Постанова 4808 № 345/3800/19

Справа № 345/3800/19 Провадження № 22-ц/4808/583/20 Головуючий у 1 інстанції Мигович О. М. Суддя-доповідач Фединяк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 серпня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого Фединяка В.Д. (суддя-доповідач) суддів: Бойчука І.В., Девляшевського В.А. секретаря Петріва Д.Б. з участю ОСОБА_1 його представника ОСОБА_2 представника ОСОБА_3 і ОСОБА_4 адвоката Гавриленка В.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним правочинів: договору довічного утримання, договору дарування, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Миговича О. М. в м. Калуші, ВСТАНОВИВ: У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору довічного утримання та договору дарування квартири. Позовні вимоги з врахуванням збільшених позовних вимог мотивовані тим, що він з ОСОБА_3 пербувають шлюбі, який зареєструваний 30.11.1985 року і разом проживають в будинку АДРЕСА_1 . Зазначений будинок ОСОБА_3 належить на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_5 від 24.12.2004 року. Вказує, що надвірні та господарські споруди ОСОБА_5 не будувала, а тому, не будучи власником господарських споруд, не мала права їх дарувати, адже дані споруди побудовані позивачем. Пізніше на підставі договору довічного утримання від 28 серпня 2019 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 вказаний будинок. Вважав, що договір довічного утримання та договір дарування будинку АДРЕСА_1 порушує його право спільної сумісної власності, так за час проживання у ньому він суттєво покращив будинковолодіння: побудував стайню, літню кухню, шопу, огорожу, ворота. Крім того, з ОСОБА_3 він утримував будинковолодіння з надвірними спорудами, а до самого будинку добудував сходи, встановив опалення, водопостачання та каналізацію. На момент укладення договору довічного утримання будинок в експлуатацію зданий не був і в реєстрі права власності на нерухоме майно відповідач ОСОБА_3 не зазначається як одноосібний власник спірного будинковолодіння. Просить визнати недійсним договір довічного утримання №1350 від 07 вересня 2018 року, укладеного ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотарісом Калуського міського нотаріального округу Попович О.В. та договір дарування житлового будинку, укладений ОСОБА_5 та ОСОБА_3 від 24 грудня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Калуського нотаріального округу Тихан О.М., зареєстрований в державному реєстрі за №46513. Рішенням Калуського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору довічного утримання від 07.09.2018 року та визнання недійсним договору дарування від 24.12.2004 року відмовлено. На дане рішення ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового про задоволення позову, вказуючи на допущення судом порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що ОСОБА_3 не могла набути право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, та пізніше укласти договір довічного утримання, предметом якого є все будинковолодіння, оскільки на момент укладання договору дарування, господарської споруди - літньої кухні та надвірних споруд не існувало. Вказує, що дані об`єкти самостійно збудовані ним особисто, а тому належать йому як новостворене майно. Крім того, відповідно до відомостей з реєстру права власності на нерухоме майно ОСОБА_3 не вказана як одноосібний власник спірного будинковолодіння . Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник апеляційну скаргу підтримали, просять задовольнити цю скаргу. Представник ОСОБА_3 та ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги заперечив, вважає оскаржуване рішення законним та обгрунтованим. Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволені апеляційної скарги з таких підстав. Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок побудований в 70-х роках і 24.12.2004 року цей будинок ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 , а тому він не міг бути спільною власністю подружжя, як стверджує позивач. Перед оформленням договору дарування в ОКП «Івано-Франківське ОБТІ», 21.12.2004 року виготовлено технічний паспорт на будинок, де містяться відомості, про те, що на той час вже були в будинковолодінні стайня, літня кухня, шопа, огорожа та ворота. Крім того, в судовому засіданні встановлено, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_2 , не є спільної власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а є особистою власністю ОСОБА_3 , тому суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору дарування недійсним, оскільки ОСОБА_5 , у відповідності до ст.319 ч.2 ЦК України, як власник майна мала право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Вищевказаний будинок хоча і набутий ОСОБА_3 перебуваючи в шлюбі із ОСОБА_1 , однак він набутий на підставі договору дарування, а тому є її особистою приватною власністю і вона мала права на його відчуження згідно договору довічного утримання. Висновок суду, відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Згідно із ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 30.11.1985 року зареєстрували шлюб, що стверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу (а.с.18). Згідно договору дарування житлового будинку від 24.12.2004 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_2 . Даний будинок з господарськими будівлями та спорудами належав ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину виданого 01.04.1974 року Калуською державною нотаріальною конторою по реєстру №910 (а.с.51). Відповідно до вимог статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України). Договір дарування житлового будиноку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Калуського нотаріального округу Тихан О.М., зареєєстрований в реєстрі №4653. Згідно з витягу про реєстрацію право власності на нерухоме майно, ОСОБА_3 зареєструвала право власності (а.с.52), про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щодо об`єкта нерухомого майна (а.с. 53). Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для визнання спірного договору дарування недійсним. Вказаний договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, відповідач зареєструвала право власності на вказане будинковолодіння, отже, у результаті вказаних дій дарувальником було відчужено, а обдаровуваним безоплатно набуто право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 ). Суд відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що на час укладання договору дарування спірного будинку, господарської споруди - літньої кухні та надвірних споруд не існувало, а зазначені об`єкти самостійно збудовані ним особисто, тому належать йому як новостворене майно, оскільки не підтверджені доказами та спростовуються технічним паспртом на будинок виготовленим ОКП «Івано-Франківське ОБТІ» 21.12.2004 року згідно якого містяться відомості, про те, що на той час вже були в будинковолодінні стайня, літня кухня, шопа, огорожа та ворота. За змістом договору дарування від 24 грудня 2004 року вбачається, що ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_3 . Також суд відхиляє доводи апелянта, що співласником спірного будинку по АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 , оскільки така помилка виникла внаслідок рішення Калуського виконавчого комітету Калуської міської ради №313 від 22.06.2004 року «Про впорядкування нумерації та назв вулиць міста» (а.с.15). Крім цього, у судовому засіданні апеляційного суду спростував такі доводи сам ОСОБА_1 , вказавши, що ОСОБА_6 немає відношення до спірного будинку, так як проживає у належному йому будинку по цій же вулиці через два житлові будинки. Щодо доводів апеляційної скарги про визнання недійсним договору довічного утримання недійсним, слід виходити з наступного. Судом встановлено, що 07.09.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір довічного утримання (догляду). Згідно даного договору відчужувач ОСОБА_3 передає у власність, а набувач ОСОБА_4 приймає належний відчужувачу житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 ) (а.с.93-95). За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (частина перша статті 744 ЦК України). За правилами статті 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації. Відповідно до частини першої статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу Згідно із частиною першою статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Звернувшись до суду з позовом, позивач як підставу для визнання оспорюваного договору довічного утримання недійсним, зазначив, що спірне будинковолдлодіння є спірної сумісною власністю подружжя, оскільки створене у шлюбі. Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Оскільки ОСОБА_3 набуте будинковолодіння на підставі договору дарування, воно є її особистою приватною власністю і вона мала права на його відчуження згідно договору довічного утримання. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Калуського міськрайонного суду від 21 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст складено 14 серпня 2020 року. Судді: В.Д.Фединяк І.В.Бойчук В.А.Девляшевський