Постанова Південно-західний апеляційний господарський суд № 915/1654/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2020 року м. ОдесаСправа № 915/1654/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Бєляновського В.В., суддів: Аленіна О.Ю., Мишкіна М.А. при секретарі - Лук`ященко В.Ю. за участю представників: від позивача: Герман О.С. від 1 відповідача: Оськін М.Д. від 2 відповідача: не з`явився від третьої особи: Жигайло Г.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця Федорчука Ігоря Олеговича на рішення господарського суду Миколаївської області від 02.10.2019 року, суддя в І інстанції Мавродієва М.В., повний текст якого складено 15.10.2019 в м. Миколаєві у справі № 915/1654/19 за позовом: ОСОБА_1 до відповідачів: 1. фізичної особи-підприємця Федорчука Ігоря Олеговича,

2. ОСОБА_2 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про: визнання договору оренди недійсним ВСТАНОВИВ: У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовом та доповненнями до нього до фізичної особи-підприємця Федорчука Ігоря Олеговича та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору від 01.07.2012 оренди нежитлового приміщення, укладеного між фізичною особою-підприємцем Федорчуком Ігорем Олеговичем та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5. Обґрунтовуючи пред`явлені вимоги позивач вказував те, що наявність спірного договору порушує його права та законні інтереси, які випливають з прав спадкодавця ОСОБА_4 (спадкоємцем якого є позивач), як співвласника спірного нежитлового приміщення, оскільки останній не надавав дозволу на укладення договору оренди спірного приміщення, яке перебувало у спільній частковій власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а сам договір оренди суперечить приписам чинного законодавства, а саме ст. ст. 316, 317, 319, 357, 358, 362, 657, 794 ЦК України та порушує права позивача, оскільки протиправні дії ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) та ФОП Федорчука І .О. по укладенню договору оренди нежитлового приміщення та передачі у користування спірного майна ФОП Федорчуку І.О. без згоди співвласника майна ОСОБА_4 порушує переважне право позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження майном, оскільки частки співвласників у спільному майні в натурі не були виділені, договору про порядок володіння та користування спільним майном між ними не було укладено, що виключало можливість одноосібного розпорядження одним із співвласників окремими приміщеннями, що входять до складу спільного майна. Також позивач зазначав, що договір оренди з правом подальшого викупу є змішаним договором та містить у собі договір найму (оренди, оперативної оренди) об`єкта і договір купівлі-продажу цього ж об`єкта, а тому підлягає нотаріальному посвідченню у відповідності до ч.1 ст.657 ЦК України. Натомість спірний договір не був нотаріально засвідчений, що у свою чергу є порушенням вимог цивільного законодавства та свідчить про відсутність будь-яких правових наслідків для сторін за таким договором. Правовими підставами свого позову позивач визначив ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України. ФОП Федорчук І.О. позов не визнав та заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до пред`явлених вимог, передбачених ч. 4 ст. 267 ЦК України, посилаючись на те, що позивач пропустив строк позовної давності встановлений ст.257 ЦК України, оскільки спадкодавець ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Договір оренди нежитлового приміщення був укладений між ФОП ОСОБА_5 та ФОП Федорчуком І.О. 12.07.2012, на момент укладення якого співвласники ОСОБА_5 та ОСОБА_4 домовились між собою про порядок володіння та користування майном, яке було в їхній спільній частковій власності, що не суперечить вимогам ч.2 ст.358 ЦК України, про що свідчить те, що з 12.07.2012 до моменту смерті 15.03.2016 ОСОБА_4 будучи обізнаним про наявність договору оренди ніяких претензій з даного приводу не висловлював та не намагався визнати його недійсним. Також відповідач вказував, що відповідно до ст.361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися часткою у праві спільної часткової власності, що і було зроблено 12.07.2012. Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 02.07.2019 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача залучено - ОСОБА_3 . Рішенням господарського суду Миколаївської області від 02.10.2019, з урахуванням додаткового рішення від 25.11.2019, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір від 01.07.2012 оренди нежитлового приміщення площею 68, кв.м, розташованого за адресою АДРЕСА_4 , укладений між ОСОБА_5 та ФОП Федорчуком Ігорем Олеговичем. Cтягнуто з фізичної особи-підприємця Федорчука Ігоря Олеговича на користь ОСОБА_1 1921 грн судового збору. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції взяв до уваги факт укладання між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору від 09.10.2018 купівлі-продажу нежилого приміщення та отримання вимоги ОСОБА_3 щодо укладення додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу від 09.10.2018 через наявність договору оренди від 01.07.2012, а також факт звернення Федорчука І.О. до суду з позовом про визнання частково недійсним договору від 09.10.2018 купівлі-продажу спірного приміщення та переведення на нього прав та обов`язків покупця на 1/2 частку приміщення на підставі договору оренди від 01.07.2012. Наведені обставини, на думку суду, свідчать про існування порушеного права позивача та наявність підстав для звернення до суду за їх захистом. При цьому суд виходив із того, що спірний договір оренди нежитлових приміщень загальною площею 68 кв.м був укладений без волевиявлення другого співвласника вказаних приміщень - ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є позивач, а тому підписання оспорюваного договору зі сторони орендодавця лише ОСОБА_5 , якому належало на праві спільної часткової власності 1/2 спірного приміщення, не відповідало вимогам ч.2 ст.203 ЦК України, що є підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України. Належних та допустимих доказів того, що співвласники спірних нежитлових приміщень - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 домовилися про порядок володіння та користування спірним майном, що є їхньою спільною частковою власністю, шляхом укладення відповідного договору чи іншим шляхом - надання письмового дозволу на укладання договору оренди, відповідачем-1 суду не надано. Умови договору оренди від 01.07.2012 передбачали першочергове право орендаря на подальший викуп орендованого приміщення, що свідчить про те, що даний договір є змішаним договором та містить у собі, крім умов договору найму (оренди, оперативної оренди) об`єкта і умови договору купівлі-продажу цього ж об`єкта. У даному випадку об`єктом спірного договору є нежитлові приміщення, які відповідно до ч.1 ст.181 ЦК України мають статус нерухомих речей, права на які підлягають державній реєстрації. Крім того, спірний договір передбачав строк користування орендованим майном 35 місяців, але строк дії договору за умовами п.7.5 договору був продовжений на той самий строк, що відповідачем-1 не заперечено. Спірний договір не був нотаріально засвідчений, що у свою чергу є порушенням вимог ч.1 ст.657 та ч.2 ст.793 ЦК України. За вказаних обставин, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір оренди не відповідає вимогам ч.ч.1, 2, 4 ст.203 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним в силу ч.1 ст.215 ЦК України. Вирішуючи питання щодо спливу позовної давності у даній справі місцевий господарський суд погодився з позицією позивача, що про укладення спірного договору позивачу могло стати відомо лише з моменту звернення Федорчука І.О. в листопаді 2018 року із позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 09.10.2018, оскільки ані ОСОБА_4 , ані позивач, як його спадкоємець, не підписували договір оренди, не узгоджували його умови, не отримували орендної плати від ФОП Федорчука І.О. та жодним іншим чином не приймали участь в орендних правовідносинах, які склались між ОСОБА_5 та Федорчуком І.О . Отже, суд вважав, що позивач звернувся до суду з позовом в межах строку позовної давності з часу, коли довідався про порушене право, а відповідач-1 належними та допустимими доказами не довів, що ОСОБА_4 чи позивач міг довідатися раніше про укладення спірного договору. Не погоджуючись із вказаним рішенням, ФОП Федорчук І.О. звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою та доповненнями до неї, в яких просить зазначене рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Підставами для скасування оскаржуваного рішення скаржник зазначає неправильне встановлення обставин, що мають істотне значення для справи, та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги скаржник посилається на те, що суд мотивував своє рішення тим, що підписання спірного договору зі сторони орендодавця лише ОСОБА_5 , якому належало на праві спільної часткової власності 1/2 спірного приміщення, не відповідало вимогам ч. 2 ст.203 ЦК України, що є підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України. При цьому суд не вказав норму матеріального права, яка регламентує, що договір оренди повинен був підписаний ще й іншим співвласником, у даному випадку ОСОБА_4 . Позивач у позовній заяві просив суд визнати правочин недійсним на підставі ч. 1 ст.203 ЦПК України (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства). В даному випадку суд вийшов за межі позовної заяви змінивши підставу визнання правочину недійсним, чим не дотримав норм процесуального права. Також суд зазначив про те, що спірний договір оренди не був нотаріально засвідчений, що в свою чергу є порушенням вимог ч. 1 ст. 657 та ч. 2 ст. 793 ЦК України, і таким чином не відповідає вимогам ч.ч. 1, 2, 4 ст. 203 ЦПК України, що в свою чергу є підставою для визнання його недійсним в силу ч. 1 ст.215 ЦПК України. Дане твердження суду є невірним, адже сторонами було укладено договір на 35 місяців та з можливістю його пролонгації на тих же самих умовах у разі не звернення сторони про розірвання договору. У випадку неодноразової пролонгації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) немає підстав для його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Також суд зазначив, що договір оренди з правом подальшого викупу є змішаним договором, а тому підлягає нотаріальному посвідченню у відповідності до ч. 1 ст. 657 ЦК України. Натоміть спірний договір не був нотаріально засвідчений, що у свою чергу є порушенням вимог цивільного законодавства та свідчить про відсутність будь - яких правових наслідків для сторін за таким договором. Однак, виходячи із диспозиції ст.628 ЦК України змішані договори не підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, а також державній реєстрації. За умовами спірного договору строк оренди становив 35 місяців, а відтак не вимагав нотаріального посвідчення. Відмовляючи у застосуванні строків позовної давності суд послався на те, що строк не сплив тому що про наявність договору позивач дізнався тільки у 2018 році. З даним висновком суду погодитись не можливо, оскільки у даному випадку ОСОБА_1 знав про наявність майна та мав можливість з`ясувати на якій підставі Федорчук І.О. ним користується, після чого звернутись до суду або правоохоронних органів із заявою про порушення його майнових право, але доказів про такі звернення за період 2012 - 2018 роки не надав, поважних причин не навів суду. На думку скаржника, неправильне застосування норм матеріального права слід вважати наслідком неправильного встановлення судом обставин справи в частині того, що загальна площа нежитлового приміщення в АДРЕСА_4 становить 128,4 кв.м., а не 68 кв.м. як зазначив суд. Тобто укладаючи договір оренди ОСОБА_5 не здійснював права спільної часткової власності, що відповідно до ч.ч.1,2 ст. 358 ЦК України потребує згоди інших власників. ОСОБА_5 при укладенні спірного договору оренди 1/2 частини (тобто частки, що належала йому на праві спільної часткової власності) нежитлового приміщення лише реалізував право розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності, передбачене ст.361 ЦК України, згідно з якою співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. З зазначеної норми випливає, що згода інших співвласників спільного майна не потрібна, а тому посилання суду на відсутність такої згоди, як на підставу визнання договору недійсним є неправильним застосуванням норм цивільного законодавства. У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення місцевого суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. Позивач, зокрема, вказує те, що в межах та в строки встановлені процесуальним законодавством він скористався своїм процесуальним правом, подав доповнення до позовної заяви до закінчення підготовчого засідання із надсиланням сторонам, у зв`язку з чим позивач вважає, що суд не виходив за межі позовної заяви, а прийняв законне та обґрунтоване рішення, що договір оренди нежитлового приміщення від 01 липня 2012 року суперечить вимогам ст. ст. 203, 204, 215 ЦК України та порушує права позивача. В решті відзив на апеляційну скаргу позивач обґрунтовує посиланнями на ті ж самі обставини, що викладені у позовній заяві та у доповненнях до неї. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 також заперечує проти її задоволення і просить оскаржуване рішення залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. Третя особа зазначає, що оскільки оспорюваний договір оренди приміщення площею 68 кв.м. суперечить вимогам законодавства, так як передавався в оренду лише одним з його співвласників (які до цього не визначили порядок користування спільним майном) та без згоди іншого співвласника, то суд дійшов правильного висновку, що цей договір суперечить вимогам законодавства та відповідно до положень ч. 1 ст. 215 ЦК України повинен бути визнаний недійсним. Оскільки приміщення перебувало у спільній власності двох співвласників, то вони спільно повинні були передавати його в оренду. Апелянт посилається, що суд першої інстанції не послався на норму закону, яка б передбачала необхідність підписання спірного договору другим співвласником, але такі посилання не ґрунтуються на положеннях норм цивільного права щодо спільного користування та розпорядження спільним майном (лише за спільною згодою). Тому судом правильно визначено, що відсутнє було волевиявлення одного зі співвласників приміщення ( ОСОБА_4 ) на передання його, чи його невизначеної частини, в користування Федорчуку І.О. Відсутність його волевиявлення підтверджується відсутністю підпису на оспорюваному договорі. Тому ОСОБА_5 , передаючи в оренду приміщення, не мав повного обсягу повноважень на це, а ОСОБА_4 , в свою чергу, не проявляв свого волевиявлення щодо укладення такого договору. ОСОБА_3 вважає, що суд не вийшов за межі позовних вимог, як вказує апелянт, оскільки в позовній заяві зазначалися не лише норми законодавства, яким, на думку позивача, не відповідав оспорюваний договір, а й викладалися обставини справи, обставини укладення оспорюваного договору. І саме ці обставини ( а не норми законодавства) і є підставою позову, і саме їм суд надає оцінку, оцінюючи обґрунтованість позовних вимог. Норми законодавства, які підлягають застосуванню визначаються судом незалежно від того, посилається на них позивач чи ні. Разом з тим позивач вказував, що до спірних правовідносин слід застосовувати 1 ст. 215 ЦК України - а саме, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Тому безпідставним є посилання апелянта на те, що суд вийшов за межі позовних вимог, змінивши підставу визнання правочину недійсним, вказану позивачем та уточнену в підготовчому судовому засіданні. Також помилковими є посилання апелянта на те, що судом неправильно були застосовані положення ч. 2 ст.793 ЦК України та ч. 1 ст.657 ЦК України, які передбачають вимоги щодо нотаріального посвідчення договору. Як видно з позиції ФОП Федорчука І. О., користування спірним приміщенням він здійснює понад три роки, при цьому нових договорів оренди на нові строки користування ним не укладалося. Тому, оскільки строк орендних відносин, які виникли на підставі договору оренди від 01.07.2012 року, перевищує три роки, то він повинен був би в такому випадку бути нотаріально посвідченим та пройти процедуру державної реєстрації. Оскільки спірний договір оренди містив положення про право орендаря на його викуп, то в такому випадку він також повинен був бути нотаріально посвідченим. Тому висновок суду першої інстанції в цій частині, що договір оренди в порушення вимог законодавства не було посвідчено нотаріально, є правильним. Щодо подання відповідачем заяви про застосування строку позовної давності, то судом першої інстанції було достатньо обґрунтовані причини незастосування строку позовної давності, оскільки судом було встановлено, що про наявний договір оренди та його умови позивач дізнався лише в листопаді 2018 року, отримавши копію договору разом з позовною заявою Федорчука І.О. в цивільній справі, яка розглядається Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області. Посилання скаржника на те, що позивач чи ОСОБА_4 , правонаступником якого є позивач, повинні були вчинити всі дії для того, щоб дізнатися про договір оренди, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_4 через наявність захворювань не міг вживати таких дій, а ОСОБА_1 після оформлення спадкових прав в 2016 році (та набуття статусу співвласника нежитлового приміщення) постійно звертався до Федорчука І.О. щодо звільнення приміщення, і жодного разу Федорчук І.О. не надав йому копію договору оренди та не повідомив про його наявність як підставу законного користування приміщенням. Про день, час і місце розгляду апеляційної скарги усі учасники судового процесу в порядку передбаченому ст. ст. 120, 121 ГПК України заздалегідь були повідомлені належним чином, проте відповідач 2 не скористалася наданим законом правом на участь в засіданні суду, натомість звернулася до суду з заявою розглянути справу за її відсутності. Оскільки частиною 12 ст. 270 ГПК передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні відповідача 2 за наявними у справі матеріалами. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення представників сторін та третьої особи, дослідивши наявні у справі матеріали, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Статтею 269 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як вбачається з матеріалів справи, нежитлові приміщення загальною площею 128,4 кв.м., розташовані в АДРЕСА_4 , перебували у спільній частковій власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з розміром часток по 1/2 в кожного, що підтверджується висновком Комунального підприємства «Вознесенське міжміське бюро технічної інвентаризації», рішенням виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області від 19.10.2007 № 177, свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 29.11.2007, виданим виконавчим комітетом Вознесенської міської ради Миколаївської області на підставі згаданого рішення №177 від 19.10.2007, технічним паспортом на нежитловий об`єкт, виготовленим Комунальним підприємством «Вознесенське міжміське бюро технічної інвентаризації» станом на 29.04.2016. Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. Судом установлено, що договір про встановлення порядку володіння та користування спільним майном між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності не укладався, частки співвласників спільної часткової власності у натурі не виділялися. 01.07.2012 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, як орендодавцем, та фізичною особою-підприємцем Федорчуком Ігорем Олеговичем, як орендарем, у простій письмовій формі було укладено договір оренди нежилого приміщення, згідно з п.п. 1.1, 1.2 якого орендодавець надає, а орендар приймає в користування нежитлове приміщення площею 68 кв.м в АДРЕСА_4 без внутрішнього оздоблення, для розміщення в ньому ділового офісу і об`єкту торгівлі меблями та промисловими товарами. Набуття орендарем права володіння та користування майном набувається з моменту закінчення ремонтних робіт та підписання цього договору (п. 2.1 договору). Згідно з п. 2.3 договору, строк оренди 35 місяців з дня підписання договору. Пунктом 2.4 даного договору передбачено, що орендар має першочергове право на викуп даного об`єкту після оформлення орендодавцем всіх необхідних документів. За умовами п.п. 7.1 та 7.5 договору, цей договір оренди укладається строком на 35 місяців з 01.07.2012 по 01.07.2015. Якщо за місяць до закінчення строку дії даного договору жодна із сторін не підтвердить письмово про розірвання договору або зміну його умов, він є продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, які були вказані в діючому договорі. Відповідно до п. 7.6 договору, реалізація орендодавця чи зміна власника орендованого майна не може вважатися підставою для зміни умов чи розірвання цього договору. Договір підписаний сторонами та скріплений їх печатками. Доказів звернення жодної із сторін даного договору щодо його розірвання чи зміни його умов у справі не міститься. Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 24.10.2016, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за №788, спадкоємцем майна - 1/2 частки нежитлового приміщення, загальна площа якого становить 128,4 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; належного спадкодавцю на праві приватної спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Вознесенської міської ради Миколаївської області 29.11.2007, згідно рішення №177 від 19.10.2007, ОСОБА_4 , 1969 р.н., який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його син ОСОБА_1 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №71553355 від 27.10.2016 державну реєстрацію права власності на вказане спадкове майно за ОСОБА_1 було здійснено 24.10.2016. Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 01.10.2018, посвідченого приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за №1062, спадкоємцем майна - 1/2 частки у праві власності на нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 ; загальною площею 128,4 кв.м, що належало спадкодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Вознесенської міської ради Миколаївської області 29.11.2007, ОСОБА_5 , 1954 р.н., який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його дружина ОСОБА_2 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №139714075 від 01.10.2018 державну реєстрацію права власності на вказане спадкове майно за ОСОБА_2 було здійснено 01.10.2018. Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно з статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Отже, цивільних прав та обов`язків на 1/2 частки нежитлового приміщення, загальною площею 128,4 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , позивач набув 24.10.2016 року. 09.10.2018 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , як продавцями, та ОСОБА_3 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, згідно з п.п. 1, 2 якого представник продавців ОСОБА_10 передав у власність (продав) нежитлове приміщення, яке належить продавцям по 1/2 частці кожному, а покупець прийняла у власність (купила) нежиле приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 та сплатила за нього обумовлену суму грошових коштів. Нежиле приміщення, що відчужується за цим договором, побудоване з каменю, має загальну площу 128,4 кв.м. Відповідно до п. 20 даного договору, згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК України право власності на нежитлове приміщення виникає у покупця з моменту державної реєстрації цього права. Того ж дня, цей договір було посвідчено приватним нотаріусом Вознесенського міського нотаріального округу Миколаївської області та зареєстровано в реєстрі за №1102. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №140806399 від 09.10.2018 державну реєстрацію права власності на придбане майно за гр. ОСОБА_3 було здійснено 09.10.2018. Отже, 09.10.2018 року право власності на 1/2 частки нежитлового приміщення, загальною площею 128,4 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 перейшло від позивача до ОСОБА_3 У квітні 2019 року ФОП Федорчук О.І. звернувся до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу Ѕ частки нежитлового приміщення, укладеного 09.10.2018 року між відповідачами, в частині, що належала ОСОБА_2 та знаходиться по АДРЕСА_4 , та переведення на нього прав та обов`язків покупця, зазначеної Ѕ частки нежитлового приміщення, що належала ОСОБА_2 , по договору укладеному 09.10.2018 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Позивач стверджує, що 08.08.2019 він отримав від ОСОБА_3 вимогу щодо необхідності укладення додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу від 09.10.2018 через наявність спірного договору оренди від 01.07.2012 та повернення отриманих за договором купівлі-продажу коштів і відшкодування понесених витрат. Звертаючись до господарського суду з даним позовом про визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення від 01.07.2012, укладеного між фізичною особою-підприємцем Федорчуком Ігорем Олеговичем та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, позивач, який не є стороною даного договору, зокрема, посилався на те, що наявність спірного договору порушує його права та законні інтереси, які випливають з прав спадкодавця ОСОБА_4 (спадкоємцем якого є позивач), як співвласника спірного нежитлового приміщення, оскільки останній не надавав дозволу на укладення договору оренди спірного приміщення, яке перебувало у спільній частковій власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , а сам договір оренди суперечить приписам чинного законодавства, а саме ст. ст. 316, 317, 319, 357, 358, 362, 657, 794 ЦК України та порушує права позивача, оскільки протиправні дії ОСОБА_5 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) та ФОП Федорчука І .О. по укладенню договору оренди нежитлового приміщення та передачі у користування спірного майна ФОП Федорчуку І.О. без згоди співвласника майна ОСОБА_4 порушує переважне право позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження майном, оскільки частки співвласників у спільному майні в натурі не були виділені, договору про порядок володіння та користування спільним майном між ними не було укладено, що виключало можливість одноосібного розпорядження одним із співвласників окремими приміщеннями, що входять до складу спільного майна. Правовими підставами свого позову позивач визначив ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, зокрема, взяв до уваги факт укладання між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору від 09.10.2018 купівлі-продажу нежилого приміщення та отримання вимоги ОСОБА_3 щодо укладення додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу від 09.10.2018 через наявність договору оренди від 01.07.2012, а також факт звернення Федорчука І.О. до суду з позовом про визнання частково недійсним договору від 09.10.2018 купівлі-продажу спірного приміщення та переведення на нього прав та обов`язків покупця на 1/2 частку приміщення на підставі договору оренди від 01.07.2012. Наведені обставини, на думку суду, свідчать про існування порушеного права позивача та наявність підстав для звернення до суду за їх захистом. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками місцевого суду, оскільки вони зроблені без аналізу та врахування всіх даних, що містяться в матеріалах справи, та вимог закону, що регулює спірні правовідносини. Згідно зі статтею 14 ГПК України ("Диспозитивність господарського судочинства") суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Отже, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин. Статтею 162 ГПК України встановлено, що подана до господарського суду позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог та викладення обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, правові підстави позову. Як вказувалося вище, предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним договір оренди нежилого приміщення на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України, за яким позивач не є стороною; обґрунтована дана вимога тим, що оспорюваний позивачем договір суперечить приписам чинного законодавства. Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. В силу ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір оренди нежилого приміщення, не будучи його стороною, зобов`язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відповідно до ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, з урахування приписів статті 4 ГПК України, наведені приписи чинного законодавства визначають об`єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України). Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Як правило, той чи інший спосіб захисту спрямований на відновлення порушених цивільних прав та (або) інтересів. При визнанні правочину недійсним потреба встановлення порушених цивільних прав та інтересів залежить від того, чи виконаний такий правочин. Тому якщо він виконаний або виконується, то слід встановлювати порушені права і (або) інтереси. Позивач, як заінтересована особа, повинен довести, що 1) його права порушені договором і можуть бути відновленні саме внаслідок визнання спірного договору недійсним, 2) інтереси позивача можуть бути реалізовані, унаслідок чого він здатен буде набути прав. Вимоги заінтересованої особи (не учасника правочину), яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає у тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права. Разом з тим, при задоволенні позову місцевим судом не вказано, а які саме законні права та очікування позивача порушує оспорюваний договір в контексті такої підстави позову, як порушення переважного права позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження цим майном. Тобто, приймаючи оскаржуване судове рішення судом не встановлено відповідності між підставами та предметом позову та не надано відповіді на головне питання даного провадження, а саме: "Чи будуть поновленими/захищеними права та інтереси позивача у разі задоволення позову в контексті наявності/відсутності прямої залежності між чинністю договору оренди та діями відповідачів спрямованими на порушення переважного права позивача на купівлю частки цього майна, а також на вільне розпорядження цим майном. Водночас, належних доказів, які б свідчили про те, що позивач виявляв бажання скористатися своїм переважним правом купівлі частки у праві спільної часткової власності, передбаченим статтею 362 ЦК України, позивачем до суду не подано і таких доказів в матеріалах справи не міститься. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач вільно розпорядився своєю часткою у праві спільної часткової власності, уклавши 09.10.2018 року разом з ОСОБА_2 , як продавцями, та ОСОБА_3 , як покупцем, договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . При цьому, звернення у квітні 2019 року ФОП Федорчука О.І. до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу Ѕ частки нежитлового приміщення, укладеного 09.10.2018 року між відповідачами, в частині, що належала ОСОБА_2 , та переведення на нього прав та обов`язків покупця, зазначеної Ѕ частки нежитлового приміщення, що належала ОСОБА_2 , жодним чином не може порушувати права чи охоронювані законом інтереси позивача, оскільки він не є відповідачем у цій справі, а також власником спірного нежитлового приміщення. Крім цього, місцевим судом не надано належної оцінки і тому, що третьою особою ОСОБА_3 лише висловлено намір щодо необхідності укладення додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу від 09.10.2018 через наявність спірного договору оренди від 01.07.2012, однак активних дій щодо його розірвання не здійснено. Однак, уявлення позивача про невідповідність оспорюваного договору нормам чинного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання такого договору недійсним в судовому порядку, оскільки, відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" завданням суду є саме захист порушених або оспорюваних прав та інтересів особи. Крім того, відповідно до приписів ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Однак, суд першої інстанції встановлюючи обставини справи, в тому числі і дати укладення оспорюваного договору оренди (01.07.2012), отримання позивачем свідоцтва про право на спадщину за законом (24.10.2016), укладення договору купівлі-продажу нежилого приміщення (09.10.2018), не звернув уваги на те, що оспорюваний позивачем договір оренди спірного майна був укладений взагалі задовго ще до того, як позивач став на підставі свідоцтва про право на спадщину власником частки у спірному нерухомому майні, тобто позивач набув цивільних прав та обов`язків на предмет спільної часткової власності, в тому числі і право на захист своїх прав як власника спільної часткової власності, більше ніж через чотири роки після укладення оспорюваного ним договору, що, відповідно, свідчить про те, що на момент його укладення, права чи охоронювані законом інтереси позивача не були і не могли бути порушеними оспорюваним договором оренди. Також, поза увагою місцевого суду залишилося і те, що після укладення договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 09.10.2018 право власності на 1/2 частки нежитлового приміщення, загальною площею 128,4 кв.м, перейшло від позивача до ОСОБА_3 , тобто позивач втратив цивільні права та обов`язки на предмет спільної часткової власності, в тому числі і право на захист своїх прав як власника спільної часткової власності. Позивач звернувся до господарського суду з даним позовом у червні 2019 року, більше ніж через вісім місяців після укладення ним договору купівлі-продажу, що, відповідно, свідчить про те, що і на момент звернення до суду з цим позовом оспорюваний договір оренди не міг порушувати права чи охоронювані законом інтереси позивача. Щодо заяви відповідача про пропущення позивачем строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне. Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову. Таким чином, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши наявні у справі докази на їх підтвердження, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені ОСОБА_11 позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак задоволенню не підлягають, а протилежний висновок місцевого суду не ґрунтується на належних доказах та є помилковим. З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин даної справи колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржуване рішення про задоволення позовних вимог місцевий господарський суд надав невірну юридичну оцінку обставинам справи, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим зазначене рішення підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову. Згідно з ст. ст. 123, 129 ГПК України за рахунок позивача відповідачеві підлягають відшкодуванню витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд апеляційної скарги в сумі 2881,50 грн. Керуючись ст.ст. 253, 269, 270, 275, 277, 281-284 ГПК України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця Федорчука Ігоря Олеговича задовольнити. Рішення господарського суду Миколаївської області від 02 жовтня 2019 року у справі № 915/1654/19 скасувати. У задоволенні позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь фізичної особи - підприємця Федорчука Ігоря Олеговича (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в сумі 2881,50 грн. Доручити господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 13.03.2020. Головуючий суддя: Бєляновський В.В. Судді: Аленін О.Ю. Мишкіна М.А.