Постанова 4807 № 333/6055/17

Дата документу 27.05.2020 Справа № 333/6055/17 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №333/6055/17 Головуючий у 1 інстанції Фунжий О.А. Провадження № 22-ц/807/1778/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Кухаря С.В. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Хохлов Кирило Костянтинович, стягував - ОСОБА_3 , про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню,- В С Т А Н О В И Л А: У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 січня 2018 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 55 176 - суму боргу за договором позики, 7 581 грн. - проценти від суми боргу, усього 62 757,12 грн. стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 707,57 грн. У березні 2020 року ОСОБА_1 , звернулася до суду з заявою, заінтересована особа - Приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Хохлов К.К., стягував - ОСОБА_3 , про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування заяви зазначала, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 січня 2018 р. з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто заборгованість за договором позики у розмірі 62 757 грн. 12 коп., витрати на сплату судового збору у розмірі 707 грн. 57 коп., усього 63 464 грн. 69 коп. За вказаним судовим рішенням видано виконавчий лист, який пред`явлено до виконання приватному виконавцю виконавчого округу Запорізької області Хохлову К.К. 23 січня 2020 р. приватним виконавцем відкрито виконавче провадження. Згідно постанови про відкриття провадження сума примусового стягнення складає 63 464 грн. 69 коп. Стягувач не повідомив приватному виконавцю, що боржник сплатила йому в погашення цієї заборгованості: 4 вересня 2018 р. - 260 €, що за курсом Національного банку України на той час складає 7 194 грн. 20 коп.; у червні 2019 р. - 150 €, що складає 4 488 грн.; у липні 2019 р. - 150 €, що складає 4 464 грн.; 17, 18 березня 2020 р. - 30 000 грн. Усього на погашення боргу ОСОБА_1 сплатила стягувачеві 46 146 грн. 20 коп. Таким чином, розмір заборгованості на цей час складає 17 318 грн. 49 грн. Посилаючись на вищевикладене, просила суд визнати вказаний виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення заборгованості у розмірі 46 146 грн. 20 коп. Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року заяву задоволено частково. Визнано виконавчий лист № 2/333/273/18, виданий 13 січня 2020 р. Комунарським районним судом м. Запоріжжя по справі № 333/6055/17, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості у розмірі 63 464 грн. 69 коп. (ВП № 61061843), таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення заборгованості у розмірі 37 194 грн. 20 коп. У решті заяви відмовлено. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в які посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить ухвалу скасувати в частині відмови у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у сумі 300 євро. Задовольнити заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення у сумі 300 євро. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на ОСОБА_3 . Апеляційна скарга обґрунтована тим, що стягувачем не доведено наявність іншого грошового зобов`язання Боржника перед ним, доводи стягувача про отримання грошових коштів у розмірі 300 євро у рахунок іншого боргу є безпідставними, а тому підстави для відмови у задоволенні заяви у цій частині є необґрунтованими. Ухвала Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року в частині визнання виконавчого листа № 2/333/273/18 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості у розмірі 63 464 грн. 69 коп. (ВП № 61061843), таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення заборгованості у розмірі 37 194 грн. 20 коп. не оскаржена, тому апеляційним судом в цій частині не переглядається. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Ухвала суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам. Відмовляючи у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у сумі 300 євро суд першої інстанції виходив з того, що заявником не доведено та документально не підтверджено погашення вказаної суми. Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. За змістом ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" (далі Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Основні засади виконавчого провадження визначені у статті 2 Закону. Виконання судового рішення, відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 року по справі № 1-7/2013, є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2004 року по справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43) Відповідно до ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 січня 2018 р. по справі №333/6055/17, номер провадження 2/333/273/19, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто заборгованість за договором позики у розмірі 62 757 грн. 12 коп., витрати на сплату судового збору у розмірі 707 грн. 57 коп., усього 63 464 грн. 69 коп. Рішення набрало законної сили 27 лютого 2018 р. Згідно з ч.1 ст. 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. 13 січня 2020 р. за вказаним судовим рішенням за заявою стягувача ОСОБА_3 видано виконавчий лист, який пред`явлено до виконання приватному виконавцю виконавчого округу Запорізької області Хохлову К.К. Постановою приватного виконавця від 23 січня 2020 року за вказаним виконавчим документом відкрито виконавче провадження. Згідно постанови приватного виконавця від 23 січня 2020 р сума примусового стягнення складає 63 464 грн. 69 коп. Встановлено, що ОСОБА_1 виконуючи рішення суду, добровільно сплатила стягувачу: 4 вересня 2018 р. - 260 €, що за курсом Національного банку України на той час складає 7 194 грн. 20 коп.; 17, 18 березня 2020 р. - 30 000 грн., усього 37 194 грн. 20 коп. Вказані обставини підтверджені матеріалами справи (а.с.55,56). В заяві ОСОБА_1 зазначила, що у червні та липні 2019 року перебуваючи за кордоном вона здійснила два грошових перекази ОСОБА_3 у розмірі 300 євро (по 150 євро кожний переказ), які ним були отримані через банківську установу за допомогою сервісу «Вестерн Юніон». На підтвердження вказаних переказів ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів. Посилання в апеляційній скарзі на те, що саме стягував повинен був довести наявність іншого зобов`язання боржника є безпідставним, оскільки саме заявником заявлені вимоги про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у сумі 300 євро, тому саме на заявника покладається обов`язок доведення зазначеного належними та допустимими доказами у відповідності до положень статей 76, 77. 81 ЦПК України. Колегія суддів встановивши фактичні обставини справи дійшла висновку про те, що суд обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у сумі 300 євро, оскільки ОСОБА_1 документально не підтвердила погашення вказаної суми. В іншій частині суду ухвала не оскаржена, тому апеляційним судом не переглядалася. З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення вказаної заяви та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню в частині суми 300 євро. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для її скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 03 червня 2020 року. Головуючий Судді: