Постанова 4852 № 804/14800/15

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 03 грудня 2020 року м. Дніпросправа № 804/14800/15 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Семененка Я.В. (доповідач), суддів: Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю., за участю секретаря судового засідання Волкової К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року (суддя Озерянська С.І., повний текст судового рішення складено 28.08.2020) справі №804/14800/15 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області про скасування рішення та зобовязання вчинити певні дії, в с т а н о в и В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив: 1) скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15; 2) зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що він є громадянином Республіки Ірак. 25.02.2015 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 01.10.2015р. позивачем було отримано повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області від 25.09.2015 №36 про те, що рішенням Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. № 585-15, відповідно до ст. 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні. Вказане рішення позивач вважав необґрунтованим, оскільки прийняте відповідачем без належного з`ясування всіх обставин справи, без врахування ситуації, що склалася в країні походження позивача. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Вказані судові рішення були оскаржені позивачем в касаційному порядку. Постановою Верховного суду у складі Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року скасовано постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.01.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У вказаному судовому рішенні суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що міжнародно-правовими нормами визначено критерії, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, зокрема, наявності цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, які мають бути пов`язані із причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року. При цьому, суд вказав, що діючим законодавством, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначено конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. Також суд наголосив на важливості з`ясування актуальних відомостей щодо ситуації по країні походження заявника, оскільки саме дана інформація слугуватиме підтвердженням наявності чи відсутності в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань чи зазнати шкоди внаслідок подій, які мали місце вже після виїзду заявника з країни походження. Підставою для повернення справи на новий розгляд стало те, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи не забезпечено повне та всебічне з`ясування і встановлення обставин у справі щодо ситуації по країні походження позивача, не здійснено аналіз щодо стану військового конфлікту та рівню насилля у місті походження позивача, що, в свою чергу, є необхідним елементом при з`ясуванні достовірності відомостей, про які заявляє позивач у поданій ним позовній заяві. За наслідками нового розгляду справи рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. В ході судового розгляду справи суд першої інстанції, дослідивши надані позивачем свідчення, дійшов висновку про те, що надана останнім інформація про причини виїзду з країни громадянської належності насамперед пов`язана із бажанням отримати освіту, при цьому, позивачем не наведено переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б могли слугувати причиною його вимушеного від`їзду до України. Суд вказав на те, що позивачем не зазначено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, що у відповідності до Конвенції про статус біженців 1951 року, є визначальним у переліку критеріїв щодо надання особі статусу біженця. Судом встановлено, що переїзд позивача до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки позивач декілька разів повертався до своєї країни походження в гості та для отримання візи. З цих підстав суд дійшов висновку, що в ході судового розгляду справи, за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Іраку жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Крім цього, суд вказав на те, що матеріали міграційної справи позивача та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, судом звернуто увагу на значний проміжок часу між виїздом позивача з країни громадянської належності (2008 рік), прибуттям в Україну та часом звернення із заявою до міграційного органу (2013 рік), що в свою чергу також свідчить про відсутність підстав вважати, що у позивача наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань. За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що відмова міграційного органу у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірною та такою, що прийнята з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Апеляційна скарга фактично обґрунтована незгодою з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості оскаржуваного рішення відповідача. Скаржник вказує на те, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що позивачем не було доведено обґрунтованого побоювання його переслідування в країні походження. З цього приводу скаржник посилається на інформацію міжнародних організацій, яка свідчить про погіршення стану в Іраку, через захоплення терористичним угрупуванням «Ісламська держава» значних територій, в тому числі і рідного міста позивача, та посилення міжрелігійної ворожнечі між шиїтами та сунітами (до яких належить позивач за релігійною приналежністю), яка, як вважає позивач, не була врахована судом при оцінці та обґрунтованості оскаржуваного рішення міграційної служби. Скаржник вказує, що зазначена інформація про країну походження позивача розміщена у мережі Інтернет та є загальновідомою, а отже у відповідності до приписів статті КАС України не потребує доказування. Вказує, що обов`язок доказування у справах даної категорії покладений в першу чергу на орган міграційної служби. Позивач стверджує, що надав усі відомості, які він мав у своєму розпорядженні, так які, на думку заявника, підтверджують обґрунтованість його побоювань, в свою чергу ДМС не надано доказів, що відносно позивача відсутні умови за яких останній може бути визнаний біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що відповідач, при прийнятті оскаржуваного рішення, не в повному обсязі дослідив ситуацію, що склалася у країні походження позивача, що в подальшому призвело до хибного висновку про відсутність загрози миттю позивача в Іраку. Додатково повідомляє, що з часу прийняття спірного рішення ДМС інформація по країні походження продовжує вказувати на існування небезпеки для позивача в Іраку. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін з огляду на його законність та обґрунтованість. Фактично позиція відповідача полягає у тому, що за наслідками розгляду заяви позивача ДМС України не було встановлено обставин, які б визначалися Законом як підстави для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таку позицію орган державної влади обґрунтовує тим, що за наслідками аналізу інформації, яка була надана позивачем, а також інформації про країну походження позивача, яка була зібрана ДМС, не було встановлено обставин, які б об`єктивно та беззаперечно свідчили про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Відповідач вказує, що за актуальною інформацією, яка міститься у мережі Інтернет, на час прийняття ДМС спірного рішення, вбачається, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням «Ісламська держава» територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків. До того ж, згідно актуальної інформації по країні походження позивача станом на 2017-2019рр., уряду Іраку за рахунок вжитих ним заходів, вдалося досягти значного покращення ситуації в країні, зокрема, і у сфері безпеки. Перевіривши, в межах доводів апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_1 вперше звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році. 02.08.2013 року згідно рішення Державної міграційної служби України № 469-13 йому було відмовлено. Вказане рішення заявник оскаржував в судах різних інстанцій. 06.06.2014 року ухвалою Вищого адміністративного суду України К/800/29588/14 громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії. Проте територію України у встановлений строк заявник не залишив. 25.02.2015 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як вважає, що в нього з`явилися нові обставини, а саме: погіршення військово-політичної ситуації на території Іраку, що загострило ситуацію в сфері безпеки на території Іраку. Рішенням Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 585-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини: заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження; метою звернення заявника до міграційної служби є вирішення особистих питань з метою легалізації на території України; на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації в країні походження, зокрема у зв`язку тим, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням Ісламська держава територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків. За наслідками перегляду справи суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову, з огляду на таке. Так, суд першої інстанції правильно виходив з того, що порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон України №3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року. Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців, 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця. 1967 року, поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходитися за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4)побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Згідно з п. 13 статті 1 Закону України №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Отже з огляду на положення вказаних норм права, суд першої інстанції правильно виходив з того, що підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є встановлення обставин, які об`єктивно свідчать про загрозу життю, безпеці чи свободі такій особі в країні походження. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив те, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року. У свою чергу п.45 та п.66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), визначено, що особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Відповідно до ч.1 та ч. 7 ст.7 Закону України №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців». 1998р., факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Встановлені обставини справи свідчать про те, що на території України позивач перебуває починаючи з 2008 року. ОСОБА_1 , вперше виїхав з Іраку до Сирії, але не через переслідування, а з метою навчання. За отриманням статусу біженця до цієї країни не звертався. В 2008 році прибув в Україну для навчання в Харківському національному медичному університеті. Після закінчення першого курсу ОСОБА_1 виїжджав в Ірак у гості до сестри, але 25.08.2009 року повернувся до України щоб продовжити навчання. Після відрахування з навчання у 2011 році він не залишив територію України в установлений строк. Вперше ОСОБА_1 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році. В якості доказів обставин, на які посилається позивач, до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області під час попереднього звернення ним (2013 рік) було надано довідки, що посвідчують поранення та смерть його рідних, а також наведено відомості з інтернет-джерел щодо погіршення військово - політичного конфлікту в країні. Зазначені довідки вказують на те, що батьки та рідний брат позивача загинули насильницькою смертю, а інший брат був тяжко поранений. На цьому наголошував і позивач, зазначаючи про те, що повернувшись до Іраку, він також може бути позбавлений життя. Позивач стверджував, що вказані трагічні події відбулись через приналежність членів його родини: батька та братів до певної категорії службових осіб-міліціонерів. Проте, будь-яких доказів того, що переслідування особисто позивача, сім`ї позивача та загибель її членів стала саме наслідком приналежності їх до певної категорії службових осіб або через їх політичні чи релігійні погляди не надано. 02.08.2013 року рішенням Державної міграційної служби України № 469-13 позивачу було відмовлено у надані статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення заявник оскаржував в судах різних інстанцій та 06.06.2014 року ухвалою Вищого адміністративного суду України К/800/29588/14 громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії. Проте територію України у встановлений строк заявник не залишив. 25.02.2015 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Отже, як правильно звернув увагу суд першої інстанції, у спірному випадку доказуванню підлягають факти наявності обставин, які змінились з часу відмови у 2013 році позивачеві у наданні статусу біженця. Надаючи оцінку оскаржуваному рішенню відповідача, судом першої інстанції встановлено те, що відповідачем при прийнятті рішення було враховано інформацію, щодо ситуації в країні походження позивача на час прийняття такого рішення наступного змісту, яка свідчила про те, що військова ситуація на території Іраку взята з Інтернет джерел, на дату 12 травня 2015 року, Управління Верховного комісара ООН по справам біженців, зазначено позицію УВКБ ООН відносно повернення до Іраку, 27.10.2014 року. З часу публікації у 2012 році Кервівних принципів УВКБ ООН за оцінкою потреб міжнародного захисту осіб, шукаючих притулку з Іраку і Пам`ятної записки УВКБ ООН, що стосувалась палестинських біженців в Іраку в Іраку був відзначений новий сплеск насильства між іракськими силами безпеки і курдськими воєнізованими формуваннями (пешмерга), з одного боку, і угрупованням Ісламська держава Іраку і Леванту (далі - ІГІЛ). Повідомляється, що внаслідок військових успіхів ІГІЛ уряд Іраку повністю або частково втратив контроль над значною частиною території країни, зокрема, в провінціях ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Салах ад- ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_6 . Конфлікт, новий етап загострення якого почався в провінції Анбар в січні 2014 року і з тих пір розповсюдився на територію інших провінцій, класифікується як неміжнародний збройний конфлікт. Інтернет джерело дата доступу 14.05.2015 року. Іракцям, втеклим від боїв на півночі-заході країни, повинна бути надана гуманітарна допомога, заявила Amnesty International вівторок серпня, після того як десятки тисяч мирних мешканців залишили місто Синджар і околиці після нападу бойовиків Ісламської держави Іраку і Леванту (далі - ІГІЛ). Сотні мирних мешканців з Синджара та його околиць зникли, вважаються загиблими або були викрадені, а десятки тисяч, більшість з яких езіди, опинились заблоковані в Синжарських Горах на південь від міста без речей першої необхідності і доступу життєво-важливим продуктам. Мирні мешканці, Заблоковані в гірському районі, не лише можу бути вбиті або викрадені бойовиками ІГІЛ, вони також страждають від відсутності води, їжі і медичної допомоги. Їм відчайдушно потрібна гуманітарна допомога - підкреслила ОСОБА_7 , старший радник Amnesty International з реагуванням по кризовій ситуації, яка зараз перебуває на північні Іраку. Ми закликаємо міжнародне співтовариство надати їм гуманітарну допомогу, а іракська та курдська влада повинна зробити все можливе для того, щоб така необхідна допомога потрапила до біженців, а також забезпечити їм захист від подальших нападів бойовиків з ІГІЛ. Все населення районів, атакованих ІГІЛ в суботу 2 серпня бігло в гірські райони, які оточені збройними формуваннями. Повідомляється, що сотні зниклих мирних мешканців, в основному чоловіків, але також жінок і дітей, було вбито або викрадено. Ті ж чоловіки з числа мирних мешканців, які взяли до рук зброю, щоб дати відсіч ІГІЛ, як повідомляється, також були взяті в полон або вбиті. Бойовики ІГІЛ викрали та вбили більш 30 членів двох сімей з села ОСОБА_8 , на півночі-заході від ОСОБА_9 , поряд із сірійським кордоном, повідомив Amnesty International один з їхніх родичів. На даний момент немає доступу в райони, що знаходяться під контролем ІГІЛ, і в найближчі райони, де зараз йдуть зіткнення між бойовиками ІГІЛ і курдським ополченням Пешмерга. Саме тому важко отримати і перевірити відомості про конкретні обставини, при яких пропадають окремі люди та цілі сім`ї. То, що більшість опинилась заблокованими в районах, де нема електроенергії, означає, що вони не можуть зв`язатись зі своїми рідними і зі зовнішнім світом. Отже, Інтернет джерела, інформацію з яких було прийнято до уваги відповідачем, підтверджують правдивість інформації щодо погіршення ситуації в країні походження заявника взагалі, але така інформація, як правильно зазначив суд першої інстанції, не є фактом правдивості щодо побоювань ОСОБА_10 та причини його не бажання повернутися до країни походження. У свою чергу, під час співбесід в ГУ ДМС в України в Дніпропетровській області позивач стверджував, що побоюється повертатися до своєї країни походження у зв`язку з наступними причинами: - в співбесідах від 02.03.2015 року та 02.07.2015 pоку позивач розповів про погрози з боку терористів, які вбили його батьків та рідного брата, оскільки вони були міліціонерами на території Іраку. Родичів запідозрили в зраді Іракській владі, так як після військових подій на території Іраку формуватися державному устрою допомагала американська влада; - щодо особистої загрози позивачу, то він стверджував, що йому неодноразово погрожували смертю у вигляді телефонних дзвінків за те, що його батьки були міліціонерами та зрадили рідну державу; - військові події, які до сьогоднішнього дня не мають логічного завершення та унеможливлюють його подальше навчання. Отже, ОСОБА_1 не бажає повертатися до Іраку, так як вважає, що його життю може загрожувати небезпека у країні громадянської належності та постійного проживання у зв`язку із військовими подіями, але у той же час наголошував на тому, що міг би повернутися за сприятливих умов для свого подальшого навчання. Крім того, з протоколу співбесіди із громадянином Іраку ОСОБА_10 від 02.03.2015 року вбачається, що останній декілька разів повертався до Іраку, після виїзду з країни постійного місця проживання 06 червня 2008 року. Так, зі слів позивача, він вперше повернувся до Іраку та перебував на його території два місяці, після виїзду до Сирії, в якій мав намір навчатися в Алеппо. Вдруге, після закінчення першого курсу навчання в університеті на території України, як зазначає позивач у співбесіді: на території Іраку перебував приблизно 20 днів, свій виїзд до Іраку обґрунтував тим, що думав, що там змінилась ситуація та тим, що їздив до сестри у гості. Під час додаткової співбесіди від 02.07.2015 року, позивачем були надані пояснення, що вбивство його рідних відбулося у жовтні 2006 року, коли він був в гостях у сестри в м. Багдад. До їхнього дому у м. Аль- ОСОБА_11 , де ОСОБА_1 мешкав зі своєю родиною, прийшли терористи та вбили його рідних. Зі слів заявника, про вбивство близьких йому повідомили сусіди, які зателефонували, коли шукач захисту був у ОСОБА_12 . До кінця 2006 року, позивач вважав, що його брат ОСОБА_13 , також був вбитий під час нападу. Проте, як стало пізніше відомо, за допомогою представників організації ООН, ОСОБА_13 вибув до США та подав документи на статус біженця. Сестра заявника, ОСОБА_14 , і на даний час разом з дітьми проживає в м. Багдад, Ірак. Також, позивач вказує на той факт, що головним для нього є навчання і отримання освіти. Це підтверджують і твердження заявника щодо отримання нового паспорта або продовження терміну дії старого (у разі його знаходження) і найближчим часом виїзду з вказаною ціллю до Туреччини. Україну як країну проживання він не розглядає, оскільки планує виїжджати до будь-якої третьої країни як тільки закінчить своє навчання. Встановивши зазначені обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в рамках спірних відносин визначальний критерій щодо визнання біженцем не містить об`єктивної сторони, яка пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. При цьому, суд першої інстанції правильно виходив з того, що особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що інформація, надана позивачем щодо побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях, і немає ніякого документального підтвердження. Вказані обставини та наявні протиріччя дають підстави вважати, що можливість утисків і переслідування позивача, а також наявність загрози його життю в країні його походження є лише суб`єктивною думкою позивача. Надана позивачем інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності насамперед полягає в бажанні навчатись, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення. При цьому, судом першої інстанції встановлено та з огляду на доводи апеляційної скарги не спростовується позивачем те, що позивач вирішив їхати до України, оскільки тут мав можливість навчатись. При цьому, позивач зазначив, що до виїзду в Україну був у Сирії, але отримати там статус біженця складно. При цьому, переїзд позивача до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки позивач декілька разів повертався до своєї країни походження в гості та для отримання візи. Отже встановлені обставини у цій справі не свідчать про те, що причини виїзду позивача до України пов`язані з його переслідуванням в країні погоходження. При цьому, суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Така правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17). У спірному випадку позивач покинув країну походження у 2008 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише в 2013 році. Відповідно до ст..6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається. Дослідивши зазначені обставини справи, аргументи позивача, з якими він пов`язує незаконність та необґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим підстав для його скасування не існує. На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року у справі №804/14800/15 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки, визначені ст.ст.328, 329 КАС України Вступну та резолютивну частину проголошено 03.12.2020р. Повне судове рішення складено 04.12.2020р. Головуючий - суддя Я.В. Семененко суддя Н.А. Бишевська суддя І.Ю. Добродняк