Постанова Запорізький апеляційний суд № 332/2229/16-ц

Дата документу 26.08.2020 Справа № 332/2229/16-ц Запорізький апеляційний суд Єдиний унікальний № 332/2229/16-ц Головуючий у 1-й інстанції: Сінєльнік Р.В., Провадження №22-ц/807/1290/20 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 серпня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , адвоката Діордієва Олексія Сергійовича на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Запорізької міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Надія Володимирівна, Територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання незаконним та скасування частково рішень Запорізької міської ради, про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,- В С Т А Н О В И В: В липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Запорізької міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Надія Володимирівна, територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, про визнання незаконним та скасування частково рішень Запорізької міської ради, про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 1999 року належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Також ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 лютого 1999 року належить Ѕ частина житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Право влсності на зазначене нерухоме майно зареєстровано в установлеому законом прядку. Співвласником житлового будинку та власником Ѕ частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 є територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради. За житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка площею 598 кв.м. на підставі рішення Запорізької міської ради від 28 червня 1956 року. За житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка площею 595 кв.м. на підставі рішення Запорізької міської ради від 28 червня 1956 року. У зв`язку з набуттям ОСОБА_2 права власності на зазначене майно, ОСОБА_4 за законом ( частина перша статті 120 ЗК України, частина перша, друга статті 377 ЦК України) в користування перейшли земельні ділянки на яких розташовані житлові будинки і він став законним користувачем вказаних земельних ділянок. В 2009 році вирішив збудувати власний житловий будинок на земельних ділянках за адресою: АДРЕСА_2 для чого заклав фундамент для майбутнього будинку. Внаслідок фінансових труднощів та сімейних обставин в кінці 2010 року будівництво житлового будинку було призупинено і до січня 2014 року ОСОБА_2 не приїжджав за адресами земельних ділянок, проте в січні 2014 року він виявив, що за адресою: АДРЕСА_1 на місці закладеного ним фундаменту споруджено житловий будинок невідомою особою. З метою отримання інформації ОСОБА_2 звернувся до сайту Держкомзему та з`ясував, що частина земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 та частина земельної ділянки за АДРЕСА_3 приватизовані, мають кадастровий номер та іншу конфігурацію. За інформацією Запорізької міської ради земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 передана у ОСОБА_5 на підставі рішення Запорізької міської ради від 27 грудня 2011 року №

58. У березні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до правоохоронного органу із заявою про відкриття кримінального провадження щодо ОСОБА_3 , який протиправно та незаконно заволодів належним йому майном і земельними ділянками, відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до ЄРДР за № 12014080030000479 від 01 березня 2014 року, розпочато досудове розслідування. ОСОБА_2 вважав, що передача земельних ділянок, розташованих за вищевказаними адресами, у власність ОСОБА_3 відбулась незаконно, статті 116, 118 ЗК України передбачають передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок, які знаходяться у їх користуванні або належать до земель державної чи комунальної власності. ОСОБА_3 ніколи не отримував на законних підставах право користування земельними ділянками за адресами: АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 , при виготовленні технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, ОСОБА_3 надав завідомо підроблений документ - копію технічного паспорта на житловий будинок, виготовлений 13 лютого 2007 року ОП "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації", в якому ОСОБА_3 зазначений власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_5 , але в інвентарній справі такий технічний паспорт відсутній.Реєстраційний і інвентаризаційний номери справи, зазначені в наданій ОСОБА_3 копії технічного паспорта від 13 лютого 2007 року, взагалі не існують. ОСОБА_3 ніколи не був власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Таким чином, ОСОБА_2 вважав, що виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку відбулося на підставі наданих ОСОБА_3 завідомо підроблених документів і цю інформацію ОСОБА_3 приховав при складанні управлінням Держкомзему у м. Запоріжжі Запорізької області висновку про погодження технічної документації від 06 вересня 2011 року № 17-01/1058. Рішенням Запорізької міської ради від 27 грудня 2011 року № 58 передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі наданих ОСОБА_3 підроблених документів і без вилучення в установленому законом порядку земельної ділянки у позивача. Оскільки Запорізькій міській раді було надано сфальсифікований технічний паспорт від 13 лютого 2007 року на ім`я ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_5 , міська рада прийняла незаконне рішення від 05 жовтня 2011 року № 104 в частині надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право ОСОБА_3 на вищезазначену земельну ділянку. Оскільки Запорізькій міській раді були надані сфальсифіковані документи із землеустрою щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_5 , міська рада прийняла незаконне рішення від 27 грудня 2011 року № 58 в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0568 га. На підставі рішення Запорізької міської ради від 27 грудня 2011 року № 58 та на підставі технічної документації із землеустрою 06 грудня 2012 року управлінням Держкомзему у м. Запоріжжя Запорізької області виготовлено та видано на ім`я ОСОБА_3 державний акт серії ЯИ № 283691 на право власності на земельну ділянку, який слід визнати недійсним та скасувати. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо вказаної земельної ділянки кадастровий номер: 2310100000: 02: 009:0232 він дізнався, що зазначена земельна ділянка за договором купівлі-продажу від 30 квітня 2013 року перейшла у власність ОСОБА_1 , отже, оскільки він відповідно до закону набув право користування спірною земельною ділянкою, ОСОБА_2 вважав, що є законні підстави витребувати у ОСОБА_1 цю земельну ділянку. Із урахуванням зазначеного позивач просив суд: Визнати незаконним та скасувати рішення №104 від 05 жовтня 2011 року тринадцятої сесії шостого скликання Запорізької міської ради в частині надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право ОСОБА_3 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). Визнати незаконним та скасувати рішення № 58 від 27 грудня 2011 року сімнадцятої сесії шостого скликання Запорізької міської ради в частині: передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0568 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки №2310100000:02:009:0232; видачі ОСОБА_3 державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0568 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки №2310100000:02:009:0232. Визнати недійсним та скасувати Державний акт серії ЯИ № 283691 на право власності на земельну ділянку площею 0,568 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2310100000:02:009:0232, виданий 06 грудня 2012 року на ім`я ОСОБА_3 управлінням Держкомзему у м. Запоріжжя Запорізької області. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 і передати в користування ОСОБА_2 , земельну ділянку площею 0, 0568 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2310100000:02:009:0232. Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних частках судові витрати по сплаті судового збору та інші судові витрати при їх наявності згідно наданих платіжних документів. Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 закрито у звязку зі смертю відповідача. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2016 року в задоволенні позову було відмовлено в повному обсязі. (т.2 а.с. 29-36). Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2016 року залишено без змін (т.2 а.с. 85-91). Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року касаційну скаргу задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 лютого 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. (т.2 а.с. 137-142). Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення № 104 від 05 жовтня 2011 року тринадцятої сесії шостого скликання Запорізької міської ради в частині надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право ОСОБА_3 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). Визнано незаконним та скасовано рішення № 58 від 27 грудня 2011 року сімнадцятої сесії шостого скликання Запорізької міської ради в частині: - передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0568га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки: 2310100000:02:009:0232; - видачі ОСОБА_3 державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0568га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки: 2310100000:02:009:0232. Визнано недійсним та скасовано Державний акт серії ЯИ № 283691 на право власності на земельну ділянку площею 0,0568га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2310100000:02:009:0232, виданий 06 грудня 2012 року на ім`я ОСОБА_3 управлінням Держкомзему у м. Запоріжжя Запорізької області. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 і передано в користування ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0568га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2310100000:02:009:0232. Стягнуто з Запорізької міської ради та з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в сумі по 1102 грн 40 коп. судового збору з кожного. (т.2 а.с. 241-254). Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 , адвокат Діордієв Олексій Сергійович подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмоити в позові в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні рішення не з`ясовано факт наявності житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , адже саме наявність житлового будинку дає право позивачу на користування земельною ділянкою. Крім того, на підтвердження обставини надання підробних документів на підставі яких було оформлено земельну ділянку на ім`я ОСОБА_3 позивач посилається на порушене кримінальне провадження, проте відсутні будь які докази на підтвердження того, що за даним кримінальним провадженням було винесено вирок та визначено винну особу, що не було взято до уваги судом першої інстанції. Судом не взято до уваги той факт, що при укладенні Договору купівлі-продажу земельної ділянки 13 квітня 2013 року у ОСОБА_3 були всі належно оформлені документи для розпорядження земельною ділянкою. Крім того, апелянт зазначає, що оскільки фактичний перехід права власності та вибуття земельної ділянки з фактичного користування позивача відбулось з реєстрацією Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,567 га за адресою: АДРЕСА_1 , 06 грудня 2012 року на імя ОСОБА_3 , то ця дата є строком початку відліку строку позовної давності, який сплив 07 грудня 2015 року, а позов було подано до суду в липні 2016 року, отже, є підстави для застосування строку позовної давності. Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Надія Володимирівна , будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи до апеляційного суду не з`явилась надала до суду клопотання про розгляд спраи за її відсутності, апеляційну скаргу підтримує в повному обсязі.(т.3 а.с. 97-98). Відповідно до положень статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасників справи, щодо яких немає відомостей про вручення йому судової провістки, або за його клопотанням. коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Колегія прийшла до висновку розглядати справу за відсутності Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Н. В., яка надежним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 30 Земельного Кодексу України в редакції, чинній у 1999 році, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будввлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянки переходить у спільне користування власників цих об`єктів. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. Отже, при переході права власності на будівлю до ОСОБА_2 перейшло право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, яке також захищається законом, При цьому суду не було надано доказів того, що будинок ОСОБА_2 не знаходився на земельній ділянці при передачі її ОСОБА_3 та що у встановлений законом спосіб з волі ОСОБА_2 було припинено право власності позивача на цей будинок. Крім того, у користування чи у власність особи може бути передана лише вільна земельна ділянка. Доказів того, що у ОСОБА_2 відбулося вилучення спірної земельної ділянки в порядку, передбаченому Земельним кодексом України, матеріали справи не містять. Заперечуючи проти позову відповідачі не надали доказів того, що позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірний будинок та права користування щодо спірної земельної ділянки було законним та здійснювалося в інтересах суспільства або переслідувало законну мету за допомогою засобів достатньо пропорційних цілі, яку прагнули досягнути. Суд прийшов до висновку, що строк позовної давності позивачем ОСОБА_2 не пропущений, оскільки про наявність оскаржуваного рішення Запорізької міської ради позивач дізнався лише у січні 2014 року, а з позовом до суду звернувся у липня 2016 року, тобто у межах передбаченого законом строку позовної давності, тому відсутні підстави для відмови у позові внаслідок спливу строку позовної давності. З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що відповідно до договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 23 липня 1957 року, спірна земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_5 площею 595 кв. метрів первинному користувачу ОСОБА_6 була надана у постійне користування у встановленому на той час законному порядку.(а.с.1-2 т.2). Земельний кодекс Української РСР від 08 липня 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею (стаття 15). Землекористувачами, поряд з іншими, визначалися громадяни. Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 16 червня 1999 року, посвідченого в нотаріальному порядку та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16423507 від 20 січня 2014 року, позивач ОСОБА_2 є власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , що розташований на земельній ділянці розміром 598 кв.м (а.с.14,17,33 т.1). Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 лютого 1999 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16275802 від 17 січня 2014 року позивач ОСОБА_2 є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 595кв. м., (т.1 а.с.15,16). Відповідно до технічного паспорту на житловий будинок, складеного Орендним підприємством міжміським бюро технічної інвентаризації, станом на 05 листопада 1998 року, власником 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 зазначений ОСОБА_2 власником іншої 1/2 частини цього будинку зазначена Запорізька міська рада. (а.с.26-28 т.1). Після набуття права власності на житловий будинок АДРЕСА_6 у м. зАпоріжжі ОСОБА_2 із заявою про складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 , не звертався, роботи з встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із закріпленням їх межовими знаками не виконувалися, акт приймання-передачі межових знаків на зберігання позивачу не складався та ним не підписувався, на момент отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом земельна ділянка за місцезнаходженням житлового будинку АДРЕСА_5 була надана у безстрокове користування спадкодавцю ОСОБА_6 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку. Суд урахував, що правовідносини щодо набуття ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно виникли у 1999 році, тому застосував до спірних правовідносин норми земельного законодавства, що регулювали перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруди, що діяли на той період часу, а саме норми ЗК України. На час передання земельної ділянки ОСОБА_3 земельна ділянка належала Запорізькій міській раді, як і 1/2 частина будинку АДРЕСА_5 . Згідно із заявою, поданою Запорізькій міській раді ОСОБА_3 , зареєстрованою 08 серпня 2011 року за вхід. № Р-18176, останній просив передати йому у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, що розташована по АДРЕСА_4 (а.с.39 т.1). Також, ОСОБА_3 просив оформити та видати йому державний акт на право власності на вказану земельну ділянку. (а.с.40 т.1). До заяви ОСОБА_3 було долучено копію технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений Орендним підприємством Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації станом на 13 лютого 2007 року, відповідно до якого ОСОБА_3 зазначений власником цього житлового будинку (а.с.44 т.1). Межі земельної ділянки, яка знаходиться: АДРЕСА_1 площею 0, 0568 га, наданої ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) закріплені межовими знаками у кількості 15 одиниць та передані землевласнику на зберігання. (а.с.42-43 т.1). Відповідно до висновку № 17-01/1058 від 06 вересня 2011 року про погодження технічної документації, виданому ОСОБА_3 управлінням Держкомзему у м. Запоріжжя Запорізької області, технічна документація на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 площею 0,0568 га, що надається ОСОБА_3 відповідає вимогам Земельного кодексу України, Закону України «Про землеустрій», іншим нормативно-правовим актам, що регулюють питання земельних відносин і погоджується (а.с.29 т.1). Вказаній земельній ділянці, розташованій за вищевказаною адресою, площею 0.0568 га, яка надається у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку присвоєно кадастровий номер 2310100000:02:009:0232, що підтверджується довідкою про присвоєння кадастрового номера, виданої ОСОБА_3 Управлінням Держкомзему у м. Запоріжжя Запорізької області. (а.с.31 т.1). Згідно акту погодження меж землекористування, землекористувачі суміжних ділянок з ділянкою по АДРЕСА_7 претензій до фактично існуючих меж цієї земельної ділянки не мають. (а.с.32 т.1). Рішенням № 105 від 05 жовтня 2011 року тринадцятої сесії шостого скликання Запорізької міської ради «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки громадян», була затверджена технічна документація із землеустрою та вирішено передати громадянам, у тому числі ОСОБА_3 , у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку (а.с.21-25 т.1). Згідно рішення Запорізької міської ради № 58 від 27 грудня 2011 року сімнадцятої сесії шостого скликання було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки громадян, та вирішено передати громадянам, згідно з додатками, у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва. Зокрема, ОСОБА_3 відповідно до додатку № 1 вказаного рішення передано у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_7 , кадастровий номер 2310100000:02:009:0232, загальною площею 0,0568га(а.с.18-20 т.1). Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 9283691 ОСОБА_3 на підставі рішення Запорізької міської ради від 27 грудня 2011 року № 58 став власником земельної ділянки площею 0,0568 га у межах згідно з планом, розташованої у АДРЕСА_5 . ОСОБА_3 на власний розсуд розпорядився цим майном, відчуживши земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 30 квітня 2013 року, посвідченому у нотаріальному поряду. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об`єкту нерухомого майна №22515318 від 03.06.2014 року вбачається, що право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , кадастровий номер 2310100000:02:009:0232 зареєстровано 30.04.2013 року за ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30.04.2013 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияниця Н.В.(а.с.34-36 т.1). Таким чином, встановлено, що власником спірної земельної ділянки на теперішній час є ОСОБА_1 . Земельний кодекс Української РСР від 08 липня 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею ( стаття 15).Землекористувачами, поряд з іншими, визначалися громадяни. ЗК України від 13 березня 1992 року забезпечував можливість продовження користування земельними ділянками на праві постійного ( безстрокового) користування, оскільки виключалось будь-яке обмеження права користуання земельною ділянкою. З 01 січня 2002 року відповідно до статті 125 ЗК України право власності або право користування земельною ділянкою виникають після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі(на місцевості), а з 02 травня 2009 року право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Громадяни та юридичні особі зберігають право на земельні ділянки, одержані ними до 01 січня 2002 року у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством. Право користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відповідно до статті 30 ЗК України в редакції, чинній у 1999 році, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянки переходить у спільне користування власників цих об`єктів. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу. При переході права власності на будівлі або споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинного до цієї дати ЗК України (ст.30) до набувача автоматично переходило право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності або права користування. Такі самі норми містяться в нині чинних ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України. Таким чином,зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Отже, за загальним правилом, закріпленим у вищевказаних нормах, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником або користувачем відповідної частини земельної ділянки на тих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України (у редакції, чинній на час передачі земельної ділянки ОСОБА_3 ) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (частина п`ята статті 116 ЗК України, у редакції, чинній на час передачі земельної ділянки ОСОБА_3 ) Суд першої інстанції врахував фактичні обставини справи, вимоги закону прийшов до правильного висновку, що при переході права власності на будівлю до ОСОБА_2 перейшло право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, яке також захищається законом. При цьому в матеріалах справи відсутні належні та беззаперечні докази на підтвердження того, що при передачі земельної ділянки ОСОБА_3 будинок ОСОБА_2 на ній не знаходився та, що у встановлений законом спосіб з волі ОСОБА_2 було припинено право власності позивача на цей будинок. Як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції представник Запорізької міської ради не надав належних доказів (акту обстеження земельної ділянки, акту зруйнування будинку ОСОБА_2 ), з яких би вбачалося, що спірна земельна ділянка вільна від забудови. В суді апеляційної інстанції представник Запорізької міської ради пояснив, що перед прийняттям рішення про передачу спірної земельної ділянки ОСОБА_3 відповідне обстеження земельної ділянки не проводилося, акт не складався. Водночас, з технічної документації із землеустрою , яка складалася на замовлення ОСОБА_3 , позначені графічно наявні на земельній ділянці фундамент та цокольний рівень будинку. До жовтня 2016 року на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_5 , були наявні житловий будинок літ. А та прибудова літ А-1, які також зазначені в наданому ОСОБА_3 органу приватизації документі: ксерокопії технічного паспорту на житловий будинок від 13 липня 2007 року. Наявність на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_4 та прибудови літ.А-1 станом на січень 2014 року вже після приватизації земельної ділянки ОСОБА_3 , підтверджує факт реєстрації ОСОБА_2 17 січня 2014 року у Державному реєстрі прав права власності на Ѕ частину житлового будинку за зазначеною адресою, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 16275804 від 17 січня 2014 року, який міститься в матеріалах справи. Таким чином, станом на жовтень грудень 2011 року були наявні та існували на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_5 належні позивачу будинок літ. А та прибудова літ. А-1. Крім того, у користування чи у власність особи може бути передана лише вільна земельна ділянка. Доказів того, що у ОСОБА_2 відбулося вилучення спірної земельної ділянки в порядку, передбаченому ЗК України, суду також надано не було. Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Однією з підстав для припинення права власності та права користування земельною ділянкою є вилучення (викуп) земельної ділянки для суспільних потреб. При цьому ЗК України встановлює гарантії дотримання прав власників землі та землекористувачів у зв`язку з таким вилученням (викупом). Зокрема, статтею 156 ЗК України передбачено, що власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов`язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі та землекористувачами права на отримання такого відшкодування є порушенням не лише зазначених норм ЗК України, а й статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Так, у рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року) Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що ретроспективне скасування дійсного права власності становило у цій справі позбавлення майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас, щоб узгоджуватись з положеннями Конвенції, таке позбавлення має бути здійснене відповідно до закону і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. З урахуванням правової підстави та мети вилучення земельної ділянки ЄСПЛ визнав вилучення таким, що відповідало загальним інтересам суспільства та мало законну мету. Водночас, перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ визнав у цій справі порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права користування земельною ділянкою (а згодом і права власності на неї) без сплати будь-якої компенсації. У зв`язку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Доказів позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірний будинок та права користування щодо спірної земельної ділянки було законним та здійснювалося воно в інтересах суспільства або переслідувало законну мету за допомогою засобів достатньо пропорційних цілі, яку прагнули досягнути , матеріали справи не містять. Відповідно до ст. 43 ЗК Української РСР ( від 18.12.1990 року № 561-Х11 в редакції від 22.06.1993 року) права власника земельни ділянок і землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на земельну ділянку або право користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених стяттями 27 і 28 цього Кодексу. Частина перша статті 27 ЗК Української РСР містить підстави прииненняч права користувння земельною ділянкою, однак не передбачає припинення права користування земельною ділянкою у разі неотримання державного акту. Згідно ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 29 ЗК Української РСР припинення права користування земельною ділянкою здійснюється за рішенням відповідної Ради. Відповідно до ч. 6 ст. 27, ч. 4 ст. 29 ЗК Української РСР припинення права користування земельною ділянкою у певних випадках здійснюється за рішенням суду. Вказане свідчить, що право користування земельною ділянкою навіть за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст 27 ЗК Української РСР, не припиняється автоматично, а припиняється тільки за рішенням суду. Таким чином, під час дії Земельного Кодексу Української РСР від 18.12.1990 року № 561-Х11 позивч не втратив право користування земельною ділянкою.Після набуття чинності Земельним Кодексом України від 25.10.2001 року № 2768-111, обсяг прав щодо вказаної земельної ділянки не змінився, так як аналогічні за змістом норми містяться в ст. ст. 96, 141, 143, 144, 149 ЗК України. Відповідно до ст.155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно з ч. 2, ч.3 п.г,д ст. 152 Земельного Кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; застосування інших передбачених законом, способів. Відповідно до положень ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Оскільки судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 відповідно до вимог закону, який діяв на час винекнення спірних правовідносин набув право користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_5 , яка знаходилася у власності територіальної громади м. Запоріжжя, і це право він не втратив, так як у встановленому законом порядку земельна ділянка в нього не вилучалось, у зв`язку з чим позивач вправі передбаченим законом способом захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою від порушень з боку інших осіб та від порушень навіть з боку власника земельної ділянки Запорізької міської ради, отже суд першрої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку задовольнивши позов ОСОБА_2 . При цьому колегія суддів зауважує, що отримавши на підставі свідоцтва по право на спадщину за заповітом від 23.02.1999 року право власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_5 , ОСОБА_2 23.02.1999 року набув право користування всією земельною ділянкою за вищезазначеною адресою в розмірі, яка була виділена спадкодавцю ОСОБА_6 , оскільки після 23 лютого 1999 року ні позивач, ні Запорізька міська рада не вирішувала питання поділу в натурі житлового будинку на дві ізольовані частини та питання поділу (порядку користування) земельною ділянкою, тому земельна ділянка знаходилась у спільному користуванні. Доводи апеляційної скарги щодо пропущення позивачем строку позовної давності, та безпідставності не застосування його судом першої інстанції не заслуговують на увагу виходячи з наступного. Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.Позовна давність встановлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання субєктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленного строку. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюєтться триваоллістю у три роки. Представники відповідачів подали до суду заявми про застосування строку позовної давності . Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною другою четвертою статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові. За частиною п`ятою цієї статті якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінність в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права : перше регулятивне, друге охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права. Норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. За змістом указаної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду з`ясовується як з об`єктивним моментом наявністю порушення прав особи, так і з суб`єктивним, коли особа, яка звернулася до суду, дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні факти (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів ( статті 15,16,20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 дізнався про наявність оскаржуваних рішень Запорізької міської ради лише у січні 2014 року, а з позовом до суду він звернувся у липні 2016 року, тобто у межах передбаченого законом строку позовної давності. Ці доводи нічим не спростовані. Виходячи з наведеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 не був пропущений передбачений законом строк позовної давності, а відтак відсутні підстави для відмови у позові внаслідок спливу строку позовної давності. Отже,розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що оскаржуване рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань, а також звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в повному обсязі, оскільки їх обґрунтування не мають правового значення для вирішення даного спору та правильність висновків районного суду щодо відмови у задоволенні позову не спростовують. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Згідно з підпунктами "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Враховуючи те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, підстав для перерозподілу судових витрат немає Керуючись ст..ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , адвоката Діордієва Олексія Сергійовича залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повна постанова складена 01 вересня 2020 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.