Постанова КЦС ВС № 333/1115/18

Постанова Іменем України 26 травня 2021 року місто Київ справа № 333/1115/18 провадження № 61-5763св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі: ОСОБА_3 , Запорізька міська рада, треті особи: Державне підприємство «Запорізький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою», Міжрайонне управління у Запорізькому районі та м. Запоріжжі Держгеокадастру в Запорізькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2018 року у складі судді Наумової І. Й. та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі колегії суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У березні 2018 року позивачі звернулися до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Запорізької міської ради (далі - ЗМР) від 23 грудня 2009 року № 25 у частині затвердження технічної документації та передачі на праві приватної власності ОСОБА_3 9/20 частин земельної ділянки, загальною площею 0, 0676 га, з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та для ведення садівництва; просили скасувати державний акт на право власності від 06 квітня 2010 року № 011028700419, виданий ОСОБА_3 на підставі зазначеного рішення щодо спірної земельної ділянки. Позивачі обґрунтовували позов тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці, площею 344, 00 кв. м. Оскаржуваним рішенням відповідач порушив права позивачів на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований належний їм будинок, оскільки згідно з рішенням ЗМР ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку як співвласниця жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас на момент ухвалення рішення спірний будинок вже був поділений на два самостійні житлові будинки. Наведені обставини унеможливлюють реалізацію права позивачів на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований належний їм будинок. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_3 належить лише 9/20 частин від загальної площі 0, 0676 га земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, інші 11/20 частин знаходяться у власності ЗМР. Позивачами не надано доказів того, що саме ОСОБА_3 порушено їх законне право на приватизацію, а тому скасування державного акта на право власності від 06 квітня 2010 року, серії ЯИ № 204657, призведе до порушення суб`єктивного права ОСОБА_3 та зловживання своїми правами позивачами, оскільки вони можуть у встановленому законом порядку приватизувати 11/20 частин від загальної площі 0, 0676 га земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2019 року, позивачі просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що оспорюване рішення ухвалене на підставі нечинних документів, відповідно до яких на спірній земельній ділянці знаходиться домоволодіння, яке є у спільній частковій власності, де одним із співвласників є ОСОБА_3 . Проте на спірній земельній ділянці немає домоволодіння, що перебуває у спільній частковій власності, а існує два окремих домоволодіння, кожне з яких зі своєю адресою та власником. Судами не надано належної оцінки наданим сторонами доказам щодо поділу домоволодіння, зокрема розпорядженню Комунарської районної адміністрації ЗМР від 25 липня 2002 року №1563р «Про розподіл домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 , на два самостійні житлові будинки». Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ОСОБА_3 у травні 2019 року із застосування засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року без змін. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 18 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України). Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 22 листопада 1996 року, посвідченого державним нотаріусом Шостої Запорізької державної нотаріальної контори Клименко В. В., зареєстрованого у реєстрі за № 3-3606, ОСОБА_3 купила 67/100 частин жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до договору купівлі-продажу жилого будинку від 19 вересня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Грибачовою Л. Д., зареєстрованого у реєстрі за № 2-1010, ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_4 жилий будинок з відповідними господарськими та побутовими спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_2 , розташований на земельній ділянці, розміром 344, 00 кв. м. Рішенням ЗМР від 23 грудня 2009 року № 25 передано згідно з додатком ОСОБА_3 у власність 9/20 частин від загальної площі 0, 0676 га, на земельну ділянку з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до останньої редакції технічного паспорта від 10 липня 2002 року на житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1 (інвентарний номер 8189, реєстровий номер 13/3296), фактичний розмір земельної ділянки становить 666, 00 кв. м. ОСОБА_3 надала відповідь на запит із Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке міське бюро технічної інвентаризації» (далі - ТОВ «ЗМБТІ»), відповідно до якої технічний паспорт від 10 липня 2002 року на житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1 , є непогашеним, а тому може бути підставою для розробки технічної документації на земельну ділянку. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з положеннями статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, згідно зі статтею 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. Згідно з положеннями частини сьомої наведеної статті відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За правилами статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Як встановлено судами, предметом пред`явленого позову є вимога про оцінку правомірності рішення ЗМР від 23 грудня 2009 року № 25 та державного акта на право власності на землю від 06 квітня 2010 року № 011028700419. Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суди керувалися тим, що внаслідок ухвалення оскаржуваного рішення ЗМР ОСОБА_3 належить лише 9/20 частин від загальної площі 0, 0676 га земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, інші 11/20 частин знаходяться у власності ЗМР і позивачами не доведено, що їх обмежили у праві на приватизацію стосовно іншої частини земельної ділянки внаслідок ухвалення рішення ЗМР від 23 грудня 2009 року №

25. Проте, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано таке. Відповідно до статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: а) при добровільному об`єднанні власниками належних їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду. Згідно із статтею 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, якщо інше не встановлено законом. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку; г) співвласників багатоквартирного будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Отже, земельна ділянка може бути передана у спільну власність кількох осіб у порядку приватизації у тому випадку, якщо вони одночасно є співвласниками будинку (домоволодіння), розташованого на цій ділянці. Якщо ж спільне домоволодіння між колишніми співвласниками в натурі розділено і право спільної власності на нього припинене, так само й відсутні підстави для передання зайнятої цими будинками земельної ділянки у спільну власність різних осіб. Відповідно, в ситуації, коли відповідач реалізувала своє право на отримання ділянки у власність у порядку приватизації, положення статті 87 ЗК України можуть перешкоджати позивачам у реалізації їхніх прав. Отже, внаслідок ухвалення оскаржуваного рішення позивачі позбавлені можливості реалізувати своє право щодо тієї земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований належний їм житловий будинок, оскільки вони не є співвласниками єдиного спільного житлового будинку (домоволодіння) разом з відповідачем. У матеріалах справи міститься розпорядження Комунарської районної адміністрації ЗМР від 25 липня 2002 року № 1563р «Про розподіл домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 на два самостійні житлові будинки», відповідно до якого на підставі заяв ОСОБА_4 та ОСОБА_3 вирішено розділити в натурі домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 , на два окремі самостійні житлові будинки. Судами не враховано й не надано належну оцінку наведеному розпорядженню, а так само доводам позивачів щодо того, що на спірній земельній ділянці відсутнє домоволодіння, яке б перебувало у спільній власності сторін. Також судами не враховано, що згідно з частинами першою та другої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Зазначеними нормами права закріплено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Застосовуючи положення статті 120 ЗК України у поєднанні зі статтею 125 ЗК України, потрібно виходити з того, що у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності (право користування) на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Тобто, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками (користувачами) відповідної земельної ділянки. Подібний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18), підстав відступити від зазначених висновків судом не встановлено. Застосовуючи зазначений висновок до оцінки спірних правовідносин, Верховний Суд констатує, що з припиненням права спільної власності на домоволодіння відбувається й припинення спільного використання земельної ділянки, на якій таке домоволодіння розташовувалося. Відповідно, кожний із власників має право вимагати передання у власність від міської ради не спільної, а кожен окремої земельної ділянки. На обґрунтування позову позивачі посилалися на те, що вони є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці, площею 344, 00 кв. м, проте внаслідок видання відповідачем оспорюваного розпорядження вони позбавлені можливості реалізувати свої права щодо земельної ділянки. З урахуванням наведеного, враховуючи, що рішення ЗМР від 23 грудня 2009 року № 25 у частині затвердження технічної документації та передачі на праві приватної власності ОСОБА_3 9/20 частин земельної ділянки, загальною площею 0, 0676 га, з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , порушує права позивачів у частині можливості реалізувати свої права щодо земельної ділянки, на якій розташований належний їм будинок, згадане рішення у відповідній частині підлягає визнанню незаконним та скасуванню. Верховний Суд також враховує правовий висновок Великої Палати, викладений у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18): «Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку [...]. За таких обставин у справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов помилкового висновку про те, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону з тих підстав, що визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю можливе тільки у разі визнання недійсним (незаконним) зазначеного розпорядження, на підставі якого видано цей державний акт». З урахуванням наведеного також підлягає скасуванню державний акт на право власності від 06 квітня 2010 року № 011028700419, виданий ОСОБА_3 на підставі зазначеного рішення щодо спірної земельної ділянки. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Розподіл судових витрат Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги, ухвалення нового рішення про задоволення позову, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на відповідачів. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задовольнити. Визнати незаконним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 грудня 2009 року № 25 у частині затвердження технічної документації та передачі на праві приватної власності ОСОБА_3 9/20 частин земельної ділянки, загальною площею 0, 0676 га, з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та для ведення садівництва. Скасувати державний акт на право власності на землю від 06 квітня 2010 року № 011028700419, виданий ОСОБА_3 на підставі рішення Запорізької міської ради від 23 грудня 2009 року № 25, у частині затвердження технічної документації та передачі на праві приватної власності ОСОБА_3 9/20 частин земельної ділянки, загальною площею 0, 0676 га, з кадастровим номером 2310100000:03:024:0129, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та для ведення садівництва. Стягнути з ОСОБА_3 та Запорізької міської ради у рівних частках на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 5 343, 33 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко