Постанова 4803 № 182/7644/15-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4003/20 Справа № 182/7644/15-ц Суддя у 1-й інстанції - Багрова А. Г. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 березня 2020 року м.Кривий Ріг справа № 182/7644/15-ц Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Барильської А.П. суддів - Бондар Я.М., Зубакової В.П. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідач - Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк», розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України,без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2020 року, яке ухвалено суддею Багровою А.Г. у м. Нікополі Дніпропетровської області та повний текст рішення складено 14 січня 2020 року, - ВСТАНОВИВ: В жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів. В обґрунтування позову зазначено, що 19.11.2012 року позивач, оформлюючи платіжну картку для перерахування грошової допомоги від держави, в подарунок отримала кредитну картку «Полунична», заповнила Анкету-Заяву, але кредит не просила, ніяких письмових заяв не писала. Банк безпідставно самостійно встановлював та змінював по картці розмір кредитного ліміту. При цьому позивач, починаючи з 19.11.2012 року по 21.03.2015 року, погашала не один раз кредитні ліміти та не порушувала кредитних зобов`язань перед банком. Позивач усно зверталась до відповідача про закриття кредиту, однак їй було пояснено, що Банк не бажає втрачати клієнта та встановлював нові кредитні ліміти та процентні ставки без її згоди. У вересні та жовтні 2015 року на адресу позивача стали надходити погрози та вимоги відповідача на суму 18870 грн. та 22453 грн. Станом на травень 2018 року загальна сума боргу, яку нарахував відповідач, складає більше 140000 грн. Звідки взялась ця заборгованість позивачу не відомо. Позивач вважає, що відповідач порушив вимоги законодавства про права споживачів. Окрім цього зазначила, що Банк веде нечесну підприємницьку практику при укладенні договорів, оскільки ввів її в оману щодо істотних умов кредитного договору, скориставшись тим, що вона має проблеми з зором надавши для ознайомлення Анкету-Заяву мілким шрифтом, що неможливо було причитати та реально оцінити зазначені умови, щоб прийняти рішення про згоду чи незгоду з ними. В самій анкеті не вказана сума кредиту, строк, на який виданий кредит, яка процентна річна ставка, не була розписана сума щомісячних платежів по кредиту. Копію Анкети-Заяви Банк їй не надав. Позивач вважає, що Банк проводить махінації з її пенсійним рахунком та нараховує борги. В травні 2015 року вона припинила платежі по спірному договору в зв`язку з тим, що зі своєї точки зору та опираючись на роз`яснення працівника Банку виконала свої зобов`язання по кредиту, якого не брала належним чином, звідки взялись борги їй не відомо. На підставі наведеного вище, уточнивши свої позовні вимоги, в останній їх редакції, позивач просила суд визнати недійсним кредитний договір від 19.11.2012 року, який був укладений внаслідок застосування відповідачем нечесної підприємницької практики при їх укладенні та виконанні. Повернути сторони у первісний стан, стягнувши з відповідача на її користь всі суми процентів, штрафів, пені, комісії, що були нею сплачені за період з 01.12.2012 року по 31.05.2015 року в розмірі 9886,82 грн. та вирішити питання про розподіл судових витрат. Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач та її представники просять рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що на момент укладення договору, користуючись необізнаністю позивача у фінансових питання та складністю кредитних правовідносин, відповідач не надав інформації з приводу істотних умов кредитного договору, які позивач мала виконувати за обопільною згодою. Зауважують на тому, що відповідач по справі провадить нечесну підприємницьку діяльність, оскільки вводить в оману споживачів. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на його думку, апеляційну скаргу залишити без задоволення. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, 19 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із Анкетою-Заявою, відповідно до якої Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк», у теперішній час Акціонерне товариство Комерційний Банк «ПриватБанк», надав ОСОБА_1 кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. (том 1 а.с.23, том 2 а.с.43). Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 посилається на те, що банк, укладаючи оспорюваний кредитний договір, ввів її в оману щодо умов договору, що є підставою для визнання договору недійсним та Банк веде нечесну підприємницьку практику при укладенні договорів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини щодо введення її в оману, та не надала доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької практики. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України, частиною першою статті 612 ЦК України, зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою, третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Підстави для визнання недійсним договору також передбачено у статтях 18 і 19 Закону України «Про захист прав споживачів», укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Аналізуючи норму статті 18 цього Закону можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності, що передбачено пунктом 6 частини першої статті 3, частиною третьою статті 509 ЦК України, по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману є нечесною підприємницькою практикою. Нечесна підприємницька практика забороняється. Відповідно до частини 6 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Відповідно до статті 230 ЦК України, у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Отже, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та Законом України «Про захист прав споживачів», позивач зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог. ОСОБА_1 не надала, а матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230 ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів». Умови кредитного договору були доведені позичальнику у письмовому вигляді шляхом підписання анкети-заяви, підписавши яку, вона погодилася з тим, що ця заява становить договір про надання банківських послуг. Як вбачається з матеріалів справи, під час укладання договору від 19 листопада 2012 року ОСОБА_1 поставила свій підпис в анкеті-заяві про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. Анкета-заява про приєднання до умов та правил надання банківських послуг була особисто заповнена ОСОБА_1 . Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). В даному випадку, зміст кредитного договору зафіксовано в заяві позичальника. Позивач ОСОБА_1 користувалася кредитними коштами і здійснювала часткове погашення заборгованості, а тому виконання умов кредитного договору від 19 листопада 2012 року свідчить про прийняття умов цього договору та його дійсність. Відповідно до статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину встановлені статтею 217 ЦК України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тобто умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним у цілому. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийнятої 09 квітня 1985 року за №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року по справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19, зауважила, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Умови та Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна застосовувати щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Проаналізувавши підстави звернення до суду, норми цивільного законодавства України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, положення оспорюваного позивачем договору, колегія суддів дійшла висновку, що Умови та правила надання банківських послуг не враховуються при визначенні прав та обов`язків сторін кредитного договору, оскільки не підписані позичальником, а тому права ОСОБА_1 не порушуються і Банк в подальшому не може здійснювати відповідні нарахування та подальше стягнення з позивача суми процентів за користування кредитними коштами, комісії та штрафів, що передбачені Умовами та правилами надання банківських послуг. Тому колегією суддів не вбачаються підстави для визнання частково недійсним кредитного договору від 19 листопада 2012 року в частині дії Умов та Правил надання банківських послуг. Вказаний висновок колегії суддів узгоджується із висновком, який викладений в Постанові верховного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 725/4492/16-ц, провадження № 61-18716св18. Таким чином,суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , пославшись на відсутність підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним, не встановлення обставин протиправної поведінки АТ КБ «Приватбанк», намір банку на порушення конституційних прав і свобод позивача, які були б підставою для визнання дій відповідача агресивною підприємницькою практикою. Не можуть бути підставою для скасування рішення суду та задоволення позовних вимог доводи апеляційної скарги позивача та її представників про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що на момент укладення договору, користуючись необізнаністю позивача у фінансових питання та складністю кредитних правовідносин, відповідач не надав інформації з приводу істотних умов кредитного договору, які позивач мала виконувати за обопільною згодою, оскільки матеріали справи не дають підстав вважати, що дії Банку при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню позивача, а також про наявність у таких діях умислу з боку відповідача, який був би спрямований на введення споживача в оману. Позивачем по справі не спростовано, що під час підписання нею 19 листопада 2012 року Анкети-Заяви вона діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилась з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови. При цьому, нерозуміння позичальником запропонованих Банком умов кредитного договору або неможливість їх оцінити в сукупності в момент укладення, щодо витрат на його обслуговування та здорожчання, в даному випадку, не свідчить про укладенням угоди під впливом обману. Колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що відповідач по справі провадить нечесну підприємницьку діяльність, оскільки вводить в оману споживачів, оскільки, відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Однак, ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладенні спірного договору, ПАТ КБ «Приватбанк», у теперішній час АТ КБ «ПриватБанк», не надав їй всю необхідну, своєчасну і достовірну інформацію перед укладанням вказаного договору, не надано належних та допустимих доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності. Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі. Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують зроблених в оскаржуваному рішенні висновків, тому колегія суддів вважає, що підстави для його скасування і задоволення апеляційної скарги відсутні. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 січня 2020 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне рішення суду складено 23 березня 2020 року. Головуючий: Судді: