Ухвала КГС ВС № 915/1654/19

УХВАЛА 02 липня 2020 року м. Київ Справа № 915/1654/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкової Т.М., за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М., представників учасників справи: позивача - не з`явився, відповідача 1- Оськін М.Д.- адвокат (ордер від 15.06.2020 № ОД301177), Сюренко М.О. - адвокат (ордер від 30.06.2020 № КВ725806), відповідача 2 - не з`явився, третьої особи - не з`явився, розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 за позовом ОСОБА_1 до: фізичної особи-підприємця Федорчука Ігоря Олеговича; Агапової Марії Юріївни про визнання договору оренди недійсним, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 , ВСТАНОВИВ: У червні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до господарського суду Миколаївської області із позовом (та доповненнями до нього) до фізичної особи-підприємця Федорчука Ігоря Олеговича (далі - ФОП Федорчук І.О., відповідач 1) та ОСОБА_3 (далі - відповідач 2) про визнання недійсним договору від 01.07.2012 оренди нежитлового приміщення, укладеного між відповідачем-1 та ОСОБА_4 . Обґрунтовуючи пред`явлені вимоги, позивач вказував на те, що наявність спірного договору порушує його права та законні інтереси, які випливають з прав спадкодавця ОСОБА_5 (спадкоємцем якого є позивач), як співвласника спірного нежитлового приміщення, оскільки останній не надавав дозволу на укладення договору оренди спірного приміщення, яке перебувало у спільній частковій власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , а сам договір оренди суперечить приписам чинного законодавства, а саме статті 316, 317, 319, 357, 358, 362, 657, 794 ЦК України та порушує права позивача, оскільки протиправні дії ОСОБА_4 (правонаступником якого є відповідач 2 ) та ФОП Федорчук І.О. по укладенню договору оренди нежитлового приміщення та передачі у користування спірного майна ФОП Федорчуку І.О. без згоди співвласника майна ОСОБА_5 порушує переважне право позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження майном, оскільки частки співвласників у спільному майні в натурі не були виділені, договору про порядок володіння та користування спільним майном між ними не було укладено, що виключало можливість одноосібного розпорядження одним із співвласників окремими приміщеннями, що входять до складу спільного майна. Також позивач зазначав, що договір оренди з правом подальшого викупу є змішаним договором та містить у собі договір найму (оренди, оперативної оренди) об`єкта і договір купівлі-продажу цього ж об`єкта, а тому підлягає нотаріальному посвідченню відповідно до частини першої статті 657 ЦК України. Натомість, спірний договір не був нотаріально засвідчений, що у свою чергу є порушенням вимог цивільного законодавства та свідчить про відсутність будь-яких правових наслідків для сторін за таким договором. Правовими підставами свого позову позивач визначив частину першу статті 203 та частину першу статті 215 ЦК України. Рішенням господарського суду Миколаївської області від 02.10.2019 (суддя Мавродієва М.В.) позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 01.07.2012. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 (колегія суддів у складі: Бєляновський В.В., Аленін О.Ю., Мишкіна М.А.) рішення господарського суду Миколаївської області скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із постановою апеляційної інстанції, 01.04.2020 (згідно з відмітками на конверті) позивач звернувся до Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду та залишити в силі рішення господарського суду Миколаївської області. Ухвалою Верховного Суду від 02.06.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача та призначено її до розгляду на 02.07.2020. 16.06.2020 (згідно з відмітками на конвертах) від відповідача 2 та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача надійшли заяви до Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду, в яких ОСОБА_3 та ОСОБА_6 просять здійснювати розгляд справи без їх участі. 30.06.2020 надійшла заява на електронну пошту Верховного Суду (підписана електронним цифровим підписом), в якій представник позивача просить здійснювати розгляд справи без його участі. У відзиві на касаційну скаргу відповідач 1 зазначає, що постанову апеляційної інстанції в справі прийнято із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому просить залишити зазначене судове рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача у своєму відзиві на касаційну скаргу просить задовольнити касаційну скаргу позивача та залишити в силі рішення першої інстанції. Скаржник обґрунтував наявність підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини першої статті 287 ГПК України, із зазначенням в чому полягає порушення норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції після апеляційного перегляду справи апеляційною інстанцією, з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України. Касаційну скаргу подано 01.04.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX. Розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020. Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні. Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що оскаржуване судове рішення ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду Касаційного цивільного суду від 23.05.2018 у справі № 192/2761/14, від 22.01.2020 у справі № 394/301/19, Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, Верховного Суду Касаційного господарського суду від 15.01.2020 у справі № 911/135/17, від 12.12.2019 у справі № 911/174/17, від 12.12.2019 у справі № 910/13985/19, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах і у справі № 915/1654/19. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові зазначив про те, що 01.07.2012 року між ОСОБА_4 , як орендодавцем, та відповідачем -1, як орендарем, у простій письмовій формі було укладено договір оренди нежилого приміщення, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого орендодавець надає, а орендар приймає в користування нежитлове приміщення площею 68 кв.м в АДРЕСА_1 без внутрішнього оздоблення, для розміщення в ньому ділового офісу і об`єкту торгівлі меблями та промисловими товарами. Набуття орендарем права володіння та користування майном набувається з моменту закінчення ремонтних робіт та підписання цього договору (пункт 2.1 договору). Згідно з пунктом 2.3 договору, строк оренди 35 місяців з дня підписання договору. Пунктом 2.4 даного договору передбачено, що орендар має першочергове право на викуп даного об`єкту після оформлення орендодавцем всіх необхідних документів. За умовами пунктів 7.1 та 7.5 договору, цей договір оренди укладається строком на 35 місяців з 01.07.2012 по 01.07.2015. Якщо за місяць до закінчення строку дії даного договору жодна із сторін не підтвердить письмово про розірвання договору або зміну його умов, він є продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, які були вказані в діючому договорі. Відповідно до пункту 7.6 договору, реалізація орендодавця чи зміна власника орендованого майна не може вважатися підставою для зміни умов чи розірвання цього договору. Договір підписаний сторонами та скріплений їх печатками. Доказів звернення жодної із сторін даного договору щодо його розірвання чи зміни його умов у справі не міститься. Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 24.10.2016, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за №788, спадкоємцем майна - 1/2 частки нежитлового приміщення, загальна площа якого становить 128,4 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1; належного спадкодавцю на праві приватної спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Вознесенської міської ради Миколаївської області 29.11.2007, згідно з рішенням від 19.10.2007 №177, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його син ОСОБА_1 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27.10.2016 №71553355 державну реєстрацію права власності на вказане спадкове майно за ОСОБА_1 було здійснено 24.10.2016. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 01.10.2018, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за №1062, спадкоємцем майна - 1/2 частки у праві власності на нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1; загальною площею 128,4 кв.м, що належало спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Вознесенської міської ради Миколаївської області 29.11.2007, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4., який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дружина ОСОБА_3 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №139714075 від 01.10.2018 державну реєстрацію права власності на вказане спадкове майно за ОСОБА_3 було здійснено 01.10.2018. Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно з статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Отже, цивільних прав та обов`язків на 1/2 частки нежитлового приміщення, загальною площею 128,4 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, позивач набув 24.10.2016 року. 09.10.2018 між позивачем, відповідачем - 2, як продавцями, та ОСОБА_2 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, згідно з пунктами 1, 2 якого представник продавців ОСОБА_7 передав у власність (продав) нежитлове приміщення, яке належить продавцям по 1/2 частці кожному, а покупець прийняла у власність (купила) нежиле приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та сплатила за нього обумовлену суму грошових коштів. Нежиле приміщення, що відчужується за цим договором, побудоване з каменю, має загальну площу 128,4 кв.м. Того ж дня, цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстровано в реєстрі за №1102. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.10.2018 №140806399 державну реєстрацію права власності на придбане майно за гр. ОСОБА_2 було здійснено 09.10.2018. Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення першої інстанції виходив з того, що місцевим судом не вказано, а які саме законні права та очікування позивача порушує оспорюваний договір в контексті такої підстави позову, як порушення переважного права позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження цим майном. Тобто, приймаючи оскаржуване судове рішення судом не встановлено відповідності між підставами та предметом позову та не надано відповіді на головне питання даного провадження, а саме: "Чи будуть поновленими/захищеними права та інтереси позивача у разі задоволення позову в контексті наявності/відсутності прямої залежності між чинністю договору оренди та діями відповідачів, спрямованими на порушення переважного права позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження цим майном. Водночас, належних доказів, які б свідчили про те, що позивач виявляв бажання скористатися своїм переважним правом купівлі частки у праві спільної часткової власності, передбаченим статтею 362 ЦК України, позивачем до суду не подано і таких доказів в матеріалах справи не міститься. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач вільно розпорядився своєю часткою у праві спільної часткової власності, уклавши 09.10.2018 року разом з ОСОБА_3 , як продавцями, та ОСОБА_2 , як покупцем, договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення. При цьому, звернення у квітні 2019 року ФОП Федорчука О.І. до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частки нежитлового приміщення, укладеного 09.10.2018 року між відповідачами, в частині, що належала ОСОБА_3 , та переведення на нього прав та обов`язків покупця, зазначеної 1/2 частки нежитлового приміщення, що належала ОСОБА_3 , жодним чином не може порушувати права чи охоронювані законом інтереси позивача, оскільки він не є відповідачем у цій справі, а також власником спірного нежитлового приміщення. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначила про те, що поза увагою місцевого суду залишилося і те, що після укладення договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 09.10.2018 право власності на 1/2 частки нежитлового приміщення, загальною площею 128,4 кв.м, перейшло від позивача до ОСОБА_2 , тобто позивач втратив цивільні права та обов`язки на предмет спільної часткової власності, в тому числі і право на захист своїх прав як власника спільної часткової власності. Позивач звернувся до господарського суду з даним позовом у червні 2019 року, більше ніж через вісім місяців після укладення ним договору купівлі-продажу, що, відповідно, свідчить про те, що і на момент звернення до суду з цим позовом оспорюваний договір оренди не міг порушувати права чи охоронювані законом інтереси позивача. Суд апеляційної інстанції зазначив про те, що позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір оренди нежилого приміщення, не будучи його стороною, зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси. Перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дійшов висновку про відсутність підстав для правового захисту позивача. Аргументи касаційної скарги не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваного судового акта, оскільки такі аргументи зводяться до незгоди скаржника з висновками суду попередньої інстанції стосовно встановлення ним обставин справи, містять посилання на обставини, які були предметом дослідження й оцінки судом попередньої інстанції та були спростовані ним. Таким чином, колегія суддів зазначає, що посилання скаржника в касаційній скарзі на постанови в інших справах, - не можуть бути взяті до уваги, оскільки ці постанови прийняті за іншої, ніж у даній справі фактично-доказової бази, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) і прийнято судове рішення. Верховний Суд зауважує, що зміст поданої касаційної скарги переконливо свідчить про неспростування скаржником зазначених фактичних обставин, покладених в основу оскаржуваних рішення та постанови. Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 915/16547/19. Крім того, посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 911/174/17 Судом не приймається, оскільки така постанова від дати, яку вказав скаржник, відсутня в Єдиному державному реєстрі судових рішень та Діловодстві спеціалізованого суду. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 у справі № 915/1654/19. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom"). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні. При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України"). Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II). У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31). Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18). 02.07.2020 представник відповідача 1 подав до Верховного Суду заяву про розподіл витрат на правничу допомогу. Верховний Суд зазначає, що згідно з приписами частини восьмої статті 129 ГПК України вказану заяву буде розглянуто у випадку подання заявником відповідних доказів протягом п`яти днів після ухвалення даного судового рішення. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку ця заява залишається без розгляду. Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 у справі № 915/1654/19 закрити. Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя І. Бенедисюк Суддя І. Колос Суддя Т. Малашенкова