Постанова Дніпровський апеляційний суд № 182/670/15-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2725/20 Справа № 182/670/15-ц Суддя у 1-й інстанції - Кобеляцька-Шаховал І. О. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2020 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Бондар Я.М., суддів: Барильської А.П., Зубакової В.П. секретар судового засідання-Чубіна А.В. сторони: позивач - ОСОБА_1 відповідачі:ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 третя особа - Приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Юрій Анатолійович, розглянувши у відкритому судовому засіданні, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справиі, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою позивачаОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року, ухваленого суддею Кобеляцькою-Шаховал І.О. в місті Нікополі Дніпропетровської області, (відомості про дату складення повного тексту судового рішення відсутні), - ВСТАНОВИВ: У лютому 2015 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - Приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Юрій Анатолійович, про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсним договору дарування та поділ спільного майна подружжя, пізніше уточнивши позовні вимоги. В обґрунтування позову зазначила, що з жовтня 2006 року вона проживала з відповідачем однією сім`єю без укладення шлюбу за адресою: АДРЕСА_1 , в квартирі, яка належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2004 року. Разом з ними проживала її дочка від першого шлюбу ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_6 . Вони постійно спільно проживали за вищезазначеною адресою однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне домашнє господарство та мали єдиний сімейний бюджет, піклувалися один про одного, виховували дітей, придбавали речі. В акті від 09.01.2015 року засвідчений факт їх з відповідачем та дітьми проживання у вищезазначеній квартирі в період з жовтня 2006 року по травень 2012 року. 27 грудня 2011 року вони з відповідачем зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополь Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області та продовжували проживати за адресою: АДРЕСА_1 . Після реєстрації шлюбу вона змінила прізвище з ОСОБА_7 на ОСОБА_8 . 06 червня 2012 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області їх шлюб було розірвано. 19 листопада 2013 року вони з відповідачем повторно зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополь реєстраційної служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №609, який було розірвано 27 листопада 2014 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області. За період проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу та перебування у шлюбі, з листопада 2006 року до 06 червня 2012 року та з 19 листопада 2013 року до 27 листопада 2014 року за спільні кошти ними було придбане наступне майно: - на підставі договору купівлі-продажу від 15.08.2008 року, посвідченого Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою, реєстр. №3655, - двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 45,9 кв.м.; - на підставі договору купівлі-продажу від 06.07.2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Мігуновим С.О., рестр. №456, нежитлова будівля «Б» за адресою: АДРЕСА_3 ; - на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2013 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Нікопольської державної нотаріальної контори Апальковим Є.В., трикімнатна квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 73.5 кв.м; - на підставі договору купівлі-продажу на товарній біржі від 23.03.2010 року №100558 - автомобіль ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_1 , 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 . Усе вищезазначене рухоме та нерухоме майно, придбане ними за період сумісного життя та зареєстрованого шлюбу за їх спільною згодою було зареєстровано на ім`я відповідача ОСОБА_2 З моменту придбання квартири АДРЕСА_4 та проведення в ній ремонту вони всією сім`єю мешкали в ній. Після розірвання повторного шлюбу вона мешкає у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_9 залишився мешкати в квартирі АДРЕСА_4 . Досягти згоди щодо поділу вищезазначеного майна вони не можуть, оскільки ОСОБА_2 вважає його своєю особистою власністю, а вона вважає його - спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, 08 грудня 2011 року ОСОБА_2 без її згоди подарував квартиру АДРЕСА_2 своїй матері ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 08.12.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Колядою Ю.А., реєстр. №1619. 23 березня 2016 року ОСОБА_2 без її згоди продав автомобіль ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_3 , 1999 року випуску, своєму батькові ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 23.03.2016 року №632/01/1245/2016. Оскільки у період з листопада 2006 року до реєстрації шлюбу 27 грудня 2011 року вони з відповідачем не перебували у будь-якому іншому шлюбі, проживали однією сім`єю, між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю, вели сумісне господарство, придбавали речі, житло, а потім зареєстрували шлюб; ніяких договорів щодо майна, набутого за час спільного проживання без шлюбу, вони не укладали, вважає, що вищевказане майно, набуте ними за сумісні кошти за цей період, належить їй та відповідачу на праві спільної сумісної власності, незважаючи на те, що було зареєстровано на ім`я відповідача. Оскільки відповідач без її згоди розпорядився квартирою АДРЕСА_2 , яка була придбана в період спільного проживання, подарувавши її своїй матері ОСОБА_4 , чим порушив її права на сумісне майно, вважає, що договір дарування зазначеної квартири має бути визнаний недійсним. зазначена квартира входить в обсяг спільного майна, набутого ними із відповідачем за час спільного проживання, і також підлягає поділу. Оскільки автомобіль ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_3 , 1999 року випуску, проданий ОСОБА_2 без її згоди, ринкова вартість якого, згідно звіту про оцінку транспортного засобу № НОМЕР_4 від 10.01.2018 року, складеному оцінювачем ОСОБА_10 , складає 49640 грн., і автомобіль є неподільною річчю, то розмір компенсації частини вартості відчуженого автомобіля, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 на її користь, становить 49 640, 00 грн. (2 = 24 720,00 грн.). За таких обставин звернулась до суду і просила встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_2 і ОСОБА_11 з жовтня 2006 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 без реєстрції шлюбу. Крім того, визнати об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 45.9 кв.м.; нежитлову будівлю «Б», розташовану за адресою: АДРЕСА_3 ; трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 73.5 кв.м.; автомобіль ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_3 , 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 . Крім тогго, просила визнати недійсним договір дарування двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Колядою Ю.А., реєстр. №1619. Просила поділити спільне майно ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , визнавши за кожним право власності на 1/2 частину нерухомого майна: двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 45.9 кв.м; нежитлової будівлі «В» за адресою: АДРЕСА_3 ; трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 73.5 кв.м. Крім того, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частки відчуженого автомобіля ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_3 , 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 в сумі 24 720, 00 грн. і витребувати зазначене майно із незаконного володіння ОСОБА_2 та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - Приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу Коляда Юрій Анатолійович, про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання недійсним договору дарування та поділ спільного майна подружжя відмовлено в повному обсязі. Позивач ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, посилаючись на неповне зясуванням судом обставин, що мають значення для справи, неправильну оцінку судом доказів, порушення норм матеріального і процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного судового рішення та ухвалення нового про повне задоволення її позовних вимог. При цьому скаржник зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що наявність у сторін спільної дитини не свідчить про тривалий термін сумісного проживання та стосунки між сторонами, які притаманні сім`ї, є помилковим та не містить відповідної мотивації. Суд першої інстанції, оцінюючи як доказ рішення суду про розірвання шлюбу від 06.06.2012 року, вказав, що позивач ОСОБА_1 в позовній заяві не посилалась на суперечки щодо розподілу сумісного майна та не зазначала, що до реєстрації шлюбу сторони декілька років проживали однією сім`єю, однак на думку скаржника, такі посилання суду неможливо визнати обґрунтованими, оскільки у правовідносинах про розірвання шлюбу інший предмет спору, предмет позову та предмет доказування. Оцінюючи, як доказ довідки про склад сім`ї, які ОСОБА_1 подавала до Управління праці та соціального захисту населення для отримання субсидій протягом 2006-2011 років, суд зазначив, що ОСОБА_2 в них не зазначений. При цьому, суд залишив поза увагою той факт, що на момент подання таких довідок, нормами діючого законодавства було передбачено, що субсидії призначаються з урахуванням норм володіння чи користування загальною площею житла та нормативів користування комунальними послугами, виходячи з встановлених норм житлової площі на наймача і кожного зареєстрованого у житловому приміщенні, тоді, як відповідач ОСОБА_2 не був зареєстрований в належній їй квартирі, тому зазначення ОСОБА_2 у довідках для отримання субсидій суперечило б нормам діючого законодавства, і саме тому позивач не вказувала відповідача у цих довідках. Позивач вважає, що вищезазначені довідки не можна вважати належними та допустимими доказами того, що сторони розом не мешкали. Окрім того, позивач вказує, що суд неналежним чином оцінив як доказ лист-звернення відповідача ОСОБА_2 до КП ЖК №6 про неналежне виконання договору на утримання будинку, де зареєстрований відповідач та паспорт відповідача, оскільки дійшов до незрозумілих по своїй мотивації висновків, що таке листування свідчить про беззаперечне проживання відповідача за своїм місцем реєстрації, однак скаржник вважає, що наведені докази повинні бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами, наявними у справі. Позивач зазначає, що свідок ОСОБА_12 , її сусідка, надала суду достатньо переконливі докази проживання сторін однією родиною з жовтня 2006 року і наявності у них відносин, притаманних сім`ї, однак суд не прийняв ці свідчення до уваги, зазначивши про їх безпідставність та непереконливість. Також, скаржник вказує на те, що у рішенні суд не навів переконливих доводів того факту, що спільна дитина сторін для суду не є ознакою спільного проживання однією сім`єю. Вказує, що у рішенні суду не наведено мотивів, з яких підстав свідоцтво про народження спільної дитини, в якому батьками зазначені сторони, не є для суду доказом спільного проживання сторін. Позивач зазначає, що у зустрічному позові, відповідач сам стверджував, що сторони з середини вересня 2008 року по 27 грудня 2018 року проживали однією сім`єю. Суд, не приймаючи до уваги наведені обставини, ухвалив неправильне рішення, відмовивши в частині позовних вимог щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю, оскільки неповно зясував обставини, що мають значення для справи та не обґрунтував своє рішення належними і допустимими доказами. Скаржник вважає, що суд безпідставно не визнав спільною сумісною власністю подружжя майно, придбане в спірний період. Також, позивач вказує на те, що у рішенні суд зазначив про пропуск позивачем строків позовної давності в частині вимог стосовно майна, при цьому обґрунтування даному висновку не навів. Скаржник вважає, що висновки суду, наведені у рішенні суперечать один одному. Суд, не визнавши майно спільною сумісною власністю сторін, проігнорував вимогу позивача щодо встановлення обставин в частині визнання договору дарування двокімнатної квартири недійсним. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача щодо визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділу трикімнатної квартири по АДРЕСА_5 суд допустив грубі порушення норм матеріального і процесуального права, принцип диспозитивності сторін та порядок оцінки доказів, допустив плутанину стосовно нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу. У відзиві на апеляційну скарзу позивача, відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на законність і обгрунтованність оскаржуваного судового рішення, просить його залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Матеріалами справи і судом встановлено, що 27.12.2011 року сторони по справі зареєстрували шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю Нікопольського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області (а.с.6). Після реєстрації шлюбу позивач по справі змінила прізвище з ОСОБА_7 на ОСОБА_8 . 06.06.2012 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області шлюб між сторонами по справі було розірвано (а.с.7). 19.11.2013 року сторони по справі повторно зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Нікополю реєстраційної служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №609 (а.с.8), який було розірвано 27.11.2014 року рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області. В рішенні суду про розірвання шлюбу від 06.06.2012 року судом було зазначено, що позивач ОСОБА_1 в позовній заяві вказувала, що суперечок про розподіл сумісної власності нема (а.с.7). Крім того, відомостей про те, що до реєстрації шлюбу сторони проживали декілька років однією сім`єю, позивач в позові також не зазначала. Відповідно до довідки Управління праці та соціального захисту населення Нікопольської міської ради, у період з 01.01.2006 року по 01.01.2011 року позивач ОСОБА_1 мешкала за адресою: АДРЕСА_1 та отримувала субсидію, надавши довідки про склад сім`ї, у яких відповідач ОСОБА_2 зазначений не був (а.с.136). Згідно з відомостями в паспорті громадянина України, ОСОБА_2 у період з 08.08.2006 року по день реєстрації шлюбу (15.09.2011 року) був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 (а.с.135). Також, матеріали справи містять лист відповідача по справі до КП ЖК № 6 про неналежне виконання договору на утримання будинку АДРЕСА_7 , де він проживав (а.с.139), та відповіді на звернення відповідача по справі (а.с.137-138), які свідчать про факт проживання відповідача за адресою реєстрації та відстоювання своїх прав як отримувача послуг за адресою свого проживання. Суд першої інстанції, відмовляючи позивачу в задоволенні її вимог щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю з жовтня 2006 року по ІНФОРМАЦІЯ_4 , керувався нормами ч.2 ст.3, ст.74 СК України і на підставі досліджених і оцінених доказів наданих сторонами, виходив з того, що надані позивачем докази є непереконливими, токими, що не підтверджують факт сумісного проживання сторін в зазначений позивачем період. Відмовляючи позивачу в задоволенні її вимог щодо визнання спільною сумісною власністю і поділі майна: двох квартир, автомобілю та нежитлової будівлі, суд керувався положеннями статей 60,61,63, 70 СК України, 368, 372 ЦК України, й виходив з того, що спірне майно, а саме: 2-х кімнатна квартира придбана у 2008 році, нежитлова будівля та автомобіль придбані відповідачем у 2010 році, тобто в період коли сторони не проживали однією сімє`ю, оскільки факт проживання у цей період судом не встановлено, тому, це спірне майно, неможливо визнати спільною сумісною власністю сторін. Відмовляючи позивачу в задоволенні її вимог щодо визнання спільною сумісною власністю і поділі майна, трикімнатної квартири, яка придбана відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2013 року, суд, допитавши свідків ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , виходив з того, що вона придбана відповідачем через 7 днів після повторного укладення шлюбу сторін за його власні кошти, що підтверджено, наданими відповідачем доказами, зокрема випискою ПАТ КБ «Правекс-Банк» за період з 04.11.2013 року по 04.11.2013 року, які підтверджують, що домвленність між відповідачем та продавцем квартири ОСОБА_15 була досягнута ще задовго до повторної реєстрації шлюбу між сторонами. З огляду на те, що позивачу відмовлено у задоволенні її вимог щодо встановлення факту сумісного проживання однією сімє`ю, у визнанні спірного майна спільною сумісною власністю сторін і його поділі, а вимоги, щодо визнання недійсним договору дарування двокімнатної квартири є похідними вимогами, суд також відмовив у їх задоволенні. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції і не може погодитись із доводами позивача, викладеними в апеляційній скарзі, з огляду на таке. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобовязаний зясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Колегія суддів вважає, що оскаржуване позивачем судове рішення відповідає зазначеним вище нормам закону. Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. У відповідності до ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обовязок доведення позовних вимог, цивільним процесуальним законом покладено на позивача. Так, допитавши свідка ОСОБА_12 , пояснення, якої викладені в судовому рішенні, суд першої інстанції, на підставі наданих сторонами доказів, оцінених судом, дійшов висновку, що свідок не змогла з упевненістю підтвердити факт проживання сторін по справі однією сім`єю в період з жовтня 2006 року по 27.12.2011 року, оскільки в своїх показах свідок посилалась на те, що їй так здалось і за цих обставин, показання цього свідка, суд визнав непереконливими. Дослідивши, наданий позивачем Акт про проживання сторін в квартирі АДРЕСА_4 від 28.12.2014 року, суд встановив, що він не містить підпису та печатки посадової особи, яка його завірила, тому на законних підставах визнав зазначений акт неналежним та недопустимим доказом (а.с.10). Висновок суду про те, що позивачем недоведено факт проживання однією сім`єю сторін по справі в період з жовтня 2006 року по 27.12.2011 року, колегія суддів вважає вірним, як і висновок про те, що народження спільної дитини не доводить факт сумісного проживання сторін однією сім`єю та наявності у них спільного бюджету. За нормами ч.2, 4 ст.3 Сімейного кодексу України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно ст.74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Тобто, при застосуванні ст.74 СК України, слід виходити з того, що ця норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю. За змістом ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, згідно з положеннями статей 60, 74 СК України, правовий статус майна як спільної сумісної власності подружжя визначається не придбанням майна за спільні кошти, а наявністю укладеного, відповідно до закону, між жінкою та чоловіком шлюбу або ж проживання однією сім`єю. У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз`яснено, що при застосуванні ст.74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Відповідно до ч.1 ст.61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно ст.63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно ч.1 ст.68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. За положеннями ч.3 ст.368, ч.2 ст.372 Цивільного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" визначено, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які, згідно із законом, не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. За змістом ст.65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Згідно ч.1 ст.368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Відповідно до ч.1 ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно з ч.2 ст.60 СК України, кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, що передбачено ч.1 ст.61 СК України. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, тобто, коли джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Згідно з нормами ст.60, 63 СК України та ч.3 ст.368 ЦК України, незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини самостійного заробітку, майно набуте під час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, у дружини та чоловіка рівні права на володіння та розпоряджання ним, якщо інше не встановлено договором чи законом. Відповідно до роз`яснень, які містяться у Пленумі Верховного Суду України в пунктах 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. У відповідності із нормами ст.69, 70 СК України та ст.372 ЦК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Частина друга статті 372 ЦК України та частина 1 статті 70 СК України встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю (договором) між співвласниками, законом або рішенням суду. В правовій позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399 цс17 звернуто увагу на підстави отримання статусу майна як спільної сумісної власності. Зокрема вказується, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто, критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Так, суд встановив, що сторони по справі двічі перебували у шлюбі, перший раз у період з 27.12.2011 року по 06.06.2012 року (5 місяців), другий раз у період з 19.11.2013 року по 27.11.2014 року (1 рік). Спірне майно:двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , придбано на підставі договору купівлі-продажу від 15.08.2008 року, посвідченого Першою Нікопольською державною нотаріальною конторою, реєстр. №3655; нежитлову будівлю «Б» в будинку АДРЕСА_3 , придбано на підставі договору купівлі-продажу від 06.07.2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Мігуновим С.О., рестр. №456; автомобіль ВАЗ 21083, світло-синього кольору, державний номер НОМЕР_3 , 1999 року випуску, номер кузова НОМЕР_5 , придбано 23.03.2010 року, тобто зазначене спірне майно придбано не в період перебування сторін у шлюбі, а до його першої реєстрації у грудні 2011 року, і оскільки позивачем не доведено факт сумісного проживання сторін без реєстрації шлюбу у період з жовтня 2006 року по 27.12.2011 року, суд першої інстанції на законних підставах відмовив позивачу у задоволенні її позовних вимог щодо визнання цього спірного майна спільною сумісною власністю подружжя і відповідно в його розподілі. Слід зазначити, що позивач під час розірвання першого шлюбу із відповідачем у червні 2012 року, знаючи про наявність наведеного вище майна, яке вона вважає спільною сумісною власністю, мала можливість, звертаючись до суду з позовом про розірвання шлюбу, подати і позов про розподіл спільно нажитого майна, однак з таким позовом, остання звернулась до суду у лютому 2015 року, при цьому, як правильно зазначив суд, дослідивши рішення про розірвання першого шлюбу, позивач не мала притензій майнового характеру до відповідача, зазначивши про відсутність спору між сторонами у цій частині. Спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_4 , придбана відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2013 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Нікопольської державної нотаріальної контори Апальковим Є.В, тобто через 7 днів після повторного укладення шлюбу сторін. Допитавши свідка ОСОБА_13 , який продав відповідачу ОСОБА_2 спірну квартиру, суд встановив, що всі питання по продажу житла свідок вирішував з відповідачем. Дослідивши договір про намір передачі грошів, який датовано 04 листопада 2011 року між ОСОБА_2 та свідком ОСОБА_13 суд встановив, що про продаж квартири продавець та покупець домовились 04 листопада 2013 року і в цей день продавець отримав гроші за житло, доказом особистих коштів, які були внесені відповідачем ОСОБА_16 за купівлю вказаної квартири є виписка ПАТ КБ «Правекс-Банк» від 04.11.2013 року (а.с.155), тобто фактично ця спірна квартира була придбана відповідачем до повторної реєстрації шлюбу між сторонами, однак договір купівлі продажу було оформлено пізніше, 26.11.2013, вже після повторної реєстрації шлюбу між сторонами, у зв`язку із чим, позивач, як дружина покупця була зазначена у цьому договорі, тобто надані відповідачем докази підтверджують, що спірне житло було придбано відповідачем не в період перебування сторін у шлюбі. Окрім того, матеріали справи містять копію розписки відповідача ОСОБА_9 від 04.06.2013 року, посвідчену уповноваженою особою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» Солохою В.А., де зазначено, що ОСОБА_2 готовий придбати трикімнатну квартиру, розташовану в АДРЕСА_8 за ціною оцінки сто тридцять тисяч двісті гривень, яка підтверджує доводи позивача про його намір придбати для себе трикімнатну квартиру ще до повторної реєстрації шлюбу з позивачем (а.с.153, 154). Отже, висновок суду про те, що квартиру АДРЕСА_4 не можна визнати спільною сумісною власністю подружжя, оскільки вона придбана не в період шлюбу, а раніше, у зв`язку із чим вимоги позивача і в цій частині не можуть бути задоволені, колегія суддів вважає правильним і з ним повністю погоджується, оскільки такий висновок суд зробив на підставі досліджених судом, наданих сторонами доказів. Колегія суддів вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. З огляду на вищезазначене суд колегія суддів відхиляє доводи позивача щодо незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення, оскільки ці доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці, проте, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції, залишенню без змін. Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 381,382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Повний текст судового рішення складено 20 травня 2020 року. Головуючий: Судді: