Постанова 4855 № 640/10047/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10047/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Аблов Є.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О. при секретарі Хмарській К.І. за участю: позивача: ОСОБА_1 представника позивача: Мусатенко В.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в місті Києві про визнання протиправною та скасування податкової вимоги про сплату боргу, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби в місті Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ДПС в місті Києві ) в якому просив: 1) визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 16 травня 2019 року №Ф-26973-17У; 2) стягнути (повернути) на користь позивача сплачені кошти у розмірі 34 227,20 грн., з яких: 23 534, 00 грн. - сплачених згідно виконавчого провадження №61262338 та 200, 00 грн. - за касове обслуговування при прийомі готівкових платежів та переказів, 2 078, 20 грн. - єдиний соціальний внесок за січень та лютий 2020 року та 45, 00 грн. - за касове обслуговування при прийомі готівкових платежів та переказів, 8 262, 60 грн - єдиний соціальний внесок за 9 місяців 2019 року та 107, 40 грн. - за касове обслуговування при прийомі готівкових платежів та переказів; 3) стягнути на користь позивача компенсацію моральної (немайнової) шкоди у розмірі 5 000, 00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року в задоволенні значеного позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, позивача та його представника, які з`явилися у призначене судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , починаючи з 12 жовтня 2001 року по 25 лютого 2020 року, перебував на податковому обліку за основним місцем обліку в ДПІ у Святошинському районі ГУ ДПС у м. Києві, як фізична особа-підприємець, на загальній системі оподаткування. 16.05.2019 року ГУ ДПС у м. Києві винесено податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-26973-17У, якою, відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, зобов`язано позивача сплатити недоїмку у сумі 21 030, 90 грн. (далі по тексту - оскаржувана вимога). Вважаючи протиправною оскаржувану вимогу, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено неправомірність дій відповідача щодо формування податкової вимоги про сплату недоїмки, оскільки останній був зареєстрований як фізична особа-підприємець, на загальній системі оподаткування, до 25 лютого 2020 року. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Податковим кодексом України (далі по тексту - ПК України) та Законом України «Про збір та облік єдиного внеску загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до пункту 4 статті 4 Закону України № 2464-VI платниками єдиного внеску є, зокрема: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України № 2464-VI облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування, а щодо застрахованих осіб, які є учасниками накопичувальної системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування (далі - учасниками накопичувальної пенсійної системи), - з національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та Пенсійним фондом. Взяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників. Згідно з частинами другою та третьою статті 5 Закону України № 2464-VI взяття на облік платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 4, 5, 5-1, 15 та 16 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів з внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб. Платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 1, 4, 5, 5-1 та 15 частини першої статті 4 цього Закону, на яких не поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики, за погодженням з Пенсійним фондом безоплатно надсилається повідомлення про взяття їх на облік. Платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування (пункти 1 та 4 частини другої статті 6 Закону України № 2464-VI). У свою чергу, ч. 2 статті 9 Закону України №2464-VI встановлено, що обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок, а частиною 8 цієї статті - що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Правовими положеннями ч. 11 статті 9 Закону України № 2464-VI регламентовано, що у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. 01 січня 2017 року набув чинності Закон України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким внесені зміни до Закону №2464-VI. У відповідності до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI зазначено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Частиною 5 статті 8 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вищевказаним Законом передбачений обов`язок фізичної особи - підприємця, що перебуває на загальній системі оподаткування, сплачувати єдиний внесок незалежно від отримання доходу у розмірі не меншому мінімального страхового внеску. Тобто, мінімальний розмір обов`язкового платежу прямо визначений Законом і не залежить від подання чи неподання платником податків відповідної звітності, або здійснення нарахувань контролюючим органом. Таким чином, починаючи з 01 січня 2017 року, ОСОБА_1 , перебуваючи на обліку у контролюючому органі як фізична особа - підприємець та будучи платником єдиного внеску, зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок, у розмірі, встановленому статтею 8 Закону №2464-VI, навіть у разі відсутності здійснення підприємницької діяльності. Доводи позивача про те, що останнім не здійснювалась підприємницька діяльність і останній був не обізнаний про наявність вказаного обов`язку сплачувати єдиний внесок не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції та спростовуються наступним. Так, ГУ ДПС у м. Києві долучено до матеріалів справи наступні докази: 1) звіти про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску за 2017, 2018, 2019, 2020 рік, подані ОСОБА_1 ; 2) податкові декларації про майновий стан і доходи за 2017, 2018, 2019 та 2020 роки, подані ОСОБА_1 . Вказаними звітними документами, позивачем визначені зобов`язання зі сплати єдиного внеску у розмірі 31 371, 56 грн. Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону №2464-VI не підлягають оскарженню зобов`язання зі сплати єдиного внеску, самостійно визначені платником. Крім того, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, суд здійснив перехід з письмового провадження у відкрите судове засідання для надання можливості апелянту надати належні докази та пояснення в судовому засіданні на яких останній наполягав в апеляційній скарзі, а саме: про те, що ОСОБА_1 станом на момент винесення оскаржуваної податкової вимоги, згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не був фізичною особою-підприємцем та був виключений. Натомість, під час судових засідань апелянтом та його представником не спростовано доводи податкового органу про законність оскаржуваної податкової вимоги, які підтверджуються належними доказами, зокрема, копією витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з якого вбачається, що ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність 25.02.2020 року. З огляду на викладене, судом не встановлено наявності підстав для задоволення позовних вимог позивача, оскільки останнім не доведено неправомірність дій відповідача щодо формування податкової вимоги про сплату недоїмки у розмірі 21 030, 90 грн., що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Відповідно інші позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, як похідні від попередньої. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Щодо вимог скаржника про стягнення на його користь з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, судового збору та інших судових витрат, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказані вимоги є безпідставними, оскільки нормами адміністративного судочинства не передбачено стягнення з відповідача судових витрат у разі відмови в задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 14.12.2021 року