, що про порушення свого права Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» дізналися з моменту початку проведення будівельних робіт на земельній ділянці, отже строк звернення до суду з даним позовом позивачем не пропущено. Оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 рокуухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вищедубечанське лісове господарство» про витребування земельної ділянки з незаконного володіння. Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З наявних в матеріалах справи доказів вбачаться, що прокуратура Київської області за подання до суду позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 1600 грн., а за подання апеляційної скарги було сплачено судовий збір в розмірі 2400 грн. Виходячи з положень ст.141 ЦПК України з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь прокуратури Київської області слід стягнути судові витрати у розмірі по 2000 грн. з кожного. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області - задовольнити. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 рокускасувати та ухвалитинове наступного змісту. Позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Вишгородська міська рада про витребування земельної ділянки з незаконного володіння - задовольнити. Витребувати в постійне користування Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство», місцезнаходження: Київська область, Вишгородський район, село Пірнове, вул. Київська, 1, код ЄДРПОУ 00992094 з незаконного володіння ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 земельну ділянку площею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, якарозташована на території АДРЕСА_3. Стягнути з ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь прокуратури Київської області, код ЄДРПОУ 02909996 судові витрати у розмірі 2000 грн. Стягнути з ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 на користь прокуратури Київської області, код ЄДРПОУ 02909996 судові витрати у розмірі 2000 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 15 вересня 2020 року. Головуючий: Судді: