Постанова 4851 № 520/13145/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2020 р.Справа № 520/13145/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Сіренко О.І., Суддів: Кононенко З.О. , Калиновського В.А. , за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Єгупенко В.В., повний текст складено 03.02.20 року по справі № 520/13145/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Харківській області про скасування вимоги, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної податкової служби в Харківській області, в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 листопада 2019 року №Ф - 11278-56, що видана ГУ ДФС України в Харківській області. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що з 01.01.2017 було внесено зміни до ЗУ "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", яким передбачено, що у разі неотримання платником доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Вважає, що дана норма встановлює обов`язок, а не право платника визначати базу нарахування та сплачувати ЄСВ навіть у тому випадку, коли дохід у звітному періоді не отримувався, а тому до 01.01.2017 позивач сплачував ЄСВ відповідно до вимог законодавства тільки в тих звітних періодах, коли отримував прибуток. Таким чином, вважає, що не має боргу за несплату ЄСВ до 2017 року. Крім того, вказує на те, що підприємницькою діяльністю не займається, дохід не отримує, хоча подає звіти про підприємницьку діяльність, які були прийняті контролюючим органом без зауважень. Звертає увагу на те, що з 01.01.2017 по жовтень 2019 року позивач не отримував жодного попередження про наявну заборгованість по ЄСВ, а також вимог про сплату боргу, не був попереджений про наслідки несплати ЄСВ. Отже, з викладених підстав вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню. 03 лютого 2020 року рішенням Харківського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_1 до ГУ ДПС у Харківській області про скасування вимоги - задоволено. Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14 листопада 2019 року №Ф - 11278-56, що видана ГУ ДФС України в Харківській області. Стягнуто з Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 судовий збір 768 грн. 40 коп. Відповідач, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, якимвідмовити у задоволенні позовних вимог. В обгрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Стверджує, що позивач у спірний період була зареєстрована як фізична особа - підприємець, а відсутність доходу від підприємницької діяльності не є визначальною ознакою для сплати єдиного внеску, оскільки закон зобов`язує таку особу сплатити єдиний внесок у разі відсутності доходу від ведення підприємницької діяльності. Також вважає, що факт порушення контролюючим органом строків направлення індивідуального акту не може бути підставою для звільнення платника податку від обов`язку щодо сплати суми податку. Отже, посилаючись на викладені доводи вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягає. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, відповідно до ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, ухвалу суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в органах доходів і зборів як фізична особа - підприємець (дата державної реєстрації 20.02.2008). 01.10.2019 позивачем було отримано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.08.2019 № Ф-11278-56, яка видана ГУ ДФС в Харківській області щодо сплати боргу з єдиного соціального внеску на загальну суму 23785,08 грн. Позивач оскаржив вимогу до ДФС України та рішенням про результати розгляду скарги від 05.11.2019 №833916199-00-08 вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.08.2019 №Ф-11278-56 скасовано та визнано відкликаною з дня прийняття даного рішення; зобов`язано ГУ ДПС у Харківській області сформувати та направити нову вимогу. 22.11.2019 позивачем отримано нову вимогу про сплату боргу від 14.11.2019 №Ф-11278-56 на суму 26539,26 грн. Не погоджуючись із вказаною вимогу контролюючого органу, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що контролюючим органом порушена процедура, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки), зокрема, порушено строки направлення вимоги, у зв`язку з чим оскаржувана вимога є протиправною та підлягає скасуванню. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Згідно зі статтею 1 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування (надалі - Основи) загальнообов`язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі - роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Частиною третьою статті 2 Основ визначено, що завданням законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав та інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на забезпечення їх у разі хвороби, постійної або тимчасової втрати працездатності; безробіття з незалежних від них обставин, необхідності догляду за дитиною з інвалідністю, хворим членом сім`ї, смерті громадянина та членів його сім`ї тощо. Відповідно до статті 3 Основ право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Статтею 4 Основ визначено, що залежно від страхового випадку є такі види загальнообов`язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття; інші види страхування, передбачені законами України. Відносини, що виникають за зазначеними у частині першій цієї статті видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України від 8.07.10 №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (надалі - Закон №2464-VI). За змістом статті 1 Закону №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок. База для нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначена статтею 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування". Відповідно до абзацу першого пункту першого частини першої статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами. Пунктом 2 частини першої цієї статті визначено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону №2464-VI, обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Згідно із абз. 3 ч. 8 ст. 9 Закону №2464-VI, платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 ч. 1 ст. 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону 2464-VI). Відповідно до п.п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону 2464-VI, недоїмка - це сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом. Частинами 3 та 4 статті 25 Закону 2464-VI встановлено, що суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів. Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) страхувальниками, визначеними Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів встановлена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України 20.04.2015 № 449 (в подальшому - Інструкція № 449). Згідно із п. 1 роз. VI Інструкції № 449, до платників, які не виконали визначені Законом обов`язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення. Відповідно до п. 3 розділу VI Інструкції № 449, органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску; платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій. У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається): платникам, зазначеним у підпунктах 1 та 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом десяти робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій); платникам, зазначеним у підпунктах 3 та 4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом п`ятнадцяти робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій). Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів платника на суму боргу, що перевищує 10 гривень. Пунктом 4 розділу VI Інструкції № 449 визначено, що вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи фіскального органу за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи). Колегія суддів вказує на те, що єдиний внесок не є податком і не входить до сукупності загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом України порядку. А тому, завдання збору єдиного внеску не полягає у наповненні бюджету та забезпеченні функціонування податкової системи України. Натомість, сплата єдиного внеску є формою участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування. Мета такої участі полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо). Тобто, соціальне страхування є складовим елементом системи соціального захисту. Платниками єдиного внеску є роботодавці та особи, які забезпечують себе працею самостійно (у т.ч. фізичні особи - підприємці). Дохід - це загальна кількість матеріальних цінностей, одержаних особою за певний проміжок часу. Підприємницька діяльність за певних обставин може бути і збитковою, що виключає отримання особою доходу (прибутку). Разом з цим, як дохід, так і збитки є результатом ведення такою особою підприємницької діяльності. Аналізуючи положення абзацу другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI, колегія суддів вказує на необхідність сплати єдиного внеску саме у випадку безпосереднього ведення особою підприємницької діяльності упродовж звітного періоду, оскільки у ній акцентовано увагу саме на наявності або відсутності у платника єдиного внеску доходу (прибутку). Водночас Закон №2464-VI не містить норм щодо обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок у разі, коли такою особою фактично не ведеться підприємницька діяльність. Факт державної реєстрації фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності не зобов`язує таку особу до активного її ведення. З огляду на зазначене, колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо необхідності сплати позивачем єдиного внеску як фізичною особою - підприємцем, незважаючи на відсутність доходу від ведення підприємницької діяльності. Враховуючи те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов`язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску, колегія суддів вказує на відсутність в даному випадку обов`язку у позивача з його сплати. Також, колегія суддів звертає увагу на те, що на визначення порядку адміністрування єдиного внеску поширюються положення Податкового кодексу України, відповідно до пункту 56.21 статті 56 якого, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Закон №2464-VI та Інструкція №449, визначає обов`язок фіскального органу щодо здійснення контролю за своєчасністю нарахування і сплати єдиного внеску, наділяє відповідний орган виключно повноваженнями на проведення перевірок на підприємствах, в установах і організаціях, у осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, фізичних осіб - підприємців. Таким чином, єдиний внесок може бути або визначений платником самостійно (шляхом подання звітності), або нарахований контролюючим органом за результатами перевірки платника єдиного внеску. Відомості з інтегрованої картки платника внеску не входять до переліку "інших документів", оскільки не підтверджують суми виплат (доходу). Такі відомості є підставою для призначення перевірки, під час проведення якої у платника внеску виникає право надати пояснення, що становить мінімальний стандарт права особи на участь у процесі прийняття рішення. Також, матеріалами справи підтверджено, що розрахункову суму єдиного внеску за 2017 рік позивачу нараховано за 2017 рік у розмірі 8448 грн., за 2018 рік - у розмірі 9828,72 грн. та за І-ІІІ квартали 2019 року, разом 26539,26 грн. Суми заборгованості позивача по сплаті єдиного внеску здійснено на підставі облікових даних АІС "Податковий блок". При цьому, оскаржувану податкову вимогу сформовано 14.11.2019 та направлено позивачу з порушенням відповідачем строку, визначеного п. 3 розділу VI Інструкції №

449. Таким чином, контролюючим органом не дотримано строк для формування спірної вимоги, визначений пунктом 3 розділу VI Інструкції №449. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що контролюючим органом порушена процедура, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки), у зв`язку з чим вимога про сплату боргу (недоїмки) від 14 листопада 2019 року №Ф - 11278-56, що видана ГУ ДФС України в Харківській області, є протиправною. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що відповідач при прийнятті оскаржуваної вимоги, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Податковим кодексом України, з порушенням вимог ч.3 ст.2 КАС України. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідачем не надано належних доказів на обґрунтування правомірності винесення оскаржуваної вимоги. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 14 листопада 2019 року №Ф - 11278-56, що видана ГУ ДФС України в Харківській області, є протиправною та підлягає скасуванню. Посилання апелянта на обов`язок сплати позивачем єдиного внеску як фізичною особою - підприємцем, незважаючи на відсутність доходу від ведення підприємницької діяльності, колегія суддів відхиляє, оскільки Закон №2464-VI не містить норм щодо обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок у разі, коли такою особою фактично не ведеться підприємницька діяльність. Доводи апелянта про те, що факт порушення контролюючим органом строків направлення індивідуального акту не може бути підставою для звільнення платника податку від обов`язку щодо сплати суми податку, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в першу чергу встановлений обов`язок контролюючого органу, як суб`єкту владних повноважень, дотримуватись вимог чинного законодавства, а рішення, прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, не може вважатися правомірним. Крім зазначеного, у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) Європейського суду з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 08.04.2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15.09.2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (ToscutaandOthers v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119). Таким чином, у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб. За змістом п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "RuizTorija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до ст.22 КонституціїУкраїни права і свободилюдини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Згідно з ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). Згідно з ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, відповідача у справі. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Харківській області залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 року по справі № 520/13145/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.І. Сіренко Судді З.О. Кононенко В.А. Калиновський Повний текст постанови складено 13.07.2020 року