Постанова 4855 № 620/3804/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/3804/19 Головуючий у 1 інстанції - Житняк Л.О. Суддя-доповідач - Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 липня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого Василенка Я.М., суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та управління Держпраці у Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до управління Держпраці в Чернігівській області про визнання неправомірними дій та визнання протиправною і скасування постанови, - В С Т А Н О В И В: ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати неправомірними дії управління Держпраці в Чернігівській області по проведенню інспекційного відвідування позивача, що проводилось в порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 295; - визнати протиправною та скасувати постанову управління Держпраці в Чернігівській області від 02.12.2019 № 25-01-104/614/167 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 позов задоволено частково: визнано протиправною та скасовано постанову управління Держпраці у Чернігівській області від 02.12.2019 № 25-01-104/614/167 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами управління Держпраці у Чернігівській області в розмірі 625 950, 00 грн.; в решті позову відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням ФОП ОСОБА_1 та управління Держпраці в Чернігівській області звернулись із апеляційними скаргами, в яких позивач просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю; відповідач просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу управління Держпраці в Чернігівській області від 30.09.2019 № 453 у період з 01.10.2019 по 15.10.2019 головному державному інспектору відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Назаренку Н.Г. за участю головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Ткаченко С.А., доручено провести інспекційне відвідування позивача, про що видано направлення на проведення контрольного заходу від 30.09.2019 №

870. За результатами інспекційного відвідування позивача встановлені порушення вимог трудового законодавства, про що складено акт інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю від 10.10.2019 № 25-01-104/614. Акт інспекційного відвідування підписаний позивачем 10.10.2019 із зауваженнями, які надійшли на адресу управління Держпраці в Чернігівській області 16.10.2019. На зауваження надана відповідь листом від 18.10.2019 № 02-04/104/284. Так, під час інспекційного відвідування 02.10.2019 інспектором праці було встановлено, що за адресою: м. Чернігів, вул. Курганна,5, здійснювали роботу на користь позивача наступні працівники: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ФОП ОСОБА_1 02.10.2019 та 03.10.2019 надав письмові пояснення, згідно яких у нього на підставі цивільно-правових договорів працюють 6 зазначених вище осіб. Режим роботи встановлено за домовленістю з працівниками, а оплата праці здійснюється згідно цивільного договору. Відповідачем встановлено, що відповідно до цивільно-правових договорів під назвою «трудова угода» від 15.09.2019, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , на період з 15.09.2019 по 15.10.2019, беруть на себе зобов`язання виконати роботи за посадою швачки. Відповідно до цивільно-правових договорів під назвою «трудова угода» від 15.09.2019, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , на період з 15.09.2019 по 15.10.2019, останні беруть на себе зобов`язання виконати роботи за посадою затягувальника верху взуття. Враховуючи викладене та те, що вищевказані договори не містять відомостей про те, який саме результат роботи (послуги) повинні передати виконавці замовнику, не містять жодних даних щодо обсягу виконуваної роботи у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, їх якісних та кількісних характеристик, відповідач вважає, що позивачем фактично укладено договори цивільно-правового характеру під назвою «трудова угода», які мають ознаки трудових відносин, а їх зміст суперечить самій суті укладення цивільно-правових договорів. Відповідач як на правомірність своїх висновків, посилається на те, що відповідно до класифікатора професій України ДК 003:2010, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 № 327, роботи (послуги), що становлять предмет вказаних договорів, відповідають професіям «Швачка» (код КП 7436), «Затягуральник взуття» (код КП 7442). Таким чином, предметом наданих договорів від 15.09.2019, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 є виконання останніми трудових функцій за конкретними професіями (посадами), визначеними Класифікатором професій України ДК 003:2010, що є ознакою трудових відносин. При цьому, ФОП ОСОБА_1 забезпечив вказаних працівників робочими місцями та засобами праці, що характерно для трудових відносин згідно ст. 21 КЗпП України, відповідно до якої саме на роботодавця покладається обов`язок забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Так, повідомленням управління Держпраці у Чернігівській області від 25.10.2019 за вих. №10-04/5630 було інформовано позивача про одержання уповноваженою посадовою особою 24.10.2019 акту інспекційного відвідування від 10.10.2019 № 25-01-104/0614, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників ФОП ОСОБА_1 для розгляду справи про накладення штрафу за порушення законодавства про працю. Повідомлення направлено рекомендованим листом від 25.10.2019 № 1400044016208 та отримано позивачем 07.11.2019. Листом управління Держпраці в Чернігівській області від 11.12.2019 №10-04/6620 була надана відповідь на клопотання позивача щодо його участі у розгляді справи та надання ним пояснень від 28.11.2019, яке надійшло 03.12.2019. Справа розглянута без участі позивача. На підставі абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України за фактичний допуск до роботи працівників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 без укладення з ними трудових договорів, що є порушенням ч. 3 ст. 24 КЗпП України, 02.12.2019 винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 25-01-104/614/167 на ФОП ОСОБА_1 у розмірі 625 950, 00 грн., яку направлено позивачу рекомендованим листом 04.12.2019 № 1400046394781 та вручено 05.12.2019. Вважаючи неправомірними дії управління Держпраці в Чернігівській області по проведенню інспекційного відвідування позивача, а оскаржувану постанову протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом для захисту своїх прав, свобод та законних інтересів. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржувана постанова є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки підставою для її винесення стало помилкове трактування цивільно-правових відносин позивача, як таких, що мають ознаки трудових відносин, а тому позов у цій частині підлягає задоволенню. Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання неправомірними дій управління Держпраці в Чернігівській області по проведенню інспекційного відвідування позивача, що проводилось в порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 295, суд першої інстанції зазначив, що під час проведення інспекційного відвідування позивача, винесення та направлення ФОП ОСОБА_1 акту інспекційного відвідування та постанови про накладання штрафу управлінням Держпраці у Чернігівській області не було допущено порушення вимог діючого законодавства, а тому такі вимоги є безпідставними. Позивач у своїй апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог підлягає скасуванню, оскільки постанова Кабінету Міністрів України № 295 від 26.04.2017 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» була визнана нечинною на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 у справі № 826/8917/17, яка набрала законної сили 14.05.2019, а тому дії відповідача не відповідають вимогам діючого законодавства України. Відповідач у своїй апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення в цій частині, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права та правової оцінки обставин у справі. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянтів безпідставними, враховуючи наступне. Щодо позовних вимог про визнання неправомірними дій управління Держпраці в Чернігівській області по проведенню інспекційного відвідування позивача, що проводилось в порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 295, колегія суддів зазначає наступне. Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначені Законом України від 05.04.2007 № 877 «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877). Згідно ст. 1 Закону № 877, заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються шляхом проведення перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та інших дій. Відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» заходи контролю здійснюються органами Державної фіскальної служби (крім митного контролю на кордоні), державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки (крім здійснення державного нагляду за провадженням діяльності з джерелами іонізуючого випромінювання, діяльність з використання яких не підлягає ліцензуванню), державного архітектурно-будівельного контролю (нагляду), державного нагляду у сфері господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім діяльності з переказу коштів, фінансових послуг з ринку цінних паперів, похідних цінних паперів (деривативів) та ринку банківських послуг), державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зокрема державного нагляду (контролю) в галузі цивільної авіації - з урахуванням особливостей, встановлених Повітряним кодексом України, нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання (Авіаційними правилами України), та міжнародними договорами у сфері цивільної авіації. Частиною 5 ст. 2 вищевказаного Закону зазначені у частині четвертій цієї статті органи (в тому числі і Управління), що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог ст.1, ст.3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої ст. 4, частин першої - четвертої ст.5, частини третьої ст.6, частин першої - четвертої та шостої ст. 7, ст.ст. 9, 10, 19, 20, 21, ч. 3 ст. 22 цього Закону. Згідно ч. 3 ст. 6 вищевказаного Закону суб`єкт господарювання повинен ознайомитися з підставою проведення позапланового заходу з наданням йому копії відповідного посвідчення (направлення) на проведення заходу державного нагляду (контролю). Як встановлено ст. 12 Конвенції Міжнародної організації праці №81 інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції, та здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються. Згідно зі ст.16 вказаної Конвенції інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм. Інспекційне відвідування - це одна із форм перевірки, яке обумовлено необхідністю реалізації ст. 259 КЗпП України та ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, ст. 259 КЗпП України визначено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 823 затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі - Порядок), відповідно до якого інспекторами праці є посадові особи Держпраці та її територіальних органів, виконавчих органів рад (далі - органи контролю), посадовими обов`язками яких передбачено повноваження щодо здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі - контрольні повноваження). Згідно п. 2 Порядку заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю здійснюються у формі інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань, що проводяться інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів. Отже, управління, як територіальний орган Держпраці, наділене правом проводити позапланові заходи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності позивача з питань, віднесених до його компетенції, зокрема, у формі інспекційних відвідувань. Інспекційні відвідування проводяться за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань виключно з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-7 цього пункту (пп. 3 п.5 Порядку). Таким чином, Закон № 877 не містить імперативних норм щодо вичерпного переліку контрольних заходів, які може здійснювати Управління, а відтак інспектори праці у своїй перевірочній діяльності можуть використовувати інші форми контролю додержання суб`єктами господарювання вимог трудового законодавства, зокрема у формі інспекційного відвідування, що визначено ст. 259 КЗпП України та Порядком №

823. Інспектори праці, які є посадовими особами Держпраці та її територіальних органів, наділені контрольними повноваженнями на проведення інспекційних відвідувань, що підтверджується наявним службовим посвідченням. При цьому, інспекційні відвідування не є плановими (позаплановими) перевірками та не потребують будь-якого погодження. Доводи ФОП ОСОБА_1 про протиправність проведення інспекції відвідування позивача, посилаючись на постанову Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 2040/7558/18, у якій суд зазначив, що постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» від 26.04.2017 № 295 вважається такою, що втратила чинність з дня набрання законної сили цим судовим рішенням, тобто 14.05.2019, колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не беруться колегією суддів до уваги, оскільки інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 проводилось у період з 01 по 15 жовтня 2019 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 823, якою затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю від 21.08.2019 №

823. Вказане також підтверджується наказом управління Держпраці в Чернігівській області від 30.09.2019 № 453, яким у період з 01 по 15 жовтня 2019 року головному державному інспектору відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Назаренку Н.Г. за участю головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Ткаченко С.А., доручено провести інспекційне відвідування позивача відповідно до п. 5 постанови КМ України від 21.08.2019 №

823. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоовлення позовних вимог в цій частині. Щодо позовних вимог про визнання протиправною та скасування постанови управління Держпраці у Чернігівській області від 02.12.2019 № 25-01-104/614/167 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами управління Держпраці у Чернігівській області в розмірі 625 950, 00 грн., колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 265 КЗпП України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків несуть відповідальність у вигляді штрафу - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення (абз. 4 ч. 2 ст. 265 КЗпП України). Як вбачається із оскаржуваної постанови та акту інспекційного відвідування, підставою для накладення на позивача штрафу став фактичний допуск громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до роботи без оформлення трудового договору у письмовій формі та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу. При цьому, оформлені позивачем договори не містять відомостей про те, який саме результат роботи (послуги) повинні передати виконавці замовнику, не містять жодних даних щодо обсягу виконуваної роботи у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, їх якісних та кількісних характеристик. На думку відповідача, предметом наданих договорів від 15.09.2019, укладених між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є виконання останніми трудових функцій за конкретними професіями (посадами), визначеними класифікатором професій України ДК 003:2010, що є ознакою трудових відносин. Крім того, позивач забезпечив вказаних працівників робочими місцями та засобами праці, що характерно для трудових відносин згідно ст.21 КЗпП України, відповідно до якої саме на роботодавця покладається обов`язок забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Так, згідно ч. 1 ст. 1 КЗпП України даний кодифікований акт регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. В свою чергу, ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, зокрема, що положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При цьому, Положенням про Державну службу України з питань праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 96, не передбачено здійснення вказаним органом та/або його територіальними органами контролю та/або нагляду за додержанням цивільного законодавства України юридичними та/або фізичними особами. Так само вказаний орган не має жодних повноважень щодо кваліфікації (трактування) тих чи інших цивільних або будь-яких інших правовідносин у якості трудових, а також щодо здійснення контролю та/або нагляду за правильністю ведення бухгалтерського обліку та звітності. В свою чергу, ч. 2 ст. 2 КЗпП України визначено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Частиною 1 ст. 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. У відповідності до ч. 1 та ч. 2 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне' страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, абзацом першим п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" передбачено, що фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи відома власника або уповноваженого ним органу. Статтею 29 КЗпП України встановлено, що до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний: роз`яснити працівникові його права і обов`язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров`я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. Однак, ані у акті інспекційного відвідування, ані у оскаржуваній постанові жодним чином не зазначено про те, що особам, з якими позивач уклав цивільно-правові договори було роз`яснено їх трудові права та обов`язки, ці особи були проінформовані під розписку про умови праці, наявність небезпечних і шкідливих виробничих факторів, ознайомлені з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором, ознайомлені з колективним договором. При цьому, зокрема, саме правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності передбачається час початку і закінчення щоденної роботи (зміни), (ст. 57 КЗпП України), а так само час початку і закінчення перерви у роботі (ч. 2 ст. 66 КЗпП України). Крім того, ані у акті інспекційного відвідування, ані у оскаржуваній постанові не було вказано, якими саме посадами з числа наявних та вакантних у затвердженому позивачем штатному розписі на час описаних в акті подій передбачалося виконання тих трудових обов`язків, які, за твердженнями відповідача, здійснювалися вищевказаними фізичними особами. Частинами 1-3 включно ст. 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Так, основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Особа, яка працює згідно з цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, вона сама організовує свою роботу і виконує її на власний ризик; предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт, за наслідками яких замовник зобов`язується оплатити підрядникові виконану ним роботу, тобто предметом є кінцевий результат, а не процес праці; метою договору є отримання певного матеріального результату. 3 аналізу викладеного вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати, не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт. Водночас, відповідачем не надано доказів підпорядкування працівників ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 правилам внутрішнього трудового розпорядку. Також, у штаті ФОП ОСОБА_1 відсутні посади швачки та затягувальник верху взуття, а також, не доведено виконання роботи зазначеними особами на обладнанні позивача, а тому такі твердження у акті інспекційного відвідування не підтверджені доказами, а ґрунтуються виключно на припущеннях, що вірно було встановлено судом першої інстанції. Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Цивільно-правові договори, укладені позивачем, не були визнані недійсними чи неукладеними у порядку встановленому законом. Крім того, останні містять чітко визначений обсяг роботи у вигляді кількості одиниць, термін, протягом якого такий обсяг роботи повинен бути виконаний та ціну за одиницю. Тобто, предметом вказаних договорів є кінцевий результат, а не процес праці, а метою договору є отримання певного матеріального результату. За таких обставин за своїм змістом укладені договори є цивільно-правовими договорами, а висновки інспектора управління Держпраці у Чернігівській області, викладені в акті інспекційного відвідування про перебування працівників у трудових відносинах з позивачем та порушення ним вимог ч. 3 ст. 24 КЗпП України є безпідставними. Відповідно, викладений у акті інспекційного відвідування висновок відповідача про нібито вчинений позивачем фактичний допуск громадян до роботи без оформлення трудового договору у письмовій формі та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу не відповідає дійсним обставинам справи та є необґрунтованим. При цьому, оскільки чинне законодавство України не містить жодного обов`язкового припису щодо того, у яких саме випадках сторони певного зобов`язання зобов`язані укладати саме трудові договори, а в яких цивільно-правові договори (угоди) на виконання певних робіт. Отже, потенційні сторони такого зобов`язання цілком вільні у своєму виборі форми втілення власних правових відносин, а тому вони на свій розсуд вправі визначати вид майбутнього договору, що може укладатися між ними. Вимоги ч. 3 ст. 24 КЗпП України (працівник може бути допущений до роботи після повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України) та вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 № 413 "Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу», щодо того, що повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за формою згідно з додатком "до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором", застосовуються до трудових правовідносин. Отже, оскільки позивач уклав з фізичними особами цивільно-правові договори, які є предметом регулювання Цивільного кодексу України, у нього не виникло жодного обов`язку щодо надання тому чи іншому органу повідомлення за формою, встановленою постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.2015 №

413. Як було вже зазначено, ознаки трудового договору, на які посилається відповідач, спростовуються тим, що позивач не обмежений в праві залучати фізичних осіб до виконання певного виду роботи на підставі цивільних договорів, і не зобов`язаний законодавством укладати виключно трудові договори. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувана постанова управління Держпраці у Чернігівській області від 02.12.2019 № 25-01-104/614/167 про накладення штрафу в розмірі 625 950, 00 грн. є протиправною та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині задоволенню. Щодо аргументів сторін, колегія суддів звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянти не надали до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та управління Держпраці у Чернігівській області залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.02.2020 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий Василенко Я.М. Судді: Кузьменко В.В. Шурко О.І.