Постанова 4824 № 758/971/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 758/971/23 Апеляційне провадження № 22-ц/824/3073/2024 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 вересня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. при секретарі Кононовій Н.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Племяннікова Богдана Дементійовича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2023 року (суддя Скрипник О.Г.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чайка Ірина Григорівна про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності, встановив: у січні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір дарування нежилих приміщень № 1 та № 7 (групи приміщень № 26 (в літері А)), загальною площею 69,70 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 18 червня 2012 року між ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. та зареєстрований в реєстрі за № 577; скасувати державну реєстрацію права власності на нежилі приміщення № 1 та № 7 (групи приміщень № 26 (в літері А)), загальною площею 69,70 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 , проведену на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. 18 червня 2012 року та зареєстрований в реєстрі за №

577. Мотивуючі позовні вимоги, позивач зазначав, що 21 січня 2003 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які діяли від свого імені та від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_9 , та ним був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . На підтвердження права власності було отримане свідоцтво про право власності, видане Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 жовтня 2005 року. Згодом дане приміщення було перетворено у нежилі приміщення № 1 та № 7 (групи приміщень № 26 (в літері А)). Позивач зазначав, що влітку 2017 року його колишній помічник ОСОБА_2 повідомив йому, що вказані приміщення були продані, і наразі перебувають у його власності. Позивач посилався на те, що про позбавлення його права власності на квартиру, він дізнався лише 2 квітня 2018 року, коли отримав від суду копію позовної заяви про усунення перешкод у здійсненні права власності, позбавлення права користування нежитловим приміщенням, серед додатків до якої містилась і копія договору дарування від 18 червня 2012 року, за змістом якого він передав у дар відповідачу своє приміщення, яке для нього було єдиним житлом на території України. Позивач стверджував, що ОСОБА_2 , який тривалий час був його особистим помічником, шляхом обману та зловживання довірою, змусив його підписати вказаний договір дарування, повідомивши, що йому необхідно з`явитись до нотаріуса для завершення оформлення документів по реконструкції приміщення, тобто вказавши неправдиву інформацію щодо реальної природи правочину. 30 грудня 2012 року ОСОБА_2 зареєстрував його місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , чим запевнив його, що квартира продовжує перебувати у його власності. Зазначене також підтверджує відсутність факту передачі подарунку. Позивач зазначав, що підписав спірний договір в результаті помилки, оскільки вважав, що підписує щось схоже на договір довірчого управління майном, як це йому пояснив відповідач, чи довіреності, для поліпшення процесів комунікації з державними і комунальними органами влади для закінчення оформлення документів з перепланування та реконструкції приміщення, відтак, мало місце неправильне сприйняття фактичних обставин правочину через недобросовісність відповідача, який зовсім інакше пояснював правову природу правочину. Отже, з його боку була наявна помилка, що полягала у неправильному сприйнятті фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення оспорюваного договору. Позивач посилався на те, що він не знав української мови, а тому не міг зрозуміти зміст та суть спірного правочину, у той же час нотаріус, всупереч вимогам закону, не забезпечила здійснення перекладу тексту договору на зрозумілу для нього мову. Також позивач посилався на наявність у нього хронічної форми біполярного афективного депресивного розладу, що є самостійною підставою для визнання укладеного ним правочину недійсним. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Племянніков Б.Д. просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є таким, що ґрунтується на формальному підході до вирішення справи, не відповідає фактичним обставинам справи. Представник позивача зазначає, що фактичної передачі дарунку від позивача до ОСОБА_2 не відбулось, оскільки ні на момент підписання договору, ні зараз позивач не передав відповідачу ключі від квартири та відповідні правовстановлюючі документи, зокрема технічний паспорт. Крім того, відповідач переоформив на себе особові рахунки по сплаті комунальних послуг лише у 2018 році, тобто після спливу 6 років з моменту ймовірного дарування квартири, що також доводить факт відсутності фактичної передачі спірного об`єкта нерухомості відповідачу. Також представник позивача зазначає, що вказана квартира є єдиним житлом позивача, оскільки житла в Австралії в нього не залишилось. На момент підписання договору позивачу було вже 60 років, він не у повній мірі розумів українську мову, мав тяжку хворобу та вживав ліки, що впливали на його здатність розуміти свої дії та керувати ними, натомість судом першої інстанції в оскаржуваному рішення взагалі не надано оцінку вказаним обставинам. Представник позивача стверджує, що вказаний договір укладався без наміру створення реальних правових наслідків, так як відповідач ніколи не проживав у спірному приміщенні, тобто не прийняв дарунок, чекав спливу строку позовної давності, подав позов про усунення перешкод у користуванні майном майже через 6 років після укладення договору лише з метою продажу приміщення та отримання грошових коштів, самостійно зареєстрував місце проживання позивача за спірним приміщенням з метою приховання факту дарування приміщення. Представник позивач зазначає, що позивачу стало відомо про факт вибуття спірної квартири з його власності лише у 2018 році, після отримання копії позовної заяви від суду, після чого ним було подано позови у цивільних справах № 758/4418/19, № 758/7759/18 та 758/971/23, які перервали перебіг позовної давності. Також представник позивача посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що полягають у тому, що суд не постановив ухвалу у вигляді окремого письмового документу про задоволення чи відмову у задоволенні заяви про залишення позову без розгляду, при цьому суд провів розгляд справи без участі представника позивача, який 25 жовтня 2023 року вперше не прибув у судове засідання, будучи належним чином повідомленим про дату та місце судового розгляду. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Слинько С.М. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Представник відповідача посилається на те, що ОСОБА_10 володіє українською мовою, оскільки будучи покупцем спірної квартири у 2003 році, підписав договір купівлі-продажу, який був складений українською мовою, без перекладу. Також представник відповідача зазначає, що зі змісту спірного договору дарування вбачається, що позивач підтвердив, що цей договір не носить характеру мнимого чи удаваного правочину, дарування він здійснює за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, складає цей договір при ясній пам`яті та повному розумінні його умов та термінології українською мовою. Крім цього, в матеріалах справи наявна копія заповіту позивача, який був складений останнім ще у 2003 році українською мовою, без перекладача, яким той заповідав спірні нежитлові приміщення відповідачу, що додатково свідчить про наявність у позивача бажання передати їх саме відповідачу та про належне володіння позивачем українською мовою. Представник відповідача також стверджує, що спірна квартира не є житлом позивача, оскільки ще в 2005 році вона була перетворена на нежитлові приміщення, витрати на оплату комунальних послуг ніс саме відповідач, хоча переоформлення особових рахунків і здійснив лише у 2018 році. В той же час фактична передача нежитлових приміщень відповідачу відбулась 18 червня 2012 року, тобто в день укладення договору дарування Крім цього представник відповідача посилається на те, що у відповідача був відсутній умисел на незаконне заволодіння майном позивача, так як останній видав довіреність на ім`я відповідача, якою уповноважив того бути його представником з усіма необхідними повноваженнями, в усіх органах та організаціях, з усіх питань, а також вчинення будь-яких дій щодо належного йому нерухомого майна, в тому числі його відчуження. Отже, відповідач з 8 грудня 2009 року мав можливість розпоряджатись майном позивача, проте не вчиняв будь-яких дій всупереч волі довірителя. Представник відповідача зазначає, що наявні в матеріалах справи медичні документи про встановлення позивачу діагнозу та лікування захворювання, складені медичним закладом без наявності відповідної спеціальності за ліцензією, лікарями без наявності відповідної лікарської спеціальності, без проведення передбаченої клінічним протоколом діагностичної програми. Більше того, усі вказані документи складені вже після укладення спірного правочину та не є належними доказами на підтвердження стану здоров`я позивача на момент його укладення. Також, наявні в матеріалах справи медичні документи, видані позивачу у Австралії, не є допустимими доказами в розумінні ЦПК України, оскільки вони не пройшли відповідної процедури легалізації, передбаченої Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України № 113 від 4 червня 2002 року. Представник відповідача зазначає, що у провадженні Подільського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа № 758/4418/19 з аналогічним предметом позову. В матеріалах вказаної справи наявний оригінал висновку судово-психіатричного експерта № 36 від 21 січня 2021 року, згідно якого позивач 18 червня 2012 року, під час укладання договору дарування спірних нежилих приміщень, усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Також представник відповідача стверджує, що позивач в день укладення договору - 18 червня 2012 року був активний у своїх соціальних мережах, розміщував дописи, закликаючи користувачів лишати коментарі, у той же час переписка у меседжері «Skype» між користувачами з логінами «ОСОБА_12» та «ОСОБА_13» не має жодного стосунку до відповідача, хоча і доводить факт вільного володіння позивачем російською мовою. Висновок комп`ютерно-технічної експертизи, наявний у матеріалах справи, представник відповідача вважає недопустимим доказом, оскільки ТОВ «Лабораторія комп`ютерної криміналістики» не є експертною установою в розумінні Закону України «Про судову експертизу», а ОСОБА_11 не є судовим експертом. Крім того, представник відповідача зазначає, що спірний договір дарування був укладений 18 червня 2012 року, а позивач звернувся до суду лише 25 січня 2023 року, тобто поза межами строку позовної давності. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чайка І.Г. про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялась за наявною в матеріалах справи поштовою адресою, однак судова повістка-повідомлення повернулось до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою» (с.с.82-83 т.4). Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а у разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною або іншим учасником справи. Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Матеріали справи не містять іншої адреси місця знаходження приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чайки І.Г., тому виходячи з вищезазначених норм процесуального права, вона вважається належним чином повідомленою про день та час апеляційного розгляду, у судове засідання не з`явилась, клопотання про його перенесення не подала, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у її відсутність. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Племяннікова Б.Д., який апеляційну скаргу підтримав, пояснення представника ОСОБА_2 - адвоката Слинька С.М., який проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. За приписами пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце судового засідання суду, якщо такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Як вбачається з протоколу судового засідання від 21 вересня 2023 року позивач ОСОБА_1 , його представник - адвокат Племянніков Б.Д., відповідач ОСОБА_2 , його представник - адвокат Слинько С.М., а також перекладач Омельяненко А.М. були присутні у судовому засіданні 21 вересня 2023 року, після завершення якого всі учасники справи поставили підписи у розписці, якими підтвердили обізнаність про дату та час наступного судового засідання 25 жовтня 2023 року об 11год. 20хв. (с.с.132-133 т.3). 25 жовтня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Племянніков Б.Д. подав до Подільського районного суду міста Києва заяву про залишення позову без розгляду, в якій також просив дану заяву розглянути без виклику сторін (с.с.137 т.3). З протоколу судового засідання від 25 жовтня 2023 року вбачається, що у судове засідання 25 жовтня 2023 року позивач та його представник не з`явилися, відповідач та його представник - адвокат Слинько С.М. проти задоволення заяви представника позивача про залишення позову без розгляду заперечували (с.с.138-139 т.3). З`ясувавши думку відповідача та його представника з приводу заяви представника позивача, суд видалився до нарадчої кімнати та після повернення до зали судового засідання оголосив ухвалу, після чого продовжив розгляд справи у відсутність позивача та його представника. Ухвала суду, постановлена за результатами розгляду заяви представника позивача про залишення позову без розгляду, в матеріалах справи відсутня, а також не направлена та не оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Відповідно до частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники. Згідно частини третьої статті 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою. З матеріалів справи вбачається, що позивач та його представник не з`явилися у судове засідання, призначене на 25 жовтня 2023 року, подавши заяву про залишення позовної заяви без розгляду. Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду судом справи без прийняття рішення суду по суті спору у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому, наслідком якої є можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. У поданій заяві про залишення позову без розгляду представник позивача просив провести саме розгляд цієї заяви у їх з позивачем відсутність, проте у ній не зазначено про розгляд справи по суті за відсутності сторони позивача. Разом з цим, суд першої інстанції, не повідомивши позивача та його представника про результати розгляду заяви про залишення позову без розгляду та без оголошення перерви у судовому засіданні для такого повідомлення, невідкладно після розгляду заяви перейшов до розгляду справи по суті, завершивши дослідження матеріалів справи, провівши судові дебати та ухваливши рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу до суду, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість продовження розгляду справи без повідомлення стороні позивача про результати розгляду заяви про залишення позову без розгляду та надання можливості прийняти участь у дослідженні матеріалів справи та судових дебатах, на вказані обставини посилається представник позивача в апеляційній скарзі, тому рішення суду підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового судового рішення апеляційним судом. Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 21 січня 2003 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гаценко І.О., ОСОБА_10 придбав квартиру АДРЕСА_4 , яка складається з трьох жилих кімнат, загальною площею 69,70 кв.м (с.с.66-67 т.1). 19 жовтня 2005 року зазначену квартиру було переведено у нежилі приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 26), загальною площею 69,70 кв.м, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 , виданим на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 19 жовтня 2005 року № 1436-В (с.с.68 т.1). 18 червня 2012 року між ОСОБА_10 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) був укладений договір дарування, посвідчений приватним Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г., зареєстрований в реєстрі за номером 577 (далі - Договір дарування), відповідно до якого дарувальник зобов`язується передати в дар, а обдаровуваний зобов`язується прийняти належні дарувальнику на праві власності нежилі приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 26) (в літері А), загальною площею 69,70 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (с.с.70-71 т.1). У пунктах 8-10 Договору дарування сторони підтвердили, що цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину. Дарувальник стверджує, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз примусу чи насильства, як фізичного, так і морального. Це договір складений при ясній пам`яті та повному розумінні сторонами його умов та термінології, і не є приховуванням іншого правочину між дарувальником та обдаровуваним, відповідає їх дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. Також, ОСОБА_10 своїм підписом у Договорі дарування підтвердив, що розуміє зміст тексту, викладеного українською мовою у цьому договорі. Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І.Г. засвідчено, що особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_10 відчужуваного нерухомого майна, перевірено. Згідно витягу про державну реєстрацію № 34642372, виданого КП «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 26 червня 2012 року, право власності за ОСОБА_2 на спірні нежилі приміщення зареєстровано 26 червня 2012 року на підставі спірного договору дарування, номер запису 7554п в книзі 124п-202 (с.с.72 т.1). За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною першою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У відповідності до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Звертаючись до суду з даним позовом, позивач підставою своїх вимог зазначив статтю 229 ЦК України, посилаючись на те, що він помилився щодо реальної природи правочину, не володів мовою, якою складений текст договору, а наявні у нього хвороби позбавляли його можливості розуміти значення своїх дій та керувати ними. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною 1 статті 229 ЦК України, у редакції на час вчинення оспорюваного правочину, передбачено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. У постанові Верховного Суду від 24 січня 2023 року у справі № 731/43/21, зазначено, що «тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: "немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину". Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.» Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що спірний Договір дарування був підписаний ним в результаті помилки, оскільки він не розумів його правову природу та вважав, що цим договором він передає своє майно в управління відповідача, а не дарує, при цьому він не знав української мови та мав хронічні психологічні захворювання, що не дало йому можливості належним чином оцінити обставини укладення спірного Договору дарування. За положеннями статті 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Разом з цим, під час розгляду судами позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування (справа № 758/7759/18) з підстав введення позивача відповідачем в оману щодо справжньої правової природи правочину шляхом зловживання його довірою (стаття 230 ЦК України), судами встановлено, що в пунктах 8, 9 та 10 договору дарування позивач стверджує, що цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину; що дарування позивач здійснив за доброю волею, без будь-яких погроз, без примусу та без насильства, як фізичного так і морального; цей договір складений при ясній пам`яті та повному розумінні позивачем його умов та термінології українською мовою, і не є приховуванням іншого правочину між дарувальником та обдаровуваним, відповідає дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. В пункті 15 договору дарування позивач стверджує, що йому нотаріусом роз`яснено зміст статей Цивільного кодексу України, зокрема: статей 215-236, якими передбачено правові наслідки недійсності правочину, а також зміст статті 192 КК України, а саме: «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою». Крім того, в договорі дарування ОСОБА_1 стверджує, що зміст тексту, викладеного українською мовою, в цьому договорі розуміє, та вказаний договір містить підпис та прізвище позивача прописом українською мовою. Також суди встановили, що позивач більше 10 років проживає на території України та має посвідку на проживання, в 2003 році укладав договір купівлі-продажу, текст якого також викладено українською мовою за відсутності перекладача під час підписання договору купівлі-продажу спірної квартири, як і під час підписання спірного договору, що свідчить про відсутність необхідності залучення перекладача для укладення вказаних договорів, а також надання довіреності від 23 травня 2012 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути представником в відповідних органах, установах та організаціях, складеною українською мовою та в якій зазначено про те, що ОСОБА_1 розуміє зміст тексту такого правочину, складення заповітів від 08 грудня 2009 року та 23 травня 2012 року українською мовою, які підписані ОСОБА_1 та зазначено про розуміння їх змісту. Отже, доводи позивача щодо не володіння ним українською мовою, були оцінені судом при розгляді позову ОСОБА_1 про визнання недійсним цього ж договору дарування, і під час розгляду даного позову позивачем не було надано доказів, які б спростували вищезазначені висновки судів. Під час розгляду судом даного позову позивачем не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження своїх доводів, що він помилявся стосовно реальної природи договору, а також ним не було наведено обставин, на підставі яких він вважав, що укладає договір довірчого управління майном. Зі змісту позовної заяви та доводів позивача вбачається, що він загалом посилається на введення його в оману відповідачем щодо природи вчиненого правочину, однак, зазначенні доводи вже були оцінені судами при розгляді справи № 758/7759/18 і повторній оцінці не підлягають. Також колегія суддів враховуєправову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, де Верховний Суд зазначив, що, якщо договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку і при цьому в момент складання договору дарувальник підтвердив, що правочин здійснено за доброю волею, то навіть незважаючи на поважний вік дарувальника, відповідний договір є дійсним. Доводи апеляційної скарги, що з моменту укладення спірного Договору дарування позивач продовжує користуватись квартирою, яка є його єдиним житлом на території України, не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки ще до укладення Договору дарування квартира була перетворена у нежитлові приміщення, право власності на які з 26 червня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_2 , тоді як сам факт користування позивачем зазначеними приміщенням, в тому числі для проживання, наявними у матеріалах справи доказами не підтверджується. Отже, колегія суддів вважає не доведеним з боку позивача факт того, що на момент укладення Договору дарування він помилялася стосовно правової природи укладеного ним правочину, а також факту існування обставин, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення. При цьому, зміна його рішення або ставлення до наслідків укладення Договору дарування в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Колегія суддів виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність. Щодо доводів позивача, що на момент укладення Договору дарування він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, в тому числі і з урахування свого похилого віку та медикаментозного лікування, колегія суддів зазначає про наступне. Частина 1 статті 225 ЦК України передбачає, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Аналіз зазначеної норми свідчить, що формула визнання такого правочину недійсним складається з: укладення правочину повністю дієздатною особа, яка, однак, у момент його вчинення в силу психічних факторів не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому, зважаючи на категоричне формулювання законодавця, неможливість особи, яка оспорює такий правочин, усвідомлювати значення своїх дій має мати абсолютний характер, що зумовлене хронічним або стійким розладом психіки. Аналогічний висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17, в якій зазначено, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц, зазначено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Під час розгляду даної справи позивачем не заявлялося клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи для визначення його психічного стану на час укладення спірного договору. Разом з цим, з матеріалів справи вбачається, що в провадженні Подільського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа № 758/4418/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 18 червня 2012 року з підстав, що на момент укладення оспорюваного правочину він неповною мірою розумів значення своїх дій у зв`язку з хворобою. Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 03 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України. Під час розгляду зазначеної справи судом була призначена судово-психіатрична експертиза, за результатами проведення якої судовими експертами Київського міського центру судово-психіатричної експертизи 21 січня 2021 року складено висновок судово-психіатричного експерта № 36, у якому судовими експертами встановлено, що на момент укладення спірного Договору дарування ОСОБА_1 страждав на рекурентний депресивний розлад, стан ремісії, ускладнений органічним ураженням головного мозку поєднаного (судинного, дисметаболічного, атрофічного) ґенезу з церебрастенічним синдромом і за психічним станом (у тому числі з урахуванням медикаментозної дії ліків, які були йому призначені та ним приймалися) в зазначений період часу (на час укладання договору дарування від 18 червня 2012 року) усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (с.с.84-113 т.2). Колегія суддів вважає, що надані позивачем медичні довідки у даній справі, не можуть бути прийнятті судом, як належні докази у підтвердження його доводів, так як вказані документи повинні бути оцінені експертами під час проведення відповідної судової експертизи, оскільки це потребує спеціальних знань, якими суд не володіє. Однак, ні позивачем, ні його представником не було заявлено клопотання про проведення відповідної судової експертизи. Доводи апеляційної скарги, що позивач на момент укладення спірного договору був людиною похилого віку, що в сукупності з наявною хворобою та лікуванням унеможливлювало повною мірою розуміти природу вчиненого правочину, колегія суддів вважає недоведеними, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження даного факту. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Також колегія суддів враховує, що позивач неодноразово звертався до суду з позовами про визнання недійсним договору дарування від 18 червня 2012 року, посилаючись на різні обставини його недійсності, які є взаємовиключними, що свідчить про недобросовісну поведінку позивача. Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовляється у зв`язку з їх недоведеністю, колегія суддів не оцінює доводи представника відповідача про застосування позовної давності. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Племяннікова Богдана Дементійовича задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2023 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чайка Ірина Григорівна про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 22 вересня 2025 року. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук