Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/29772/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/29772/20 Головуючий у І інстанції - Гарник К.Ю. Суддя-доповідач - Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 вересня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Епель О.В., Карпушової О.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив: - визнати протиправним рішення Державної міграційної служби України від 24 липня 2020 року №311-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке викладене у повідомленні від 04.08.2020 року №240; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення відповідача є протиправним та такими, що підлягає скасуванню, оскільки прийнято з порушенням матеріального та процесуального права, а також не відповідає фактичним обставинам. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 квітня 2021 р. позов задоволено частково, внаслідок чого, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №311-20 від 24 липня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 18.10.2018 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення з урахуванням висновків суду, викладених в судовому рішенні. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на те, що у зв`язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, через невстановлення фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, затверджено висновок, яким обґрунтовано рекомендовано ДМС прийняти рішення про відмову заявнику у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом установлено і підтверджується матеріалами справи, що 10 серпня 2017 року позивач перетнув державний кордон України в місті Одеса, а в подальшому приїхав до міста Києва, де проживає в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . 21.09.2018 року стосовно позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, при цьому, матеріали справи не містять доказів притягнення позивача до адміністративної відповідальності на підставі цього протоколу. 18 жовтня 2018 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав, що він був змушений втекти з Афганістану, у зв`язку з загрозою його життю зі сторони групи «ДАЕШ», які його били, вимагали звільнення з роботи та грошей у розмірі 5000,00 доларів США за те, що він працює на державу. Також погрожували вбити його та його сім`ю, якщо не заплатити їм гроші. 08 листопада 2018 року з позивачем у присутності перекладача посадовими особами Управління Державної міграційної служби України в Київській області було проведено співбесіду, яка зафіксована у відповідному протоколі і за результатом якої було складено висновок, який став підставою для прийняття Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області рішення №445 від 08.11.2018 про оформлення документів позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В подальшому, наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 02 січня 2019 року №4 було продовжено строк розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до 02.02.2019 року. В ході перевірки даних позивача було підтверджено інформацію, що він із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся вперше, за даними Інтерполу у розшуку не перебуває. 18 вересня 2019 року з позивачем посадовою особою Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за участю перекладача було проведено співбесіду, в ході якої позивач відповідав на певні питання, при цьому, розповів про візити представників угрупування ДАЕШ, після яких він прийняв рішення покинути країну походження. За результатами розгляду матеріалів звернення позивача Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване рішення №311-20 від 24 липня 2020 року є протиправним. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону № 3671-VI). Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. За правилами ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідно до п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. правлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені ст. 6 Закону №3671-VI. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Апелянт зауважує на невідповідності пояснень позивача, позаяк у протоколі співбесіди від 08.11.2018 той стверджує, що одного разу представники терористичного угрупування «ДАЕШ» приходили до них додому і вимагали у нього гроші у сумі 5000 доларів США, в той час, як в протоколі додаткової співбесіді від 18.09.2019 стверджує, що терористи із цих же причин приходили тричі. Також апелянт зазначає, що як стверджує позивач, представники угрупування «ДАЕШ» почали йому погрожувати в 2015 році, однак на протязі року йому це не заважало проживати разом з родиною у власному будинку та займатися бізнесом, при цьому жодних переслідувань не зазнавав і лише у 2016 році покинув країну постійного проживання. Також в апеляційній скарзі відповідач стверджує, що зі слів позивача, який не має навіть базової середньої освіти, він протягом 10 років працював у Міністерстві торгівлі Афганістану та був державним службовцем. Саме під час роботи кур`єром у Міністерстві торгівлі Афганістану йому погрожували терористи групи «ДАЕШ», зокрема вимагали гроші та примушували звільнитися, що власне, і стало причиною виїзду з Афганістану. Однак, згідно з протоколом співбесіди від 18.09.2019, у вказаній установі він працював приблизно 15-20 років, звільнившись у 1983 році, через війну. Тобто, представники вказаного угрупування не могли погрожувати заявникові у 2015 році, вимагаючи звільнення із Міністерства. Апелянт звертає увагу, що як зазначає заявник, він отримував усні погрози від угрупування «ДАЕШ», при цьому в одному випадку останні спричинили йому тілесні ушкодження. Однак, за будь-якою допомогою до місцевих органів влади, правоохоронців чи закладів охорони здоров`я останній не звертався і причини цьому пояснити не зміг. Більше того, згадані погрози не носили постійного чи систематичного характеру та фактично ґрунтуються лише на суперечливих висловлюваннях заявника, оскільки будь-яке підтвердження вказаного факту в матеріалах справи відсутнє. Водночас, колегія суддів вважає за необхідне вказати на те, що апеляційна скарга не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у відзиві на позовну заяву та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Зокрема, як вірно зазначено судом першої інстанції та апелянтом не спростовувалось, протокол співбесіди від 08 листопада 2018 року не містить в собі даних про те, що позивач надавав пояснення щодо того, що група ДАЕШ є терористичним угрупуванням, люди з якого приходили до нього додому, натомість, вказав, що люди з групи «ДАЕШ» вимагали від нього гроші у розмірі 5000,000 доларів та побили його посеред вулиці. Також, протокол співбесіди від 18 вересня 2019 року не містить тверджень позивача щодо того, що люди з ДАЕШ приходили саме тричі, оскільки позивачем було надано відповідь, що приблизно двічі або тричі ці люди приходили до нього додому. Ані протокол співбесіди від 08 листопада 2018 року, ані протокол співбесіди від 18 вересня 2019 року не містить в собі таких відповідей позивача, тому, є вкрай незрозумілим, звідки посадова особа Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області взяла викладену вище інформацію та чому інформація, яка не підтверджується протоколами співбесід, була покладена в основу висновку. Крім іншого, під час співбесіди 08 листопада 2018 року позивач не повідомляв про те, що він протягом 10 років працював у Міністерстві торгівлі Афганістану, а лише відповів на запитання, що працював кур`єром, відвозив документи. Також, позивач 08 листопада 2018 року не повідомляв й про те, що люди з ДАЕШ примушували його звільнитись. Такі питання не ставились позивачу й посадовою особою органу Державної міграційної служби України. Більш того, під час співбесіди 18 вересня 2019 року позивач не повідомляв, що працював в Міністерстві торгівлі Афганістану кур`єром впродовж десяти років, натомість, повідомив, що приблизно 15-20 років тому працював листоношою у цьому Міністерстві та вказана посада відносилась до посад державної служби. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що жоден протокол співбесід з позивачем не містить в собі відомостей, що люди з ДАЕШ погрожували позивачу саме в 2015 році, такі висновки зроблені посадовими особами органів Державної міграційної служби України на власний розсуд. У висновку також зазначено (дослівно): «Крім цього, заявник не зміг конкретно розповісти про те, де саме, хто, чим та при яких обставинах спричинив йому тілесні ушкодження, їх характер та наслідки не повідомив, що в цілому свідчить про досить низьку вірогідність існування описаної заявником ситуації». При цьому, станом на момент проведення співбесід позивачу виповнилось 75 років, тобто, він є особою похилого віку та може не пам`ятати достеменно деякі моменти свого життя. Зі змісту протоколів взагалі не вбачається, що позивачу ставилися питання щодо зазначення конкретно: де саме, хто, чим та при яких обставинах спричинив йому тілесні ушкодження, їх характер та наслідки, відповідно, позивач й не надавав такі відповіді. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що відомості зазначені у висновку відповідача від 08 листопада 2018 року є недостовірними та спростовуються наявними в матеріалах справи протоколами співбесід. Щодо тверджень апелянта, що заявник на територію України прибув 10.08.2017, а за захистом звернувся лише 18.10.2018 та даний факт може вказувати на те, що основною метою заявника є легалізація свого перебування на території України, колегія суддів зауважує, що зазначена обставина сама по собі не може свідчити про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності. Колегія суддів вважає за необхідне також зазначати, що відповідно до ст. 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тобто, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. На переконання колегії суддів, формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, може призвести до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Правова позиція із аналогічним застосуванням норм законодавства викладена у постанові Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 815/2092/17. Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. Крім того, колегія суддів звертає увагу на ситуацію в Афганістані, яка склалася на момент апеляційного розгляду і яка є загальновідомою. З аналізу наведеного убачається, що ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. Згідно з приписами ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідачем не в повному обсязі досліджені усі обставини, з яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване рішення №311-20 від 24.07.2020 є протиправним. При цьому, суд першої інстанції, вийшовши за межі позовних вимог, на переконання колегії суддів, правомірно визнав протиправним та скасував саме рішення від 24.07.2020 №311-20, та зобов`язав відповідача повторно розглянути вказану заяву позивача. Решта доводів апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Епель О.В. Карпушова