Постанова 4811 № 442/3880/19

Справа № 442/3880/19 Головуючий у 1 інстанції: Медведик Л.О. Провадження № 22-ц/811/691/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 31 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Жукровської Х.І. з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідачів ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2020 року в складі судді Медведика Л.О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування частки у праві власності на житлову квартиру,- встановила: У травні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування частки у праві власності на житлову квартиру. Вимоги обґрунтовував тим, що вважає незаконним набуття позивачем у власність 2/3 часток у праві спільної часткової власності на житлову квартиру АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування 2/3 часток у праві власності на квартиру № НОМЕР_1 від 30.10.2018, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л.В. Вказує на те, що його мати ОСОБА_5 є особою похилого віку та не може правильно розуміти значення усіх своїх дій, в тому числі будь яких юридичних тонкощів щодо права власності на об`єкти житлової нерухомості. Відтак, укладаючи оскаржуваний договір дарування, відповідач обманув його матір, повідомивши їй, що укладаючи цей договір у неї жодним чином не змінюються права щодо проживання у квартирі та на розпорядження належною їй часткою. На даний час у власності його матері не залишилося будь якого іншого нерухомого житлового приміщення. Тому він вважає, що оскаржуваний договір вчинено під впливом обману. Просив позов задовольнити. Оскаржуваним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування частки у праві власності на житлову квартиру відмовлено. Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 , вважає рішення незаконним, ухваленим з порушенням норм процесуального права, за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та з неправильним застосуванням норм матеріального права. В апеляційній скарзі зазначає, що розгляд справи без участі його представника та його особистої участі позбавило їх можливості поставити ряд питань допитаній в якості свідка ОСОБА_5 . Стверджує, що суд не врахував відсутності у відповідачки ОСОБА_5 після укладення оскаржуваного договору дарування частки житлового приміщення, будь якого житла для її проживання та не врахував її поважний вік. При цьому, вважає, що у такому віці можна легко зманіпулювати рішеннями та діями особи. Звертає увагу на можливе схиляння відповідачем ОСОБА_3 до підписання ОСОБА_5 договору дарування під впливом погрози. Покликається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, оскільки такої підстави недійсності правочину, як вчинення його під впливом погрози, позивач не зазначав. Просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіряючи оскаржуване рішення колегія суддів виходить з такого. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Судом встановлено, що 30.10.2018 між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладений договір дарування 2/3 часток у праві власності на квартиру під АДРЕСА_1 (а.с. 11-13). Таким чином, згідно умов спірного договору дарування відповідачка ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_3 отримав у дар 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 . Згідно із копії Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30.10.2018, відповідач ОСОБА_3 є власником 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 (а.с. 14). В свою чергу, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, відповідачці ОСОБА_5 на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що спростовує доводи апеляційної скарги в цій частині. (а.с. 26). Звертаючись з позовними вимогами позивач ОСОБА_1 свої доводи фактично зводить до того, що оспорюваний договір дарування, укладений його матір`ю, відповідачкою ОСОБА_5 , вчинений останньою під впливом обману зі сторони відповідача ОСОБА_3 , оскільки вона безоплатно подарувала частину квартири з незрозумілих підстав та причин чужій людині. У відзиві на позовну заяву відповідачка ОСОБА_5 зазначала, що перебуває понад 20 років у конфліктних відносинах зі своїм сином, останній ніколи не цікавився її життям та не надавав їй матеріальної допомоги. Зазначала, що син не допускав її до квартири, з приводу чого у суді розглядався відповідний спір. Звертала увагу на відносини з відповідачем ОСОБА_3 , який піклувався про неї та надавав їй матеріальну допомогу. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що з наявних матеріалів справи судом не встановлено схиляння відповідача ОСОБА_3 до підписання ОСОБА_5 договору дарування, або ж вчинення останньою такого під впливом обману, відтак дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином. В свою чергу, згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно із ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч. 4 ст. 722 ЦК України). Відповідно до п. 3.1 оспорюваного договору дарування частки у праві власності квартири право власності на частку квартири в обдарованого виникає з моменту прийняття. Обдаровуваний свідчить, що дарунок приймає. Прийняттям дарунку вважає одержання обдаровуваним оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення та державної реєстрації цього права у відповідності до закону. Згідно із п. 4.3. сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а дарувальник не має права вимагати від обдаровуваного вчинення на її користь будь яких дій майнового або немайнового характеру. Крім цього, дарувальник обізнаний про безоплатність цього правочину, без будь якого примусу, насильства або якихось погроз передає у власність, а обдаровуваний приймає у власність належні дарувальнику 2/3 частки у праві власності на квартиру під АДРЕСА_1 (п. 1.1. оскаржуваного договору). Згідно із п. 7 договору, сторони договору ознайомлювалися зі змістом відповідних положень ЦК України, СК України, ПК України та постановою КМУ. В свою чергу, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним (частина перша статті 230 ЦК України). Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Лише в разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. За змістом статтей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Колегія суддів вважає, що правові наслідки укладення оспорюваного правочину наступили, протилежного не доведено, при цьому на підтвердження того, що при укладенні договору дарування 2/3 частки квартири відповідачка ОСОБА_5 діяла під впливом обману, позивач та його представник не надали суду жодних доказів. Натомість, колегія суддів враховує стан відносин позивача ОСОБА_1 та його матері ОСОБА_5 , про що останньою та іншим відповідачем повідомлено суду та залишилося без будь якого спростування зі сторони позивача. Зокрема, як зазначає відповідачка, незважаючи на те, що їй належить 2/3 частин квартири, син не допускає її проживати у квартирі. Так, згідно довідки виконавчого комітету Довжанської сільської ради № 290 від 04.09.2019, відповідачка ОСОБА_5 дійсно проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 57). При цьому, з липня 2006 року ОСОБА_5 не проживає в квартирі під АДРЕСА_1 , що стверджується Актом від 04.09.2019 №

153. Волевиявлення учасника правочину, як одна із вимог, необхідних для чинності правочину, має бути вільним і відповідати його волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України). Волевиявлення особи включає в себе вільне (без будь якого тиску) вираження її волі щодо укладення конкретного правочину (прояв ініціативи); висловлення змісту (умов) зазначеного правочину; вираження бажання щодо особливостей складання правочину; бажання настання наслідків, що обумовлені правочином; можливість ознайомитися зі змістом складено правочину; підписання правочину. Зазначені складові становлять повноцінний вияв волевиявлення особи. Не може залишитися поза увагою суду те, що відповідачка ОСОБА_5 , самостійно, будучи допитаною як свідок в суді першої інстанції зазначила, що договір дарування укладений по її добрій волі, який вона підписала у нотаріуса, їй роз`яснено, що після укладення договору дарування частка квартири перейде у власність до ОСОБА_3 , на що вона погодилася та при цьому усвідомлювала значення своїх дій, своєму синові, позивачу по справі ОСОБА_1 , дарувати частку квартири категорично не хотіла. В цьому контексті колегія суддів враховує також те, що наявні в матеріалах справи документи медичного характеру, зокрема витяги з історії хвороби, не дають підстави для висновку про те, що відповідачка ОСОБА_5 у зв`язку із станом свого здоров`я могла неправильно сприймати фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Зважаючи на те, що цивільний процес має диспозитивний характер, а межі розгляду апеляційної скарги визначено у такий спосіб, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача про можливе схиляння відповідачем ОСОБА_3 до підписання ОСОБА_5 договору дарування під впливом погрози, оскільки такі вимоги не були предметом розгляду судом першої інстанції. Таким чином, колегія суддів приходить переконання про те, що жодних підстав та обставини вважати, що оспорюваний договір дарування вчинений позивачкою під впливом обману, не встановлено, протилежні доводи сторони позивача є необґрунтованими та суб`єктивною оцінкою спірних правовідносин. Вказані обставини та презумпцію правомірності правочину, визначену статтею 204 ЦК України, позивач не спростував належними та допустимими доказами. Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув справу та провів допит відповідачки ОСОБА_5 без участі позивача та його представника, що на думку останніх, унеможливило поставити відповідачці відповідні питання, колегія суддів звертає увагу на те, що з часу відкриття провадження у справі сторона позивача жодного разу не з`явилася в судові засідання, хоча неодноразово повідомлялася про такі, кожного разу були подані клопотання про відкладення судового розгляду, а звернувшись до суду із заявою про виклик та допит свідків, яка подана у день судового розгляду, позивач просив про розгляд такої без його участі та участі його представника, тому відповідні доводи є безпідставними (а.с. 34, 36, 68, 73, 77-78). Колегія суддів вважає, що місцевий суд правильно встановив фактичні обставини справи, застосував матеріальний закон та дотримався процедури розгляду, передбаченої ЦПК України, тому підстави для скасування рішення суду відсутні. Відповідно до ст. 375ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України,колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 23 вересня 2020 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк