Постанова 4854 № 420/5112/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5112/20 Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г.П. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В. - Кравченко К.В. при секретарі - Філімович І.М. за участю: представника відповідача - Талишханової Ф.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №152-20 від 13.05.2020 р., зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 152-20 від 13.05.2020 р., яким йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 . Позов обґрунтований тим, що позивач є громадянином Іраку, однак не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки побоюється переслідувань через належність до етнічної та релігійної меншини шабаки та суніти, тобто позивач належить до групи ризику згідно позиції УВКБ ООН. Враховуючи ситуацію загальнопоширеного насильства та військових дій, позивач не може повернутись до країни своєї громадянської належності. Обґрунтованість зазначених побоювань, на думку позивача, підтверджується інформацією по країні походження. Позивач вважає, що його заява відповідає критеріям для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак Державною міграційною службою України при прийнятті рішення, що оскаржується, зазначені обставини до уваги не прийнято. Відповідач проти задоволення позову заперечував з тих підстав, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України »Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідач зазначив, що підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України »Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків у країні походження його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а отримана від останнього інформація щодо причин виїзду з країни походження є суперечливою, що суттєво вплинуло на прийняття відповідачем оскаржуваного рішення. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України - відмовлено повністю. На вказане рішення позивачем подано апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування наведеного рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі. КОЛЕГІЄЮ СУДДІВ ВСТАНОВЛЕНО 03.10.2020 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, зазначивши у заяві, що він є громадянином Іраку, проживав в м. Мосул, у зв`язку із війною на території Іраку та в м. Мосул його сім`я втекла до Курдистану та батько втратив роботу і не зміг оплачувати навчання позивача. Повернутися до м. Мосул неможливо, оскільки місто під контролем угрупування ІДІЛ, що становить загрозу життю та здоров`ю позивача та його сім`ї. 14.04.2020 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2016OD0165) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити гр. Іраку ОСОБА_1 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, посадові особи Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що факти повідомлені заявником стосовно його переслідувань в країні громадянського походження не є підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов пп. 1, 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 13.05.2020 р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 152-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Ірак ОСОБА_1 . Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 152-20 від 13.05.2020 р., позивач звернувся до суду з даним позовом. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Виходячи із змісту ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Згідно до положень ст. 1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Згідно абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Згідно з ч. 7 ст. 7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОБГРУНТУВАННЯ ДОВОДІВ СТОРІН Вирішуючи справу та надаючи оцінку правомірності прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, колегія суддів враховує наступне. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , стать чоловіча, місце народження: м. Найнава, Ірак, район Хай-Альухда; за національністю шабак; віросповідання мусульманин, суніт; рідна мова арабська, володіє англійською мовою; російською та мовою шабак; одружений 04.07.2015 р. на громадянці України ОСОБА_3 . Згідно анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 03.10.2016 р. (№ 2016OD0165), позивач покинув країну походження 04.11.2009 р. автобусом Найнава (Ірак), далі авіарейсом Алеппо (Сирія) Одеса (Україна). Державний кордон України перетинав 10.11.2009 р. легально, на підставі національного паспорту та студентської візи. Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 105-18 від 23.03.2018 р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач повинен з`ясувати, чи має позивач суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. З урахуванням положень п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Такий критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об`єктивна сторона, в свою чергу. пов`язана із наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14.04.2020 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№2016OD0165) обґрунтовано доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Іраку ОСОБА_1 , у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пп. 1, 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Як вбачається з матеріалів справи, позивач під час проходження процедури надання міжнародного захисту взагалі не зазначав про належність до вразливої соціальної групи - громадянського населення у період військового конфлікту. Колегією суддів встановлено, що 04.11.2009 р. позивач виїхав за межі країни громадянської належності, з провінції Нінава (Ірак) до м. Алеппо (Сирія) Одеса (Україна), легально на підставі паспортного документа гр. Іраку та оформленої студентської одноразової візи до України типу «О», 10.11.2009 р. заявник прибув до України (місце прибуття міжнародний аеропорт «Одеса»). Після приїзду у 2009 р. в Україну позивач протягом 2009-2015 р. навчався на факультеті «загальна терапія» Одеського національного медичного університету, навчання не закінчив у зв`язку з фінансовими труднощами. Після приїзду на територію України заявник влітку 2011 року повертався на територію громадянської належності, у провінції Нінава перебував протягом 25 днів, після чого повернувся до України. З 15.07.2015 р. до моменту звернення за міжнародним захистом вперше 03.10.2016 р. позивач нелегально перебував на території України, у зв`язку з чим щодо нього 03.10.2016 р. складено протокол та постанову про накладення адміністративного стягнення відповідно до ст. 203 КУпАП. Як вбачається з протоколу співбесіди від 04.06.2019 р., виїзд за межі країни громадянської належності був здійснений з метою отримання вищої освіти на території України. На теперішній час апелянт не бажає повертатися до Іраку через нестабільну соціально-політичну ситуацію на території країни громадянської належності, відсутність необхідних для проживання умов у рідному місті на території регіону постійного проживання (арк. 9 протоколу співбесіди від 04.06.2019 р.). Під час повторного розгляду заяви позивача не виявлено істотно нових причин переслідування та/або неможливості повернення на територію громадянської належності окрім тих, що вказані у заяві від 03.10.2016 р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та під час проведення подальших процедур. Відповідачем з урахуванням висновків суду в адміністративній справі №420/5419/18, було повторно проведено співбесіду з позивачем та досліджено надану ним інформацію з урахуванням актуальної інформації по країні громадянського походження заявника. Колегія суддів зазначає, що з матеріалів особової справи апелянта неможливо належним чином обґрунтувати причин виїзду до України та неможливості добровільного повернення позивача до Іраку з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом з тим, за наявною інформацією по країні громадянського походження щодо апелянта можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв`язку з відсутністю доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Доводи апелянта носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Заявником не повідомлено обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Висловлені заявником твердження щодо наявної загрози для нього у випадку повернення на Батьківщину не прийнято територіальним органом ДМС в якості підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи проведений аналіз наявних документів, твердження позивача під час проведених процедур, опрацьовану інформацію за країною походження особи з достовірних джерел. Під час проведення процедури повторного розгляду заяви позивача не виявлено нових обставин, які могли б вказувати на виникнення нових елементів, які б унеможливлювали добровільне повернення заявника на територію країни громадянської належності. З матеріалів особової справи позивача також вбачається, що позивач не зміг навести аргументацію повідомленій історії переслідування під час проживання в Іраку (протокол співбесіди від 04.06.2019 р., арк. 11). Під час розгляду заяви позивач не зміг чітко обґрунтувати яка саме небезпека може очікувати його в разі повернення на територію країни громадянської належності. Крім того, зі змісту матеріалів особової справи позивача вбачається, що ні він, ні його близькі родичі не зазнавали жодних переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань; ані під час проживання на території країни громадянської належності, ані на період перебування поза її межами на адресу заявника ніколи не надходили погрози за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Колегія суддів вважає безпідставним посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Іраку, оскільки сама по собі інформація по країні походження не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись з відповідною заявою без наявності передбачених на це законодавством підстав для конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постановах від 06.03.2019 р. у справі № 826/14576/16, від 04.03.2019 р. у справі №№815/2505/17. З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Апелянт не потрапляє під категорію виключення згідно ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність інформації щодо його причетності до вчинення злочину проти миру або особо тяжкого злочину, вчиненні дій, які суперечать меті та принципам ООН тощо. Позивач також не був визнаний біженцем в іншій країні. Аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З урахуванням наведених обставин колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що судове рішення підлягає скасуванню. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Керуючись ст.ст. 308; 310; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України . Повний текст судового рішення виготовлений 30.11.2020 року. Головуючий суддя Джабурія О.В. Судді Кравченко К.В. Вербицька Н. В.