Постанова 4811 № 464/907/18

Справа № 464/907/18 Головуючий у 1 інстанції: Мичка Б.Р. Провадження № 22-ц/811/464/20 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В. Категорія: 39 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 серпня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді: Савуляка Р.В., суддів: Левик Я.А., Мікуш Ю.Р., за участі секретаря: Фейір К.О. з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 , Галицький відділ Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_1 про зменшення суми заборгованості за договором позики, яка підлягає поверненню, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Галицький відділ Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики, - ВСТАНОВИЛА: Оскаржуваним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано суму заборгованості за договором позики від 03 квітня 2014, визначену рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17вересня 2015 частково погашеною станом на 26 вересня 2015 та зменшити розмір заборгованості за договором позики від 03квітня 2014, який підлягає поверненню ОСОБА_3 до 20 536 грн. 10 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 704,80 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Галицький відділ Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики - відмовлено. Рішення суду оскаржили ОСОБА_1 та представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 покликається на те, що у даному випадку провадження по справи підлягає закриттю у зв`язку з тим, що позивач звернувся до суду з метою отримання нових доказів, які згодом має намір використати в іншому судовому спорі. Вказує, що згідно правої позиці Великої Палати Верховний Суд недопустимим є процес заради процесу, або процес з метою штучного створення нових доказів та фіксації їх у судових рішеннях з метою використання таких рішень в інших судових провадженнях (Постанова ВП ВС від 22.03.2018 р. справа № 800/554/17: Постанова ВП ВС від 24.04.2018 р. справа № П/9901/135/18: Постанова ВПВС від 13.03.2018 р. справа № 800/404/17) Також зазначає, що не зрозуміло, який саме спосіб захисту використовує Позивач в даному провадженні, оскільки звертається з позовом про зменшення суми заборгованості (яка підтверджена Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 вересня 2015 року по справі №461/7655/15-ц) за договором позики, яка підлягає поверненню. Крім цього вказує, що твердження позивача про те, що йому не відомо про існування виконавчого провадження, а також щодо того, що він не отримував постанови ДВС спростовуються матеріалами справи. Просить рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовити. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 покликається на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки наданому Позивачу клаптику канцелярського паперу для нотаток, який не містить відомостей ні про договір позики від 03 квітня 2014 року, ні про те що такі передаються в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 . Крім цього вказує, що поза увагою суду залишилось те, що ОСОБА_7 станом на день вирішення справи не робилось жодних заяв про будь-які зарахування таких коштів в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 в рахунок погашення його заборгованості за договором позики від 03квітня 2014 року. Також зазначає, що суд першої інстанції встановлюючи розмір заборгованості інший ніж той, що встановлено ухвалою апеляційного суду Львівської області від 14 липня 2016 року поставив під сумнів судове рішення яке набрало законної сили, чим порушив гарантований Європейською конвенцією з прав людини принцип остаточності судового рішення та правової певності. Покликається на те, що судом не враховано, що договір позики від 03 квітня 2014р. не містить домовленості сторін, про відступ від положень ст.1048 ЦК України та як наслідок дійшов невірного висновку про неможливість їх застосування до спірних правовідносин та відмову у задоволенні заявленого на підставі ст.1048 ЦК України зустрічного позову. Просить рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 рокускасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволенні зустрічного. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на підтримання апеляційної скарги, ОСОБА_5 та його представника ОСОБА_6 на її заперечення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вірно встановлено судом першої інстанції, 03 квітня 2014 року між сторонами був укладений договір позики, згідно умов якого ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 332 704 грн. 00 коп., що за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим НБУ на день укладення договору було еквівалентно 29 600, 00 доларів США та зобов`язався повернути суму в гривнях, що за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим НБУ, становитиме еквівалент 29 600, 00 доларів США до 03квітня 2015 року включно. На забезпечення належного виконання умов зазначеного договору позики сторони 03 квітня 2014 року уклали договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_5 належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 передав в іпотеку ОСОБА_3 . До листопада 2014 року позичальник належним чином виконував свої обов`язки по поверненню сум позики і сплатив 5400 доларів США, що визнається позикодавцем. Однак, оскільки надалі своєчасного погашення боргу не відбувалося, останній звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на вищевказане житло. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17вересня 2015 року, яке набрало законної сили, його позовні вимоги задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 в рахунок часткового погашення заборгованості у сумі 444 096 грн. 00 коп. за вищевказаним договором позики від 03 квітня 2014 року, а також стягнуто з ОСОБА_5 на користь позикодавця заборгованість за цим договором в сумі 64 104 грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 3654 грн. 00 коп. 26 вересня 2015 року ОСОБА_7 за вказівкою чоловіка ( ОСОБА_5 ), на виконання вказаного вище судового рішення в добровільному порядку, повернула (сплатила) ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 2200 доларів США, які на момент їх повернення по курсу НБУ становили 47 222 грн. 90 коп., що підтверджується розпискою останнього. Факт повернення ОСОБА_7 грошових коштів в сумі 2200 доларів США ОСОБА_3 та написання ним у зв`язку з цим розписки від 26вересня 2015 року підтвердив і в суді апеляційної інстанції представник відповідача у справі Шпунт М.Б., зазначивши, що його довіритель не пригадує що це за кошти і в результаті яких боргових зобов`язань вони йому були повернуті. У той же час, інших зобов`язань ніж повернення коштів за договором позики від 03 квітня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 не було. Незважаючи на отримання від ОСОБА_7 26 вересня 2015 року 2200 доларів США, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ на той час становило 47222 грн. 90 коп., після винесення Галицьким районним судом м. Львова 17 вересня 2015 року рішення у справі № 461/7655/15-ц щодо стягнення із її чоловіка ОСОБА_5 в примусовому порядку 64 104 грн. 00 коп. заборгованості за договором позики від 03 квітня 2014 року, ОСОБА_3 26 серпня 2016 року звернувся до виконавчої служби Галицького ВДВС ЛМУЮ з виконавчим листом, виданим 08 серпня 2016 року Галицьким районним судом м. Львова у справі № 461/7655/15-ц, про стягнення в примусовому порядку вказаної суми боргу. За вказаною заявою 26 серпня 2016 року державним виконавцем Галицького ВДВС ЛМУЮ було відкрито виконавче провадження ВП № 52049441, у якому з метою примусового стягнення вищевказаної суми боргу було здійснено опис, арешт, оцінку та подальшу реалізацію на електронних торгах 30 травня 2017 року належного ОСОБА_5 на праві власності нерухомого майна - Ѕ частки двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , за 392864 грн. 05 коп., яку придбав ОСОБА_1 . Із отриманих від реалізації даного нерухомого майна грошових коштів 64 104 грн. 00 коп. було виплачено ОСОБА_3 на виконання виконавчого листа у справі № 461/7655/15-ц та стягнуто судовий збір 3654 грн. 00 коп. У відповідності до ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. За умовами ст.ст. 526, 530 даного Кодексу зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору і в установлений договором строк, а згідно ч. 1 ст. 625 його боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. За нормами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до ст.ст. 1046, 1049 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Статтею 526 даного кодексу передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. За ч. 1 ст. 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Відповідно до ст. 545 цього ж кодексу прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а за нормами ст. 207 цього ж кодексу правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах та якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом ч. 5 ст. 203 даного кодексу, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ч. 1 ст. 215 цього ж кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. За змістом ч. 2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). При цьому, в силу ч. 2 ст. 78 цього ж кодексу, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Надаючи належну правову оцінку письмовому доказу, яким є розписка від 26 вересня 2015 року щодо повернення ОСОБА_7 2200 доларів США та її приналежності саме до договору позики від 03 квітня 2014 року, суд першої інстанції правильно відзначив, що така написана та підписана ОСОБА_3 після винесення рішення у справі № 461/7655/15-ц щодо стягнення на його користь боргу за цим договором позики. Таким чином, ні ОСОБА_3 , ні його представником в ході розгляду даної справи не надано жодних документів та пояснень щодо підстав повернення цих коштів та боргових зобов`язань ОСОБА_7 . Проте такі зобов`язання на час передачі даних коштів наявні у її чоловіка ОСОБА_5 за судовим рішенням від 17 вересня 2015 року у справі № 461/7655/15-ц, за дорученням якого ОСОБА_7 повертала вказані кошти, що дає підстави для беззаперечного висновку про приналежність вказаної розписки до грошової суми, повернення якої здійснювалось саме за договором позики від 03 квітня 2015 року. Оскільки позикодавець ОСОБА_3 прийняв виконання обов`язку по сплаті заборгованості за договором позики від 03 квітня 2014 року ОСОБА_7 у сумі 2200 доларів США, про що він надав письмову розписку в якій власноруч поставив підпис та яка недійсною не визнавалась, є усі підстави для зменшення суми заборгованості за цим договором позики, встановленої рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 вересня 2015 року у справі № 461/7655/15-ц на суму повернутого боргу, яка на той час в еквіваленті за курсом НБУ становила 47222 грн. 90 коп. На час відкриття 16 серпня 2016 року виконавчого провадження № 52049441 у справі № 461/7655/15-ц щодо стягнення з ОСОБА_5 наведеного вище боргу у сумі 64 104 грн. 00 коп. та судового збору 3654 грн. 00 коп. за вказаним судовим рішенням фактичний борг перед кредитором ОСОБА_3 зменшився на суму отриманих ним 26 вересня 2015 року від ОСОБА_7 коштів в сумі, еквівалентній 47222 грн. 90 коп. Отже, в результаті добровільного погашення ОСОБА_7 вказаної вище грошової суми станом на 26 вересня 2015 року борг ОСОБА_5 перед ОСОБА_3 за наведеним вище судовим рішенням від 17 вересня 2015 року у справі № 461/7655/15-ц зменшився до 20536 грн. 10 коп. (67758 грн. 00 коп. - 47222 грн. 90 коп.), у зв`язку з чим суд першої інстанції визнав позовні вимоги за первісним позовом підставними (обґрунтованими). Доводи апеляційних скарг про необхідність закриття провадження за первісним позовом через те, що позивач звернувся до суду з метою отримання нових доказів, які згодом має намір використати в іншому судовому спорі є необґрунтованими, оскільки в інший спосіб (зважаючи, що виконавче провадження вже закрито) позивач за первісним позовом ОСОБА_5 позбавлений можливостей довести факт часткового погашення ним 26 вересня 2015 року заборгованості за договором позики від 03 квітня 2014 року. Судом також встановлено, що ОСОБА_3 до суду 03 травня 2018 року подав зустрічний позов, який прийнятий судом до розгляду спільно з первісним позовом. У зустрічному позові ОСОБА_3 просив суд відповідно до норм ст.ст. 1048, 1050 ЦК України стягнути з ОСОБА_5 на його користь заборгованість за договором позики від 03 квітня 2014 року, а саме заборгованість за процентами за період з 03травня 2015 року по 14липня 2016 року в сумі 146806 грн. 21 коп. В обґрунтування своїх вимог зазначав, що за договором позики від 03квітня 2014 року ОСОБА_5 зобов`язався повернути йому до 03 квітня 2015 року щомісячними платежами у гривнях, суму що становитиме на день повернення еквівалент 29600 доларів США. Так як борг повністю повернений не був, 06 липня 2015 року він ( ОСОБА_3 ) звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок часткового погашення ОСОБА_5 суми позики в розмірі 444096 грн. 00 коп. та решти тіла позики у розмірі 64104 грн. 00 коп. Вказану заборгованість стягнуто з ОСОБА_5 за рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 вересня 2015 року по справі № 461/7655/15-ц, яке через оскарження вступило в законну силу лише 14 липня 2016 року, тому з останнього просив стягнути проценти в розмірі 146806 грн. 21 коп. саме за період з 03 травня 2015 року по 14 липня 2016 року. Норми ст. 1048 ЦК України передбачають право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, однак це можливо лише за умови, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому розмір і порядок одержання таких процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлено розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. При цьому в разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо за договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього ж кодексу. Укладаючи 03.04.2014 року договір позики сторони у п. 1 погодили, що позичена ОСОБА_5 у ОСОБА_3 сума коштів 332704 грн. 00 коп., яка на день укладення договору еквівалентна 29600, 00 доларів США, буде повертатись позичальником щомісячно, а сама позика є безвідсотковою. Зміни чи доповнення до даного договору в цій частині сторони не вносили. Не передбачена можливість стягнення відсотків іншими договірними умовами, у тому числі п. 5 договору, яким встановлено право ОСОБА_3 на стягнення позичених коштів відповідно до умов договору в порядку і строки, передбачені чинним законодавством України. Того ж дня між цими ж сторонами укладено та завірено нотаріусом договір іпотеки на забезпечення вищенаведеного договору позики, з якого вбачається що особи на час укладення договорів дієздатні. Відтак, кожна із сторін усвідомлювала значення своїх дій та могла вільно керувати ними. Сторони добровільно на свій страх та ризик погодилися із умовами вказаного договору, підтвердивши це своїм підписом. За нормами ст.ст. 628, 629 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства, при цьому договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно з ст.ст. 638, 640 цього ж кодексу, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, тобто умов про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. При цьому, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Аналізуючи наведені положення суд першої інстанції правильно зазначив, що виконання умов договору позики від 03 квітня 2014 року в однаковій мірі стосується як ОСОБА_5 , так і ОСОБА_3 . При укладенні цього договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, у тому числі - згоди про те, що позика є безвідсотковою за будь-яких умов, про що зазначено у п. 1 договору, зміни до якого не вносились. Оскільки позика є безпроцентною, не може встановлюватись будь який розмір процентів для їх повернення, у тому числі на рівні облікової ставки Національного банку України. Звернення відповідача за первісним позовом до суду з позовною заявою про стягнення процентів суперечить істотним умовам та змісту договору позики від 03 квітня 2014 року. Зміна умов даного договору щодо безвідсоткової позики в односторонньому порядку, без погодження іншої сторони, суперечить вимогам ч. 1 ст. 651 ЦК України, презумпція якої говорить, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Окрім того, за змістом договору позики від 03 квітня 2014 року зміна його умов в односторонньому порядку, без погодження іншої сторони, не передбачена. Враховуючи, що за умовами договору від 03 квітня 2014 року позика є безвідсотковою, відповідно до ст.ст. 1048, 1050 Цивільного кодексу України у позивача за зустрічним позовом (відповідача за первісним позовом) відсутні правові підстави для стягнення із ОСОБА_5 за цим договором позики процентів від суми позики, у зв`язку з чим позовні вимоги за зустрічним позовом є безпідставними та не підлягають задоволенню. З наведених підстав суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_10 . Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 18 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 25 серпня 2020 року. Головуючий: Савуляк Р.В. Судді: Левик Я.А. Мікуш Ю.Р.