Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/4688/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 лютого 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/4688/19 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді -Кравченка К.В., судді -Вербицька Н.В.., судді -Запорожан Д.В. при секретарі - Поповій К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: В серпні 2019 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - відповідач, ДМС), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 22.07.2019 року №137 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати відповідача прийняти рішення про оформлення відповідних документів. - зобов`язати відповідача прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що прийняте відповідачем рішення порушує приписи чинного законодавства України, є необґрунтованим та незаконним, оскільки приймалося без урахування та дослідження всіх обставин, які мають значення для справи. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.09.2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. З матеріалів особової справи позивача вбачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в ДР Конго, м. Кіншаса, район Гомбі (до виїзду проживав в м. Бені цього ж району, мікрорайон Руензорі); громадянин ДР Конго; за національністю монголе (банту); за віросповіданням протестант (частково дотримується канонів релігії); неодружений (має наречену на території України); рідна мова французька, лінгала; володіє вільно російською, на початковому рівні українською та англійською; має незакінчену вищу освіту, яку здобував в Україні; в Україні останні п`ять років працював на різних будівельних роботах в м. Одесі (маляр). Позивач 11.08.2008 року виїхав з країни громадянської належності на підставі паспортного документу та візи авіарейсом м. Кіншаса (ДР Конго) - м. Аддіс-Абеба (Ефіопія) - м. Дубай (ОАЕ) - м. Київ (Україна). З м. Києва прибув до м. Зборів Тернопільської області. 09.07.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця. 22.07.2019 року за результатами розгляду особової справи Управління дійшло висновків, що позивач не підпадає під критерії визначення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону, що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту від 22.07.2019 року. 22.07.2019 року з урахуванням вищевказаного висновку, відповідачем видано наказ №137 від про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань знайшли своє підтвердження, а заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно ч.6 ст.8 Закону №3671-VI рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Обґрунтовуючи наявність підстав для надання статусу біженця, позивач стверджував, що народився в ДР Конго у багатодітній родині (3 дитини). З 1997 року у ДР Конго постійно тривають збройні конфлікти з різними угрупуваннями (М23, ФДЛР, ЦНДА, АДФ, МайМай та ін.). Зазначені угрупування тероризують місцеве населення. Вони активні з тих пір, як М23 захопили його провінцію. Під час цих подій було вбито всю його родину. У разі його повернення уряд зобов`яже його піти до армії та воювати, або повстанці змусять його воювати на їх боці проти національної армії ДР Конго. З матеріалів справи вбачається, що він виїхав з ДР Конго через бажання отримати вищу освіту на території України і лише через десять років, перебуваючи в країні нелегально, звернувся за легалізацією. Позивач під час співбесіди за твердженнями позивача, вказував, що він є військовозобов`язаним та у разі повернення до ДР Конго побоюється бути призваним до лав збройних сил країни громадянської належності, однак актуальна інформації по країні походження, джерелом якої є офіційні сайти збройних сил відповідних країн, містить інформацію про відсутність на території ДР Конго обов`язкового призову на строкову службу. Також позивач зазначив, що наразі не існує обов`язкового призову до армії громадян ДР Конго. Водночас, позивач стверджував, що у зв`язку з тим, що він проходив підготовчу військову службу в ДР Конго протягом 6 місяців, його все рівно можуть покликати. На думку позивача, через його військову піврічну підготовку він зобов`язаний служити в армії ДР Конго, проте не може зазначити, що є достовірними підставами такої повинності. Під час співбесіди позивач зазначив, що його тітка надала офіційну відповідь уповноваженим органам ДР Конго стосовно його проживання за кордоном. Враховуючи підтримання контактів з рідною тіткою, вбачається, що позивач мав змогу надати підтвердження отримання нею повістки, проте ним не було надано жодних документальних доказів під час наступної співбесіди. Поряд із тим, у позивача не було офіційного спілкування з представниками дипломатичних представництв ДР Конго на території України у зв`язку з його призовом до армії. Про відсутність переслідування позивача з боку державних органів ДР Конго свідчить безперешкодні оформлення ним паспортного документу 17.08.2007 року у м. Кіншаса (ДР Конго) приблизно в 2012-2013 роки через Посольство ДР Конго на території України. При цьому до територіального підрозділу ДМС України позивачем було надано чинний паспортний документ громадянина ДР Конго для виїзду за кордон, терміном дії до 06.08.2023 року. Також позивачем через одну з фірм ДР Конго було оформлено візу до України на території Габону. За твердженнями позивача, його права не порушувалися в ДР Конго; ні його, ні його рідних ніколи не викрадали; також позивача не звинувачували на території ДР Конго у порушенні соціальних або моральних норм; він мав вільний доступ до лікарень, державних та комерційних установ, а також до здобуття освіти. Власне життя в ДР Конго до виїзду позивач охарактеризував безпроблемним - він мав все необхідне для проживання, міг вільно пересуватися територією країни громадянської належності. В той же час позивач зазначив про несприятливу ситуацію на території ДР Конго, існування різних антиурядових угрупувань, а саме у регіоні Ківу. За твердженнями позивача, близькі члени його родини випадково загинули через військові дії в ДР Конго в 2012 році, що не було підтверджено позивачем на момент прийняття рішення за його заявою, не зважаючи на факти спілкування з тіткою та наданим твердженням про існування свідоцтва про смерть рідних. Як вбачається з актуальної інформації по країні походження позивача діяльність антиурядових угрупувань наразі зосереджена лише в регіоні Ківу, яке знаходиться на великій відстані від м. Кіншаса (ДР Конго) (4-5 годин перельоту авіатранспортом). Також з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся із відповідною заявою до відповідача лише 09.07.2019 року, тобто більше ніж через десять років з моменту перетину кордону України. Враховуючи вищевказане та факт такого тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом вказує, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що таке звернення позивача із відповідною заявою обумовлено лише потребою у легалізації на території України. Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, колегія суддів приходить до висновку, що наказ відповідача №137 від 22.07.2019 року, яким позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним та таким, що прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи. Отже, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Керуючись ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328, ст.329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено та підписано 20 лютого 2019 року. Головуючий суддя Кравченко К.В. Судді Вербицька Н. В. Запорожан Д.В.