Постанова Одеський апеляційний суд № 509/5282/17

Номер провадження: 22-ц/813/1346/20 Номер справи місцевого суду: 509/5282/17 Головуючий у першій інстанції Козирський Є.С Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08.04.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Дрішлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами адвоката Савастикова В`ячеслава Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Приморського районного у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 червня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: третій відділ реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції у м. Одеса, про визнання батьківства, виключення відомостей про батьківство та внесення змін до актового запису про народження,- В С Т А Н О В И В: 28 грудня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом, який у подальшому було уточнено, до ОСОБА_3 , третя особа: третій відділ реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції у м. Одеса, про визнання батьківства, виключення відомостей про батьківство та внесення змін до актового запису про народження. Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_3 , однак однією сім`єю вони не проживали. Із квітня 2002 року відповідачка перебувала у фактичних сімейних стосунках з іншою особою - ОСОБА_4 .. Внаслідок сімейних стосунків як чоловіка та жінки у відповідачки ОСОБА_3 із ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька - ОСОБА_5 . Про народження дитини Третім відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського управління юстиції м. Одеси зроблено відповідний актовий запис №581. Актовий запис виконано за заявою матері дитини, яка на час його виконання мала прізвище ОСОБА_3 . В результаті, дитина народилася від батьків, які перебували у подружніх стосунках, однак не в зареєстрованому шлюбі. Спільна заява фактичних батьків про реєстрацію дитини не подавалася. У свідоцтві про народження малолітньої ОСОБА_5 , з огляду на перебування матері в зареєстрованому шлюбі із позивачем, записано батька дитини - ОСОБА_2 , однак він не є біологічним батьком. Дитина записана (зареєстрована) матір`ю, із її слів як ІНФОРМАЦІЯ_11На підставі зазначеного, ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом та просив суд задовольнити його вимоги в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав. Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання з`явився, надав суду відзив на позовну заяву, не заперечував проти задоволення позову. Представник третьої особи - Третього відділу реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції у м.Одеса, в судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд справи за його відсутністю. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 червня 2018 року позов задоволено. Суд визнав, що батьком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виключив відомості про батьківство ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з актового запису №581 від 19 серпня 2004 року, про народження дитини - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та зобов`язав Третій відділ реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції у м. Одеса, внести зміни до актового запису №581 від 19 серпня 2004 року, про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 одження, зазначивши батьком дитини - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_12 зазначивши ПІП дитини - ОСОБА_10 та видати нове свідоцтво про народження ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . В апеляційних скаргах адвокат Савастиков В.В. в інтересах ОСОБА_1 та Приморський районний у м. Одесі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Відповідно до рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від 16 березня 2020 року, згідно ч. 2 ст. 29 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, Одеський апеляційний суд тимчасово, з 17 березня до 03 квітня 2020 року, зупинив розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та вільних слухачів, припинив їх пропуск до залів судових засідань, також призупинено проведення масових заходів, не пов`язаних із процесуальною діяльністю, зокрема, особистий прийом громадян, конкурси, екскурсії, круглі столи, семінари тощо. Згідно приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Позивачу ОСОБА_2 судові повістки надсилались на адресу, яка відповідно до даних відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області є адресою його реєстрації, однак уся судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання». Відповідно до ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Від адвоката Севастикова В.В., що діє в інтересах ОСОБА_1 надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності. На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку розгляд справи за відсутності сторін. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 08 квітня 2020 року. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав. Адвокат Севастиков В.В. в інтересах ОСОБА_1 вимоги апеляційною скарги обґрунтував тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , є єдиною дочкою ОСОБА_4 відносно якого було заявлений позов про визнання батьківства щодо дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ІНФОРМАЦІЯ_9 її батько ОСОБА_4 помер. На момент смерті ОСОБА_4 з 19 серпня 2011 року перебував у шлюбі з ОСОБА_3 - матір`ю ОСОБА_7 , спільних дітей у них не було. Після смерті батька ОСОБА_4 відкрилась спадщина на садовий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . У спадковому реєстрі 13 червня 2017 року державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. була зареєстрована спадкова справа №60785382 щодо майна померлого ОСОБА_4 . Спадкоємцями померлого є дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_1 . Однак ОСОБА_3 звернулась до державної нотаріальної контори у своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_7 із заявою про прийняття спадщини, що впливає на розмір частки ОСОБА_1 у спадковій масі після смерті батька. Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно пункту 8 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Конституційний Суд України в Рішенні від 11 грудня 2007 року №11-рп/2007 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_12 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)». Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). У частині 1 статті 352 ЦПК України встановлено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної норми права та правового висновку Верховного Суду України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі №6-885цс15, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують, або припиняють права або обов`язки цих осіб. Отже, первинним для розгляду апеляційної скарги адвоката Севастикова В`ячеслава Володимировича в інтересах ОСОБА_1 - особи, яка не брала участь у цій справі, є з`ясування апеляційним судом тієї обставини, чи вирішив суд оскаржуваним рішенням питання про її права, інтереси та (або) обов`язки. Доданими до апеляційної скарги письмовим доказами підтверджується, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , є єдиною дочкою ОСОБА_4 якого було заявлений позов про визнання батьківства щодо ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ІНФОРМАЦІЯ_9 її батько ОСОБА_4 помер. На момент смерті ОСОБА_4 перебував у шлюбі з ОСОБА_3 - матір`ю ОСОБА_7 , спільних дітей у них не було. Після смерті батька ОСОБА_4 відкрилась спадщина на садовий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . 13 червня 2017 року в Спадковому реєстрі державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. була зареєстрована спадкова справа №60785382 щодо майна померлого ОСОБА_4 . Спадкоємцями померлого є дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_1 . ОСОБА_3 звернулась до державної нотаріальної контори в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_7 з заявою про прийняття спадщини, що впливає на розмір частки дочки спадкодавця ОСОБА_1 у спадковій масі після його смерті. За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвалене судове рішення завдає ОСОБА_1 шкоди, що виражається у несприятливих для неї наслідках, не залучення ОСОБА_1 до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду, тому суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов`язки та у неї наявне право на апеляційне оскарження вказаного судового рішення. 16 липня 2018 року третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Приморський районний у м. Одесі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, звернувся до апеляційного суду Одеської області з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції та просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на те, що судове рішення постановлено з порушенням норм процесуального та матеріального права. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 23 липня 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами адвоката Севастикова В`ячеслава Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та третьої особи, Приморського районного у м. Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (а. с. 130-131). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційних скаргах, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги адвоката Севастикова В`ячеслава Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та третьої особи, Приморського районного у м. Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, є прийнятними та підлягають задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині 2 статті 16 ЦК України. Статтею 125 СК України передбачено, що, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану (частина 1 статті 126 СК України). Статтею 128 СК України визначено, що за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Згідно частини 1 статті 135 СК України при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_3 , однак вони не проживали однією сім`єю. З квітня 2002 року відповідачка ОСОБА_3 перебувала у фактичних сімейних стосунках із ОСОБА_4 , від яких ІНФОРМАЦІЯ_10 народилася донька ОСОБА_5 . При народження дитини Третім відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського управління юстиції м. Одеси зроблено актовий запис №581 за заявою матері дитини, яка на час його виконання мала прізвище ОСОБА_3 . Спільна заява фактичних батьків про реєстрацію дитини не подавалася. У свідоцтві про народження малолітньої дитини ОСОБА_5 у зв`язку із перебуванням матері в зареєстрованому шлюбі із позивачем ОСОБА_2 , записано батьком дитини - ОСОБА_2 , й зареєстрована матір`ю з її слів як ОСОБА_7 . За життя ОСОБА_4 визнавав батьківство, спільно із ОСОБА_3 виховував та утримував дитину. Зі своєю жінкою та дитиною разом проживав однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 . 19 серпня 2011 року ОСОБА_15 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, про що в Книзі реєстрації шлюбів 19 серпня 2011 року зроблено відповідний актовий запис №06 та надано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 12). ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_4 помер, про що Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 27 квітня 2017 року складений актовий запис №4561. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що за вказаних обставин слід визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьком дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; виключити відомості про батьківство ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з актового запису №581 від 19 серпня 2004 року, про народження дитини - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; внести зміни до актового запису №581 від 19 серпня 2004 року, про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначивши батьком дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зазначивши ПІП дитини - ОСОБА_10 . Видати нове свідоцтво про народження ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а саме, наявність правих підстав визнання батьківства та виключення відомостей про батьківство з актової записи про народження дитини, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. При вирішенні даної справи суд першої інстанції не звернув уваги на положення частин 3 та 4 статті 128 СК України. Так, частинами 3 та 4 статті 128 СК України встановлено, що позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. За змістом статті 136 СК України особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу. У пункті 4 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року №3 Верховний Суд України роз`яснив судам, що «справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК, приймаються до судового розгляду, якщо: - дитина народжена матір`ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім`я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК); - у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров`я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК); - батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень учинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК). Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише особи, зазначені у СК. У разі пред`явлення такого позову іншими особами суддя відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 121 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) відмовляє у відкритті провадження у справі, оскільки в таких випадках позивач не має права представляти інтереси дитини». З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_16 з 1990 року по 2010 рік. Під час шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_10 у них народилася дочка ОСОБА_5 . Відповідно до вимог Сімейного кодексу України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини (частина 1 статті 122 СК України). Тому 19 серпня 2004 року Третім відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського управління юстиції м. Одеси зроблено актовий запис громадянського стану про народження №581 дитини ОСОБА_7 у відповідності до положення статті 133 СК України, якою передбачено, що, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір`ю, а чоловік - батьком дитини. Отже, позивач ОСОБА_2 у актовому запису громадянського стану про народження №581 дитини ОСОБА_7 вказаний батьком дитини у встановленому законом порядку. В пункті 45 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»), проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини, що мають суттєво значення для правильного вирішення права, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що позивач ОСОБА_2 не входить до кола осіб, які мають права на звернення з позовом про визнання батьківства померлого ОСОБА_4 відносно дитини ОСОБА_7 . У даному випадку запис про батька дитини вчинена не у відповідності до частини 1 статті 135 СК України, тому позивач ОСОБА_2 не має права пред`являти позов в інтересах своєї дитини та є неналежним позивачем. Оскільки позивач ОСОБА_2 записаний батьком дитини, він має право оспорювати своє батьківство лише шляхом пред`явлення позову про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. Дійсно, згідно частини 2 статті 128 СК України підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» роз`яснено, що відповідно до статей 213, 215 ЦПК України 2004 року рішення щодо визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах реєстрації актів цивільного стану (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено). Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень статті 212 ЦПК України 2004 року, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення». Таким чином, у даному випадку законодавець вважає, що будь-які дані, що засвідчують походження дитини від певної особи, є доказами, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Проте, при вирішення даної справи суд першої інстанції послався в рішення суду лише на визнання відповідачкою ОСОБА_3 позову. Згідно частини 3 статті 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. За змістом статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. У абзаці другому п. 4 постанови №5 Пленуму «Про застосування судами норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 вересня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, у разі визнання відповідачем (або його представником за відсутності у дорученні відповідних обмежень) позову можливе лише ухвалення рішення про задоволення позову, а не про задоволення позову частково чи про відмову в його задоволенні. Якщо для цього немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи. Визнання позову повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення рішення про задоволення позову за наявності для цього законних підстав можливе лише у разі визнання позову всіма відповідачами. Слід розрізняти визнання відповідачем позову від визнання ним обставин позову, що згідно з частиною першою статті 61 ЦПК звільняє позивача лише від доведення цих обставин. Таким чином, визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом має доводити друга чи інші особи. Процесуальним наслідком визнання у цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. Визнання певної обставини звільняє від обов`язку її доказування лише тоді, коди її визнала інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх особі. Якщо хтось з цих осіб, які беруть участь у справі, обставину не визнає - вона потребує доказуванню. Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України, приведені вище обставини та наявні докази, колегія суддів вважає, що визнання відповідачкою позову про визнання батьківства за відсутності будь-яких інших безспірних доказів у підтвердження обставини щодо походження дитини від певної особи, не може мати вирішального значення для задоволення позову. Крім того, при розгляді даної справи третя особа, Приморський районний у м. Одесі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, у відзиві на позов, заперечував проти визнання батьківства за позовом ОСОБА_2 , особи, яка зареєстрована у актовій записі про народження батьком дитини. Тому ця обставина потребувала доказуванню на загальних підставах. Оскільки предметом доказування у даній справі є встановлення кровного споріднення між ОСОБА_4 та дитиною ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , одним із доказів цього факту встає висновок судово-генетичної експертизи. Європейський суд з прав людини зауважив, що «в ході національного розгляду справи суд призначив ДНК-тест з метою вирішення цього спору про батьківство. Тест продемонстрував, що відповідач був батьком дитини з ймовірністю 99,99 відсотків. Суд враховує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорювання батьківства» (Калачова проти Російської Федерації, №3451/01, &34, від 7 травня 2009 року). Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №523/1907/17 (провадження №61-32532св18) зроблено правової висновок про те, що «перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув увагу на зазначене вище, не сприяв повному та всебічному розгляду справи, не встановив усіх фактичних обставин справи, відмовив позивачам за первісним позовом у задоволенні клопотання щодо призначення у справі судово-генетичної експертизи, без проведення якої неможливо встановити факт походження дитини. Без вирішення питання про встановлення факту батьківства неможливо вирішити заявлені ОСОБОЮ_1 позовні вимоги, оскільки вони є взаємопов`язаними». Згідно пунктів 3, 4 частини 5 статті 12 СК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Проте, суд першої інстанції не роз`яснив сторонам у справі право на призначення у справі судово-генетичної експертизи, без проведення якої неможливо встановити факт походження дитини. Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_9 відкрилась спадщина на садовий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . 13 червня 2017 року у Спадковому реєстрі державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т.Д. була зареєстрована спадкова справа №60785382 щодо майна померлого ОСОБА_4 . Спадкоємцями першої черги за законом померлого є його дружина ОСОБА_3 та дочка ОСОБА_1 . ОСОБА_3 звернулась до державної нотаріальної контори в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_7 з заявою про прийняття спадщини. Активізація колишніх подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вирішенні питання про визнання батьківства після смерті спадкодавця ОСОБА_4 та внесення даних про нього як батька дитини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідчить лише про майнову зацікавленість у спадковій справи. За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем). Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи. Тому, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Однак, в судовому засіданні не встановлено, що відповідач ОСОБА_17 порушує, не визнає або оспорює права позивача ОСОБА_2 .. За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що в судову засіданні належним чином доведено те, що права позивача не порушені відповідачем, й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, позовні вимоги ОСОБА_2 є незаконними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ч. 3, 4 ст. 128, статей, 133, 135, 136 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОСОБА_1 та третя особа, Приморський районний у м. Одесі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, понесли та документально підтвердили сплату судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі по 960 грн. кожний (а. с. 86, 137), тому у зв`язку із задоволенням апеляційних скарг з позивача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 та третьої особи, Приморського районного у м. Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області слід присудити судовий збір в сумі по 960 грн. кожному. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В Апеляційні скарги адвоката Савастикова В`ячеслава Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Приморського районного у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області задовольнити, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 червня 2018 року скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: третій відділ реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції у м. Одеса, про визнання батьківства, виключення відомостей про батьківство та внесення змін до актового запису про народження відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_3 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 960 гривень. Стягнути з ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Приморський районний у м. Одесі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 960 гривень. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 08 квітня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік