Постанова Дніпровський апеляційний суд № 204/6822/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/547/20 Справа № 204/6822/18 Суддя у 1-й інстанції - Книш А. В. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Варенко О.П., Городничої В.С. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 28 травня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Кредобанк, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору Публічне акціонерне товариство Фідобанк про визнання недійсним пункту кредитного договору,- ВСТАНОВИЛА: В вересні 2018 року до Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Кредобанк, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору Публічне акціонерне товариство Фідобанк про визнання недійсним пункту кредитного договору. Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 28 травня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Кредобанк, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору Публічне акціонерне товариство Фідобанк про визнання недійсним пункту кредитного договору відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 28 травня 2019 року по справі №204/6822/18 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Кредобанк, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору Публічне акціонерне товариство Фідобанк про визнання недійсним пункту кредитного договору та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. Відзивів на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 28 травня 2019 року від інших учасників справи до суду не надходило. Оскільки апеляційним судом у складі колегії суддів не приймалось рішення про виклик учасників справи для надання пояснень у справі, то справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, а копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 272 ЦПК України. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 16 квітня 2013 року між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк» було укладено кредитний договір з фізичною особою №014/ZB8E19/3/001. Відповідно до п.1.1 даного договору, банк надає позичальнику кредит в сумі 50000 грн. зі строком користування кредитними коштами 36 календарних місяців, розмір процентної ставки становить 0,001% річних, сплатою щомісячної комісії у розмірі 3% від суми кредиту та методом погашення ануїтет (а.с.12-20). Банк умови кредитного договору виконав та видав позивачу кредитні кошти (а.с.21), а позивач сплачувала грошові кошти на рахунок погашення боргу (а.с.22-28). 10 серпня 2018 року ПАТ «ФІДОБАНК», який є повним правонаступником, зокрема, Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк», та відповідач уклали договір відступлення прав вимоги, відповідно до якого останній набуває права вимоги банку до позичальників зазначених у Додатку №1 до цього договору. Згідно з Додатком №1 до даного договору, боржником за кредитним договором з фізичною особою №014/ZB8E19/3/001 від 16 квітня 2013 року зазначено позивача (а.с.111-112). Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Вирішуючи пред`явлені позовні вимоги суд врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року №6-1746цс16. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Отже, пункт 1.1 кредитного договору №014/ZB8E19/3/001 від 16 квітня 2013 року, укладений між позивачем та АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ «Ерсте Банк», в частині сплати позичальником щомісячної комісії на користь банку в розмірі 3% від суми наданого кредиту є недійсним з моменту укладення кредитного договору, а тому право, за захистом якого позивач звернувся до суду, є порушеним. Разом з тим, особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності. Відповідач ПАТ «КРЕДОБАНК» наполягає на трирічному строку позовної давності, про застосування якого зазначає у своїй заяві. Згідно статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України). Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-75цс15 від 03 лютого 2016 року. Позивач є стороною кредитного договору, який містить оспорювану умову про сплату щомісячної комісії (пункт 1.1.), тобто обізнана щодо змісту кредитного договору з моменту його вчинення, а тому перебіг трирічного строку позовної давності за вимогою позивача про визнання недійсним пункту 1.1. кредитного договору в частині оспорюваної умови почався 16 квітня 2013 року та закінчився 16 квітня 2016 року, що має наслідком відмову у задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України. Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 752/5032/15-ц. Відмовляючи повністю у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що позивачем пропущений строк звернення до суду з позовною вимогою про визнання п.1.1 Кредитного договору №014/ZB8E19/3/001 від 16.04.2013 року недійсним, а тому і інші позовні вимоги є наслідком визнання пункту недйсним не підлягають задоволенню. Посилання апелянта, що Банком грубо порушено норми Закону України «Про захист прав споживачів», Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року №168 щодо нарахування комісії, яку споживач має сплатити на користь Банку за дії, які Банк здійснює на власну користь, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки позивач звернулась лише через 5 років після укладання кредитного договору,чим порушила строк звернення до суду. Як вбачається з матеріалів справи підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 став пропуск строку звернення позивача до суду з вимогою про захист свого цивільного права, так як остання є стороною кредитного договору, яка була обізнаною щодо змісту кредитного договору з моменту його вчинення, а тому перебіг трирічного строку позовної давності розпочався 16 квітня 2013 року та закінчився 16 квітня 2016 року, а в суд звернулась лише 14.09.2018 року. Доводи апеляційної скарги, що позивач не міг під час підписання кредитного договору та його часткового виконання знати про порушення свого права, як споживача, та про невідповідність дій Банку та підписаного Кредитного договору вимогам чинного законодавства, а довідався лише після отримання висновку експерта №17/11.3/16 від 30.11.2017 року, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки суперечать наявним в матеріалах справи доказам та встановленим судом першої інстанції обставинам справи. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 28 травня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, установлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді О.П.Варенко В.С.Городнича