Постанова 4855 № 640/59/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/59/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Аблов Є.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 липня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Костюк Л.О.; суддів: Бужак Н.П., Кобаля М.І.; за участю секретаря: Несін К.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 березня 2020 року (розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И Л А: У січні 2020 року, ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №413-19 від 28 листопада 2019 року. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірне рішення є протиправним, з огляду на те, що відповідачем при відмові у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не в повному обсязі, не належним чином встановлені обставини та досліджені матеріали відносно останнього, проігноровано дані ним докази щодо підтвердження викладених обставин та існування реальних загроз його переслідування у Великобританії за політичними та етичними мотивами. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 березня 2020 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №413-19 від 28 листопада 2019 року. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Великобританії ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Встановлено судовий контроль для Державної міграційної служби України строк у десять днів з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення. Попереджено Державну міграційну службу України про можливість застосування заходів, передбачених частиною другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України. Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційні скарги не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. Як встановлено судом першої інстанції, що 16 жовтня 2018 року громадянин Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою-анкетою №275 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 16 жовтня 2018 року позивачу видано Довідку про звернення за захистом в Україні №009292 із терміном дії по 16 листопада 2018 року та вилучено оригінали закордонного паспорту позивача НОМЕР_1 та посвідки на постійне проживання в Україні, що підтверджується відповідною розпискою. 30 жовтня 2018 року із позивачем проведено співбесіду, під час якої останній додатково до відомостей, зазначених в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказував наступні обставини: « Пан ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Свонзі, Південний Уельс, Великобританія. Він є підданим Великобританії, іншого громадянства не має. Остання адреса постійного проживання у АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 вважає себе британцем за національністю, християнського віросповідання (методист), рідна мова - англійська. Іншими мовами не володіє. Був усиновлений у віці 3-х тижнів англійською родиною. Має вищу освіту за спеціальністю «економіка та бухгалтерський облік». Одружений з 2008 року з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка є громадянкою Великобританії (з 2012 року) українського походження. Разом проживають у місті Києві, із тестем і тещею. Має дорослих дітей від попередніх шлюбів, які проживають окремо. У Великобританії мав власну бухгалтерську компанію «Corporate Alliance Network Limited». В Україні також мав власний бізнес у сфері розробки програмного забезпечення. Є власником компанії «Secure Swiss Data Limited» (зареєстрована в Канаді), яка винаймає персонал в Україні. Пан ОСОБА_1 прибув до України легально у вересні 2014 року. З Великобританії також виїхав легально спочатку до Сполучених Штатів Америки (м. Чикаго), де був приблизно 3 тижні у діловому відрядженні, а потім транзитом через м.Стамбул (Туреччина) до України через аеропорт «Бориспіль». Шукає захисту в Україні вперше з 2014 року. Раніше не звертався, оскільки лише тепер дізнався, що він переслідується з боку британських органів знову. Пан ОСОБА_1 народився в Південному Уельсі . Він був усиновлений у віці 3 тижнів. Його батьки забрали його жити в Англію, де він був вихований, де він виріс. Хоча за народженням він з Уельсу (уельсець ), він розмовляє англійською мовою з сильним англійським акцентом, що дуже відрізняється від уельського акценту. Внаслідок цього уельсці сприймають його за англійця. У 2001 році він познайомився та одружився з попередньою дружиною і переїхав жити з Англії у невеличке містечко в Уельсі. Існують великі культурні та етнічні відмінності між Уельсом та Англією. Тому між Уельсом та Анлією існує велика ворожнеча, ненависть місцевого населення один до одного. Існує велика кількість публікацій у ЗМІ щодо цих стосунків, стосово расизму, який існує. В Уельсі пана ОСОБА_1 та його дружину не вважали за своїх, почали переслідування на етнічному ґрунті. Так, пошкодили машину пана ОСОБА_1 - облили кислотою (мається фото), кидали цеглу у вікна будинку, обливали його фарбою. Також виникали конфлікти з уельсцями на вулиці. У 2004 році пан ОСОБА_1 поїхав з дружиною у відпустку в Гімалаї (Індія). З його дружиною стався нещасний випадок: вона впала з гори і померла. Поліція Індії визнала це нещасним випадком. Після цього випадку пан ОСОБА_1 повернувся додому, в Уельс . Через 6-8 місяців він повернувся в Англію, сам. Через 8 років після смерті його дружини ОСОБА_3 в 2011 році Уельська поліція без жодних підстав розпочала розслідування стосовно її смерті. Для цього не було жодних об`єктивних причин. У листопаді 2011 року о 5 годині ранку Уельська поліція прибула до його будинку і заарештувала пана ОСОБА_1 за обвинуваченням у вбивстві його дружини. Вони забрали його до Уельської поліцейської дільниці, проводили допити протягом 3 днів (не давали йому спати, погрожували, що ніколи не вийде з дільниці - це були словесні погрози стосовно того, що вони збираються з ним зробити). Після 3 днів допитів поліцейські висунули обвинувачення у вбивстві. На час розслідування пана ОСОБА_1 помістили до в`язниці категорії А (суворого режиму, разом із засудженими особами). Він пробув там 16 місяців. У цій в`язниці було близько 600 ув`язнених, і він був там єдиним англійцем. Він зазнавав фізичного насильства, постійних погроз від ув`язнених, дискримінації від охоронців. Протягом розслідування Уельська поліція отримала багато свідчень як в Англії, так і в Індії (поліцейські були там багато разів). Під час розслідування поліція отримала показання, в тому числі двох осіб (які незнайомі один з одним), і вони бачили як його дружина падала з гори. Вони сказали, що пан ОСОБА_1 не був поруч з дружиною у той момент, а був на значній відстані, коли вона впала. Але поліція навмисно приховала показання цих двох свідків. Поліція та прокуратура Південного Уельса заперечувала проти того, щоб адвокати пана ОСОБА_1 їхали до Індії для проведення власного розслідування. Проте вони таки поїхали до Індії. Саме вони знайшли тих двох свідків невинуватості пана ОСОБА_1 та з`ясували, що поліція намагалися приховати їх свідчення. Адвокат пана ОСОБА_1 зателефонував прокурору з Індії та повідомив про це. Прокурор відповів, що сталася помилка, і дійсно є свідчення двох свідків, тому вони звільнять пана ОСОБА_1 . За вчинення вбивства дружини пану ОСОБА_1 загрожувало ув`язнення на строк 35 років, як йому повідомив слідчий суддя. Після того, як було виявлено, що прокурор та поліція Південного Уельсу брехали та намагалися сфальсифікувати справу проти ОСОБА_1 , було очевидно, що поліція відкрила справу проти нього з расистських (етнічних) мотивів. У 2013 році пана ОСОБА_1 випустили з в`язниці, усі обвинувачення у вбивстві були зняті. Коли його випустили, справа набула розголосу. Було багато новин у ЗМІ, про це говорили по телебаченню. Пан ОСОБА_1 виступив в новинах на національному британському телебаченню, де публічно розкритикував дії Уельської поліції. Згодом він заявив, що буде вимагати компенсацію у розмірі 5 млн. фунтів стерлінгів. Після виступу по телебаченню пан ОСОБА_1 почав отримувати погрози від офіцерів Уелської поліції. Вони казали, що якщо він подасть до суду, у нього буде дуже багато проблем з їхнього боку. Оцінюючи ситуацію у Південному Уельсі, слід зауважити, що незалежна поліцейська комісія задовольнила 631 заяву щодо корупції з боку Уельської поліції. «Гардіан» у своїх статтях вказує про те, що представники уельської поліції затримуються на корупції, є інші публікації. Так у 2017 році поліцейський Уельської поліції Марк Льюіс , який розслідував справу про вбивство дружини пана ОСОБА_1 , був звільнений за корупційний проступок. Після заяви пана ОСОБА_1 про те, що він буде позиватися до Уельської поліції та не відступить від свого наміру, він почав зазнавати переслідувань на політичному грунті, як він вважає. Так, в 2011 році під час арешту та обшуку пана ОСОБА_1 поліція забрала в нього ноутбук. У 2014 році інформація з цього комп`ютера була використана Уельською поліцією. Вони почали звертатися до клієнтів пана ОСОБА_1 та розслідувати його професійну діяльність, схиляти клієнтів до свідчень про шахрайські дії. Не було жодної самостійної заяви цих клієнтів, жодної претензії до роботи пана ОСОБА_1 раніше. Поліція цікавилася роботою пана ОСОБА_1 за період з 2006 до 2011 року. Пан ОСОБА_1 пояснює це лише тим, що правоохоронні органи були розлючені на нього за його заяви про їх незаконні дії та позов проти Уельської поліції щодо виплати компенсації. За нормами англійського законодавства, якщо особа звинувачується у кримінальному злочині, її позов про надання компенсації не може бути задоволений. Пан ОСОБА_1 зазначив, що пов`язує його переслідування як англійця в Уельсі з огляду на расистьку ворожнечу між Уельсом та Англією та через політичні мотиви - через його публічну критику уельських поліцейських органів на телебаченні». При цьому, позивачем під час даної співбесіди були долучені відповідні документи на підтвердження наданих відомостей. 19 листопада 2018 року УДМСУ в Київській області термін дії довідки про звернення за захистом в Україні №009292 було продовжено по 26 листопада 2018 року. Також, 19 листопада 2018 року позивачу було вручено повідомлення №183 від 06 листопада 2018 року за підписом начальника УДМСУ в Київській області О.О. Пустовіта, відповідно до якого ОСОБА_1 повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту: «у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо Вас смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання». Підставою для винесення такого повідомлення вказано Наказ відповідача №442 від 06 листопада 2018 року. Не погоджуючись з рішенням Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №442 від 06 листопада 2018 року, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання такого рішення протиправним та його скасування. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва №640/19723/18 від 29 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 липня 2019 року, позовні вимоги позивача задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (Управління Державної міграційної служби України в Київській області) про відмову громадянину Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлене Наказом №442 від 06 листопада 2018 року; зобов`язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 . Водночас, 24 грудня 2019 року позивачем отримано повідомлення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №352 від 05 грудня 2019 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вбачається зі змісту повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою його винесення стало рішення ДМС України №413-19 від 28 листопада 2019 року. При цьому позивач зазначає, що станом на дату подання адміністративного позову в даній справі оскаржуване рішення ДМС України №413-19 від 28 листопада 2019 року позивачу не вручено, з підставами його прийняття (зокрема, письмовим висновком щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який готується уповноваженою особою ДМС відповідно до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України 07 вересня 2011 року № 649) та особовою справою позивач не ознайомлений. Враховуючи вказане, з метою отримання оскаржуваного рішення та встановлення фактичних обставин, що стали підставою для винесення відповідачем рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, представником позивача - адвокатом Назаренко Е.О. 26 грудня 2019 року направлено на адресу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області клопотання про ознайомлення з матеріалами особової справи ОСОБА_1 від 24 грудня 2019 року. Отже, вважаючи відмову відповідача в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Як роз`яснив Пленум Вищого адміністративного суду України у постанові від 25 червня 2009 року №1, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Частина четверта статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. У силу частин шостої та сьомої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Відповідно до частин 11, 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Згідно з частиною 5 статті 10 Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Як вбачається зі змісту рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 28 листопада 2019 року №413-19, підставою для відмови в прийнятті заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення частин 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та письмовий висновок, погоджений начальником Управління відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС в м.Києві та Київській області Л.Налбандян та затверджений начальником ЦМУ ДМС в м.Києві та Київській області В.Гузь від 07 листопада 2019 року. Крім того, висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 листопада 2019 року обґрунтовано очевидною необґрунтованістю заяви позивача, а саме: відповідач вважає, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. На переконання відповідача звернення позивача за захистом в Україні спрямоване виключно на ухилення від кримінальної відповідальності в країні громадянської належності, внаслідок чого відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Так, з протоколу співбесіди від 30 жовтня 2018 року (справа №2018 KV 0275), вбачається, що ОСОБА_1 були надані відповіді на запитання відповідача, разом з відповідями позивачем надавались докази на підтвердження своїх доводів (роздруківки з видань, фото, листи, копії документів). Вказаний протокол вже був предметом дослідження у межах справи 640/19723/18. На думку суду, твердження заявника є зрозумілими, не містять протиріч та підтверджені доказами, які позивач міг надати відповідачу на той момент. Окрім запитань щодо мотивів еміграції, відповідачем ставилися питання щодо того коли позивач приїхав до України та чому звернувся за захистом лише у жовтні 2018 року. Зазначене питання було у повному обсязі розкрито позивачем, який повідомив, що приїхав до України у вересні 2014 року, в інших країнах притулку не шукав, а звернувся за допомогою лише у жовтні 2018 року, оскільки саме у цей період (після його арешту українськими правоохоронними органами з метою його подальшої екстрадиції) дізнався про переслідування з боку британських правоохоронних органів та винесення Судом Корони відносно нього заочного вироку. Як вбачається зі змісту висновку про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 листопада 2019 року відповідачем зазначено про те, що заявник до переїзду в Україну перебував на території Сполучених Штатів Америки та не звернувся за захистом до компетентних органів цієї країни, що на його думку свідчить про те, що метою позивача не було отримання захисту від можливим загроз чи переслідувань Позивач вказує на те, що перебуваючи у Сполучених Штатах Америки, а після у Туреченні, не знав про переслідування його правоохоронними органами Великої Британії, як йому і не було відомо про перебування його у міжнародному розшуку у зв`язку з відсутністю будь-яких судових рішень винесених відносно позивача, тому будь-яких обґрунтованих підстав для звернення за захистом до компетентних органів цих країн у позивача не було. Крім того, позивач зазначав, що після виїзду у вересні 2014 року з країни своєї національної належності, ще декілька разів повертався до Великої Британії у справах, про що, відповідно до наявної у нього інформації, було відомо британським правоохоронним органам, однак жодних перепон щодо виїзду з країни британською поліцією не чинилося, внаслідок чого, позивач легально, не маючи жодних обмежень або особистих зобов`язань перед судом або поліцією покинув територію країни та переїхав до України. Варто зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань, переслідування чи серйозної шкоди. Водночас, на підтвердження своїх доводів, позивач надав органу міграційної служби та суду копію ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року, якою, за результатами розгляду клопотання першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №5 Голуба В.Є. про застосування до громадянина Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення його видачі (екстрадиційного арешту) до вирішення Міністерством юстиції України питання про його видачу та фактичну передачу (екстрадицію) компетентним органам Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, було відмовлено у задоволенні такого клопотання. У вищенаведеній ухвалі суду слідчий суддя зазначив, що підставою для відмови у задоволенні клопотання стала наявність в матеріалах клопотання прокурора запиту Національного агентства з боротьби зі злочинністю, яке не є компетентним органом іноземної держави, який може звертатись до України із запитом про видачу особи (таким органом є Міністерство юстиції Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії). Іншою причиною для відмови стала відсутність оригіналу або завіреної копії вироку, яким ОСОБА_1 на території Великобританії за вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень, що не узгоджується з вимогами статті 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року. Окрему увагу слідчий суддя звернув на те, що ані копія запиту іноземної держави про видачу ОСОБА_1 , ані додані до нього матеріали, долучені прокурором до клопотання про екстрадиційний арешт, не засвідчені центральним органом України (Міністерством юстиції України), що прямо суперечить положенням частини 2 статті 584 Кримінального процесуального кодексу України. Згідно із абзацом 3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №815/4398/17. Відтак, належними та допустимими доказами у вказаній категорії справ є зокрема публікації у засобах масової інформації про обставини справи, що підлягають доказуванню. Щодо посилання відповідача на матеріали екстрадиційної перевірки, вказує на те, що ОСОБА_1 свідомо втік з території країни походження, рятуючись від законного судового переслідування, з метою уникнення покарання за дії, які правоохоронні органи та судові органи кваліфікували як злочин, колегія суддів зазначає наступне. Так, у пункті 5 висновку щодо відмови у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 листопада 2019 року відповідач цитує документ, який наявний в матеріалах екстрадиційної перевірки. Крім того, відповідач посилається на пояснення стюарта ОСОБА_4 . Вказані пояснення, на думку відповідача, спростовують доводи позивача про те, що під час виїзду за кордон у вересні 2014 року він не знав, що проти нього було відкрито судове провадження, і що він не мав права залишати територію Великої Британії, оскільки був звільнений під заставу і під зобов`язання прибувати до суду у визначений ним час. Позивач же пояснив, що дійсно був присутній у попередньому слуханні у суді та, очевидно, пересвідчившись у перспективі бути незаконно засудженим у даній справі, прийняв рішення покинути територію Великої Британії. Крім того, твердження позивача на рахунок того, що на території Уельсу вихідці з Англії піддаються системній дискримінації за етнічною ознакою та страждають від проявів расизму з боку місцевого валлійського населення підтверджуються публікаціями у засобах масової інформації, які містяться, зокрема, на веб-ресурсах та які були додані представником позивача до матеріалів справи разом з нотаріально посвідченим перекладом на українську мову. Натомість, як вбачається зі змісту висновку про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 листопада 2019 pоку, зазначена інформація відповідачем не приймались до уваги, оскільки, на думку останнього надані позивачем матеріали лише висвітлюють несистемні інциденти у певній сфері, які в установленому порядку розслідуються правоохоронними органами Сполученого Королівства. Як наслідок, надані позивачем докази та пояснення не були враховані під час винесення оскаржуваного рішення №413-19 від 28 листопада 2019 року. Зокрема, у висновку про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 листопада 2019 року відповідач посилаючись на відповідні публікації в мережі Інтернет зазначає про те, що незважаючи на окремі прояви неприязні валлійців до англійців на території Уельсу, ця проблема не набула характеру системної міжетнічної ворожнечі або тим більше расової ненависті. Епізодичні прояви ворожнечі можливі там, де вони зумовлені локальними соціально-побутовими або особистими причинами, але не є загальнопоширеним явищем. Однак, позивач, зазначаючи про переслідування за етнічною ознакою, посилався саме на те, що такі переслідування здійснюються Уельською поліцією. Таким чином, виникає ситуація, коли в одному випадку інформація, надана позивачем та викладена на сайті не визнається відповідачем достовірним джерелом, а в іншому випадку, інформація надана відповідачем та взята з Інтернет ресурсу є належним доказом та вважається такою, що отримана з достовірного джерела. Також, у висновку від 07 листопада 2019 року розглядалось питання щодо притягнення у 2011 році позивача до кримінальної відповідальності за вбивство своєї колишньої дружини ОСОБА_3 та підстав його порушення. Однак, матеріалами справи встановлено, та не спростовано представником відповідача, що у 2013 році з ОСОБА_1 було знято обвинувачення у вбивстві колишньої дружини, у зв`язку з встановленням факту фальсифікації поліцією матеріалів справи. Крім того, у висновку від 07 листопада 2019 року досліджувалось питання щодо наявності у Великобританії відносно заявника обвинувального вироку винесеного в заочному порядку, яким позивача засуджено до восьми років позбавлення волі через обвинувачення у шахрайстві, шляхом обману певних юридичних осіб, з якими він співпрацював. Зазначені твердження сформовані заступником начальника відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Васильонком С.В. на підставі ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2018 року. Однак, у наведеній ухвалі слідчого судді зазначено, що при зверненні до суду з клопотанням про видачу (екстрадицію) ОСОБА_1 , прокурором не було надано оригіналу або належним чином засвідченої копії вироку. Таким чином, посилання на наявність вироку суду Великобританії відносно позивача не підтверджуються матеріалами справи. Відтак, звертаючись в Україні за захистом, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні, які, в свою чергу, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; до того ж, позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не виявлено компрометуючої інформації. При цьому, колегія уддів вважає за необхідне зазначити, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом. Таким чином, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації яка склалася відносно позивача на території Уельсу й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в разі повернення на територію місця проживання, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. У той же час, відповідачем не доведено факту наявності у позивача передбачених статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підстав для відмови у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Окрім зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові №21-1465а15 від 16 вересня 2015 року. У даному рішенні Верховний Суд України наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалось примусове виконання рішення. Враховуючи викладене та у зв`язку з тим, що відповідачем вже розглядалось питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами якого відповідачем було прийнято оскаржуване рішення, суд вважає, що у даному випадку належним способом захисту буде зобов`язання відповідача повторно розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 . Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Поряд з тим, що на суб`єкта владних повноважень, у випадку, якщо він є відповідачем в адміністративній справі, покладено обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, Кодексом адміністративного судочинства України на кожну сторону, в незалежності від того чи є вона суб`єктом владних повноважень, покладено обов`язок щодо доведення обставин на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. На підставі вище зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог позивача. Відповідно до часини 1, 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Правові норми, закріплені у частині першій статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, кореспондуються з положеннями, зокрема, підпункту «ґ» пункту 4 частини першої статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими у резолютивній частині постанови зазначається встановленого судом строку для подання суб`єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій. Проаналізувавши наведені положення Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі Суд може, тобто, наділений правом, під час прийняття постанови у справі. Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої інстанції, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу. Оскільки дане рішення вимагає від Державної міграційної служби України вчинення певних дій, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо встановлення для відповідача - суб`єкта владних повноважень строк для подання звіту про виконання вказаного рішення у десять днів з дня набрання ним законної сили. Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній висновку, що даний позов підлягає задоволенню. Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Відповідач по справі, як суб`єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов`язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення. Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовує позовні вимоги. Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 березня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України. Головуючий суддя: Л.О. Костюк Судді: Н.П. Бужак, М.І. Кобаль