Постанова 4815 № 567/1506/17

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 червня 2020 року м. Рівне Справа № 567/1506/17 Провадження № 22-ц/4815/653/20 Головуючий в Острозькому районному суді Рівненської області: суддя Венгерчук А.О. Час, дата і місце ухвалення рішення суду першої інстанції: об 11 год. 30 хв. 29.05.2018 в м. Острог Рівненської області Повний текст рішення складено: 07.06.2018 Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий: суддя Хилевич С.В. судді: Боймиструк С.В., Шимків С.С. секретар судового засідання: Пиляй І.С. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 ; відповідач1: ОСОБА_2 ; відповідач2: ОСОБА_3 ; відповідач3: ОСОБА_4 ; представники учасників справи: позивача - адвокат ОСОБА_5 ; відповідачів - адвокат Шминдрук Ольга Федорівна; за участі позивача і її представника, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 травня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, в с т а н о в и в : У грудні 2017 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права користування будинком шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. Мотивуючи вимоги, вказувалося про те, що відповідно до договору дарування від 28 серпня 1996 року їй належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Відповідачі, які зареєстровані і проживають в цьому будинку, вчиняють їй як власнику перешкоди в користуванні житловим приміщенням, не сплачують комунальні послуги та періодично здійснюють дії із пошкодження її майна. У 2012 році вона попереджала ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення, про що направляла відповідний лист, однак на час пред`явлення позову продовжують мешкати в спірному будинку, створюючи для неї нестерпні умови проживання. Посилаючись на положення ст.ст. 383 ЦК України, ст. 150 ЖК Української РСР, вважала, що вона як власник житлового будинку має право розпоряджатися своєю власністю за особистим розумінням. При цьому зазначала, що не вважає відповідачів членами своєї сім`ї. З міркувань постійних конфліктів із відповідачами неодноразово зверталася до правоохоронних органів, вони пошкоджують її майно та чинять перешкоди в користуванні ним. Їй невідомі правові підстави для проживання відповідачів у спірному житловому будинку. Виходячи з наведеного, позивач просила суд усунути перешкоди в користуванні належним на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із вказаного будинку без надання їм іншого житлового приміщення. Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 29 травня 2018 року ОСОБА_1 в задоволенні зазначеного позову відмовлено. У поданій апеляційній скарзі позивач покликалася на його незаконність і необґрунтованість, які полягали у порушенні норм процесуального права і неправильному застосуванні норм матеріального права. На її обґрунтування зазначалося про відсутність в матеріалах справи жодних доказів щодо проживання відповідачів як членів сім`ї заявника у спірному житловому будинку. Судом залишено без уваги, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мешкають у будинку безоплатно; вони без згоди на те законного власника зареєстрували своє місце проживання та створюють нестерпні умови для проживання і вчиняють перешкоди в користуванні майном. Крім того, судом не враховано, що відповідачі мають титульне право на 1\2 частину житлового будинку, однак проживати там наміру не мають. З викладених мотивів просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. У поданому відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. При цьому стверджували про вселення до спірного житлового будинку зі згоди позивача, на правах членів її сім`ї. Тоді ж між ними було досягнуто усної домовленості про користування житловими і побутовими приміщеннями. Позивач неодноразово пред`являла позови щодо стягнення коштів у рахунок оплати комунальних послуг, про виселення та відшкодування шкоди, про усунення перешкод в користування житловим будинком та зобов`язання надати доступ до житлових приміщень, проте її вимоги залишені без задоволення. Навпаки встановленими судовими рішеннями преюдиційними обставинами і нормами ст.ст. 9, 109, 116, 156 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України підтверджено їхнє право на проживання у спірному будинку. Постановою Рівненського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано, а позов задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні позивачем права користування житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів із цього будинку без надання іншого житлового приміщення. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Рівненського апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи позивача, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення. Згідно із ч. 5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції правильно виходив із того, що відповідачі вселилися і проживають в належному позивачу на праві власності житловому будинку АДРЕСА_1 як члени сім`ї власника житла, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.. 156 ЖК Української РСР. При вселенні ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до спірного будинку, належного ОСОБА_1 , між ними було досягнуто усної угоди щодо користування ним і надвірними будівлями, за умовами якої відповідачі стали користуватися 1\2 частиною житлових приміщень. Надаючи згоду відповідачам на проживання у житловому будинку, позивач погодилася на обмеження свого права власності на зазначене нерухоме майно, що було необхідним для забезпечення прав відповідачів на недоторканість їхнього житла та на недоторканість і повагу до їх особистого життя як складову недоторканості житла у правовідносинах, які склалися між сторонами. При вирішенні спору суд урахував те, що позивачем жодних доказів того, що змінилися обставини, які вже були встановлені рішеннями судів, наведено не було. Після їх ухвалення судами підстави проживання їх у будинку ОСОБА_1 не змінилися, із пропозиціями про укладення договору найму житла позивач до них не зверталася, жодного договору між ними не укладалося, а вони продовжують проживати у будинку на правах членів сім`ї. З урахуванням того, що при вселенні відповідачів у спірний житловий будинок ці дії було погоджено із позивачем, а також того, що будь-яких доказів перешкоджання відповідачами в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком надано не було, тому в задоволенні позову відмовлено. Як з`ясовано судом, 28 серпня 1996 року на підставі договору дарування, посвідченого того ж числа державним нотаріусом Острозької районної державної нотаріальної контори Рівненської області і зареєстрованого в реєстрі за №І-668, ОСОБА_1 набула право власності на житловий будинок, який складається з коридору 1-1, підсобної 1-2, підсобної 1-3, коридору 1-4, жилої 1-5, жилої 1-6, жилої 1-7, кухні 1-9 з надвірними будівлями: вбиральнею, сараєм-гаражем-літньою кухнею та сараєм, які знаходяться по АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є зареєстрованими за місцем проживання в АДРЕСА_1 та мешкають у зазначеному житловому будинку, що сторонами не заперечується та стверджується листами Острозької міської ради Рівненської області на №567/1506/17/4941/2017 від 18.12.2017 та на №567/1506/17 від 18.12.2017. Учасниками справи також не заперечується і той факт, що ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_2 18 червня 2013 року Апеляційним судом Рівненської області ухвалено рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення коштів за оплату житлово-комунальних послуг, що набрало законної сили. Цим рішенням встановлено, що у 2007 році за згодою позивача як власника будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вселилися до цього будинку як члени сім`ї його власника і будь-які питання щодо укладення між ними договору найму між ними не обговорювалися та такий договір не укладався. Зазначені обставини підтверджено також і рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 19 лютого 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення з житлового будинку, відшкодування матеріальної і моральної шкоди; рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 24 червня 2014 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном; рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 17 грудня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житлом шляхом виселення, зобов`язання надати доступ та заборонити вчиняти будь-які дії, спрямовані на перешкоджання користування житловим будинком. Судами встановлено, що при вселенні відповідачів до житлового будинку АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , між ними була досягнута усна угода щодо користування будинком та надвірними будівлями, за якою ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 стали користуватися 1\2 частиною житлових приміщень. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини, якщо інше не встановлено законом. Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу настання у 2012 році неприязних стосунків щодо права користування житловим будинком АДРЕСА_1 , які тривають і на час розгляду справи, і того ж року позивач і відповідачі встановили замки на вхідні двері до кімнат, якими вони користуються. Щодо таких дій ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , то вони були направлені на збереження свого коштовного майна та особистих документів, які зберігаються в зазначених кімнатах, як від ОСОБА_1 , так і від інших осіб. Повно і правильно з`ясувавши обставини справи, оцінивши наявні докази у їх сукупності та встановивши, що при вирішенні спірних прав і обов`язків до застосування не підлягають норми матеріального права, на застосуванні яких наполягала позивач, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Норми статей 316, 317, 319, 321, 383, 391, 405 ЦК України вказують, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб та не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно зі ст.ст. 64, 9, 109, 116, 156 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять для інших неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування ним приміщенням. Як правильно послався суд попередньої інстанції, надаючи згоду відповідачам на проживання у спірному житловому будинку, позивач погодилася на певне обмеження свого права власності на це майно, що було необхідним для забезпечення прав ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на недоторканість їхнього житла та на недоторканість і повагу до їхнього особистого життя як складову недоторканості житла у правовідносинах, що склалися між сторонами. При цьому враховано, що позивачем не було надано жодних доказів того, що змінилися обставини, які вже були встановлені рішеннями судів. Після їх ухвалення судами підстави проживання відповідачів у житловому будинку АДРЕСА_1 не змінилися, а з пропозиціями укласти договір найму житла ОСОБА_1 до них не зверталася; жодного договору між ними не укладалося і відповідачі продовжують проживати у будинку на правах членів сім`ї. Приходячи до переконання про відхилення апеляційної скарги, колегією суддів також береться до уваги, що на у Цивільному кодексі України, ні у Житловому кодексі УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї власника (в т.ч. і колишнього) без надання іншого житлового приміщення. Не можна погодитися із твердженнями заявника про хибне застосування норм матеріального права, оскільки спростовуються правильністю висновків суду. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що у власності ОСОБА_3 знаходиться 1\2 частина житлового будинку, то дані житлові приміщення у складі двох кімнат розміщені в іншому населеному пункті поза межами м. Острог Рівненської області. Там проживають старший син разом із сім`єю - дружиною та трьома малолітніми дітьми, тобто ці приміщення не є вільними. Покликання ОСОБА_1 на недодержання судом норм процесуального права спростовуються таким чином. Згідно з абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Однак будь-яких фактів про процесуально-правові порушення, що потягли би помилкове розв`язання цивільно-правового спору, відповідач не надав, а апеляційним судом здобуто не було. Не містять аргументи заявника й інших процесуальних мотивів для скасування оскаржуваного рішення, адже не встановлено і обставин, передбачених ч. 3 цієї статті, які вважаються обов`язковими підставами для цього. Решта доводів апеляційної скарги на увагу не заслуговують через їх необґрунтованість. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання appelatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція, по суті, є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. У справі "Рябих проти Росії" (заява №52854/99, рішення від 24 липня 2003 року) Європейський Суд з прав людини зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ст. 6 § І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, вимагає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення мають використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003). Між тим, доводи заявника про необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права відповідачів, є неприйнятними для апеляційного суду. Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ст. 375 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 травня 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий: С.В. Хилевич Судді: С.В.Боймиструк С.С.Шимків Повний текст постанови складено: 23.06.2020 Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Повний текст постанови складено ________________ 2020 року. Головуючий Судді: Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду Суддя Рівненського апеляційного суду «___» _______________ 2020 року