Постанова 4851 № 520/6564/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2020 р.Справа № 520/6564/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Жигилія С.П. , Русанової В.Б. , за участю секретаря судового засідання Ващук Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Горшкова О.О., м. Харків, повний текст складено 08.11.19 року по справі № 520/6564/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту ДМС України, відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі по тексту ГУ ДМС у Харківській області), в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України № 100-19 від 13.06.2019; - скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №77 від 01.03.2019; - зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він як громадянин Республіки Конго, маючи побоювання стати жертвою переслідування, тортур, принижуючого гідність поводження через свої політичні погляди, а також у зв`язку з систематичним порушенням прав людини на Батьківщині, негативним ставленням до теперішнього президента своєї країни та влади в країні, не може повернутися до країни походження - Республіки Конго. Вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 13.06.2019 № 100-19 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №77 від 01.03.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за зверненням позивача, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, є необґрунтованим, незаконним та порушує його права, оскільки при його винесенні відповідачами не здійснено належного вивчення матеріалів по справі та відомостей по країні походження. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 по справі № 520/6564/19 адміністративний позов ОСОБА_1 до 1) Державної міграційної служби України, 2) Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії - залишено без задоволення. Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального права, неправильне встановлення обставин справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.011.2019 по справі № 520/6564/19, прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги з посиланням на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляд спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1 зазначив, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця сама по собі є доказом обґрунтованості суб`єктивних побоювань позивача стати жертвою переслідування. При цьому, інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації, тому не підлягає доказуванню позивачем. Ненадання документального доказу усних підтверджень не повинно бути перешкодою у прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Враховуючи викладене, вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, внаслідок чого дійшов хибного висновку про відмову в задоволенні позову. Представник ДМС України у надісланому до суду письмовому відзиві просив суд апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Стверджує, що позивачем не повідомлено жодних обставин та не надано доказів, які б свідчили про обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань в країні громадянської належності за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відмітив, що позивач приїхав до України з метою навчання в грудні 2006 року, однак, лише в вересні 2011 року, під час перебування у Чернігівському ПТПІ УМВС у Чернігівській області, до якого потрапив у 2009 році, звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також за інформацією, отриманою з мережі Інтернет, Республіка Конго є комфортною для проживання країною. Жодних документальних доказів, які б свідчили про будь-яку загрозу особисто для заявника у місті його проживання - Браззавіль, заявником не надано. Окрім того, під час співбесіди заявник заявляв, що не боїться повертатись до рідної країни. Аналіз заяви та матеріалів особової справи позивача свідчив про те, що причиною від`їзду позивача з країни громадянської належності - Республіки Конго, було вирішення особистих проблем, а звернення до ГУ ДМС України в Харківській області мотивоване не потребою в міжнародному захисті, а виключно пошуком легалізації на території України. Враховуючи, що позивач не відповідає критеріям, встановленим Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року, вважає, що відсутні підстави для визнання його біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Крім того, вказує на відсутність підстав вважати, що у разі повернення позивача до країни походження, його життю, безпеці чи свободі буде загрожувати смертна кара, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, а відтак, заявник не підпадає під перелік умов, викладених у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту. З огляду на викладене, вважає, що оскаржувані рішення ДМС України та наказ ГУ ДМС України в Харківській області відповідають чинним приписам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно з ч. 4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що 11.02.2019 ОСОБА_1 вчетверте звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду вказаної заяви, ГУ ДМС в Харківській області сформовано висновок, яким рекомендовано прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Конго ОСОБА_1 , оскільки його заява є очевидно необґрунтованою (т.1, а.с. 102-114). Наказом ГУ ДМС в Харківській області від 01.03.2019 № 77 громадянину Республіки Конго ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частин 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (т.1, а.с. 115). Повідомленням від 01.03.2019 № 18 позивача проінформовано про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості підстави для відмови зазначено, що стосовно позивача встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують тимчасового або додаткового захисту» (т.1, а.с. 116). 11.03.2019 ОСОБА_1 подав скаргу до ДМС України, в якій просив скасувати наказ ГУ ДМС в Харківській області від 01.03.2019 № 77 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати ГУ ДМС в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с. 117-119). Рішенням ДМС України № 100-19 від 13.06.2019, прийнятим на підставі висновку від 13.06.2019, затвердженого заступником директора Департаменту начальником відділу по роботі з шукачами захисту Синявським П.М., скаргу ОСОБА_1 на наказ ГУ ДМС в Харківській області від 01.03.2019 року № 77 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відхилено (т.1, а.с. 121-126, 127). Не погодившись із вищевказаними наказом ГУ ДМС у Харківській області та рішенням ДМС України, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом про їх скасування, зобов`язання ГУ ДМС у Харківській області прийняти рішення стосовно позивача про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності оскаржуваних рішень ГУ ДМС у Харківській області та ДМС України, оскільки доводи позивача є необґрунтованими та не є належними підставами для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI). Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Частиною 1 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч. 6 ст.5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону № 3671-VI). До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч.7 ст. 7 Закону № 3671-VI). За приписами ч.1 ст.8 Закону № 3671-VI протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч.4 ст.8 Закону № 3671-VI). Частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення (ч.7 ст.8 Закону № 3671-VI). Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи (ч.5 ст.12 Закону № 3671-VI). Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66). Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Колегія суддів не заперечує, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для особи, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Разом з тим, звертаючись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен принаймні навести усні твердження, які б свідчили про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати неприйнятної шкоди в країні походження, та які б могли бути перевірені працівниками міграційної служби з використанням вищезазначених джерел. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторони. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. При цьому слід зазначити, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що правовою підставою для прийняття спірних рішень стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". З матеріалів особової справи судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 місті Лінзоло ( Республіка Конго). Позивач навчався у середній школі «Фратерніте» м. Браззавіль 8 років, після чого пішов до коледжу, де провчився 5 років. Наступні 4 роки навчався у ліцеї. З 1995 р. по 2001 р. отримував освіту в університеті «Sun Info» за напрямом інформатики, але через відсутність коштів не продовжив навчання. З 2001 р. по 2006 р., за його словами, нічим не займався, перебував на утриманні батьків. У вересні 2006 року ОСОБА_1 залишив територію Республіки Конго. Як вказав позивач під час співбесіди, у вересні 2006 року із Браззавіля він дістався на човні у Кіншаса (Демократична Республіка Конго). У Кіншаса пробув 2 тижні, з Кіншаса долетів у Дакар (Сенегал), де прожив 3 місяці. З Дакара на автомобілі дістався у Конакрі (Гвінея) для отримання візи (пробув там близько місяця). Отримав студентську візу в Україну, знову повернувся у Дакар, і звідки виїхав до України. Літаком дістався із Дакара в Мілан, зробив пересадку і прилетів в Україну, в Бориспіль. И потім сів на потяг і доїхав у Харків. З січня по серпень 2007 року позивач навчався на підготовчому факультеті для іноземних громадян Харківського національного автомобільно-дорожнього університету (свідоцтво 12СПАХ №021492, видане 31.08.2007). Однак, через відсутність коштів йому не вдалося закінчити навчання. Починаючи з 2008 року і до 2009 року, ОСОБА_1 працював вантажником на ринку «Барабашова». Позивач не одружений, має доньку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво НОМЕР_1 , видане 10.02.2015 (повторно) Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції (т.1, а.с. 94). Вперше ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 02.09.2011 до відділу міграційної служби у Чернігівській області Державного комітету України у справах національностей та релігій. Рішенням від 14.09.2011 №56 ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем. Скориставшись правом, закріпленим у ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_1 оскаржив зазначене рішення до Чернігівського окружного адміністративного суду. Ухвалою від 26.10.2011 року Чернігівським окружним адміністративним судом позов залишено без розгляду, апеляційну скаргу позивача на вказану ухвалу Київським апеляційним адміністративним судом залишено без задоволення. 30.06.2009 стосовно Малела ОСОБА_3 Едуарда ГУ МВС України в Харківській області прийнято рішення №455/2009 про видворення з території України із забороною в`їзду терміном на п`ять років. У строк з 18.03.2011 до 17.09.2011 позивач утримувався в ПТПІ при УМВС України в Чернігівській області. 23.04.2014 ОСОБА_1 вдруге звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби від 21.07.2014 № 25-14 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було оскаржене позивачем до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12.09.2014 по справі № 820/14715/14, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18.11.2014 та ухвалою Вищого адміністративного суду від 25.06.2015, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 12.11.2015 позивач втретє звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом від 02.12.2015 №240 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач оскаржив зазначене рішення до Державної міграційної служби. Рішенням Державної міграційної служби від 05.02.2016 №7-16 скаргу позивача було відхилено. Вказане рішення ДМС України про відхилення скарги позивачем було оскаржене до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду 28.04.2016 по справі № 820/689/16 у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06.06.2016 апеляційну скаргу на вказане рішення залишено без задоволення та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23.06.2016 відмовлено у відкритті касаційного провадження. Як вбачається з матеріалів справи, у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.02.2019, заявник зазначив, що обставиною, яка змусила його виїхати з країни походження та постійного місця проживання, є побоювання знаходитись у постійній небезпеці, через ордер на його арешт. Також повідомив, що з 1997 року по сьогоднішній день у Конго місті Браззавілі існують політичні та економічні проблеми, які привели країну до племінних війн. Однак, під час співбесіди від 20.02.2019 заявник жодних побоювань не зазначив, про що свідчить наявна в матеріалах справи копія протоколу співбесіди. Як вбачається з копії матеріалів особової справи, під час розгляду заяви та у підтвердження своїх слів громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 у якості доказів додав документи, а саме: паспорт Республіки Конго № НОМЕР_2 , виданий 15.09.2004, терміном дії до 14.09.2009, з нотаріально засвідченим перекладом; копію свідоцтва про народження доньки І-ВЛ НОМЕР_3 від 10.02.2016; інформацію по країні походження (11 аркушів); копію протоколу про адміністративне правопорушення ПР МХК №123861. При цьому, заявник в ході співбесіди повідомив, що окрім даного документа, у нього існував фальшивий паспорт. Позивач вказав, що фальшивий паспорт на ім`я ОСОБА_4 йому зробили для того, щоб коли позивач вийшов із в`язниці він міг перетнути кордон. Зазначив, що користувався ним лише на шляху до Кіншаса і в Сенегалі, а новий паспорт (його оригінал паспорту), з прізвищем позивача (його допоміг зробити друг батька Ондугу), він отримав в Сенегалі. І вже по справжньому паспорту поїхав у Гвінею, відкрив візу і виїхав до України. А фальшивий паспорт відразу викинув. Як зазначив суд першої інстанції, вказані обставини слугували підставою для сформування у суб`єкта владних повноважень сумнівів з приводу того, що заявник надав оригінал паспорта, а не його підробку, враховуючи те, що по-перше, заявник вказує адресу свого місця проживання у Республіці Конго, яка відрізняється від зазначеної у паспорті. По-друге, у графі зріст у паспорті зазначено - 170 см, але зріст заявника дорівнює - 185 см., що в свою чергу свідчить про те, що заявник не навів достовірні факти стосовно себе. Крім того, в ході аналізу відповідачем повідомлених позивачем фактів встановлено ряд суттєвих непослідовностей та суперечностей. Матеріали справи містять копії протоколів співбесід позивача із фахівцем ГУ ДМС України в Харківській області в 2011, 2014, 2015, 2019 роках, в яких зафіксовано відповіді позивача на поставлені питання. При цьому, як вбачається зі змісту вказаних протоколів, позивачем надавались фактично різні відомості стосовно можливості повернення до Конго та власного відношення до ситуації, що склалася. Так, у 2011 році громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 стверджував, що напередодні прибуття в Україну проживав у Сенегалі, куди прибув літаком у грудні 1999 року за учбовою візою. До грудня 2006 року перебував у Сенегалі, адресу проживання не пам`ятає. За словами, ОСОБА_1 має вищу освіту, яку здобув у Сенегалі, навчаючись з 2000 до 2006 року в коледжі. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання, стверджує, що може бути заарештованим, так як він не відбув покарання повністю та втік з країни у 1999 році. Під час співбесіди від 05.09.2011 заявник повідомляє, що його було заарештовано за участь у демонстрації у лютому 1999 року, що суд виніс рішення про сплату штрафу в розмірі 150 доларів та направив його на примусові роботи. Пояснюючи ситуацію з арештом, заявник розповів, що його було заарештовано, коли він був вдома, штраф він сплатив, у в`язниці його не утримували, примусові роботи відбував у селищі під наглядом охорони, строку відбування примусових робіт він не пам`ятає, так як це було давно, втекти йому допоміг його дядько - полковник міліції. Заявник стверджує, що він був рядовим членом політичної парті «Панафриканський Союз за демократію» (за ІКП - «Панафриканський Союз за соціальну демократію»). Організацією мітингів не займався, два рази брав участь у мітингах, промов не виголошував. При цьому, в анкеті від 23.04.2014 та під час співбесіди від 06.05.2014, громадянин Республіки Конго ОСОБА_1 зазначив уже іншу інформацію, а саме, заявник стверджував, що напередодні прибуття в Україну мешкав у Республіці Конго за адресою: АДРЕСА_1 . За словами, отримав середню освіту, закінчив середню школу м. Браззавіль в 1995 році, а потім стажувався з інформатики в 1996 році. У реєстраційному листі від 23.04.2014 заявник повідомляє, що у нього вища освіта. Документів, підтверджуючих навчання за межами України, надано не було. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання ОСОБА_1 також стверджував, що його можуть заарештувати, оскільки є мандат на його арешт (ордер на арешт владою) за участь у заколоті Нтумі, але вже повідомив, що був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з його етнічним походженням. Також зазначив, що його було ув`язнено на два роки (з 2004 по серпень 2006). Зі слів заявника, втекти з країни йому допоміг полковник Ондонго Жан - друг дитинства його батька (він допоміг заявнику зробити паспорт, отримати запрошення в Україну та втекти з Республіки Конго). Маючи паспорт Республіки Конго, на співбесіді від 06.05.2014, заявник повідомив, що покидаючи країну свого походження у нього не було паспорта, так як він залишився у друга його батька. Заявник стверджує, що тікав з країни і у нього не було можливості забрати паспорт. Під час співбесіди в 2015 році, заявник стверджував, що адресою проживання (на передодні прибуття в Україну) була: АДРЕСА_2 (в паспорті заявника зазначена адреса: АДРЕСА_3 , Нганбіо Мфібу, Браззавіль). Заявник стверджує, що покинув Республіку Конго у вересні 2006 року на поромі. У реєстраційному листі від 12.11.2015, зазначив, що у нього незакінчена вища освіта. Останню освіту у Браззавілі він отримав в університеті «Sup Info», навчаючись з 1995 по 1996 рік, за напрямом інформатики. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання, то вони збігаються з повідомленими у 2014 році. Але, щодо документів, за якими позивач виїжджав, було повідомлено про те, що при залишенні Конго позивач використовував фальшивий паспорт, який йому не належав, однак, містив його фотографію. На співбесіді (від 18.11.2015) з`ясувалось, що цей документ йому допоміг зробити ОСОБА_5 . Як вбачається зі змісту співбесіди від 20.02.2019, ОСОБА_1 на питання, чи був він членом будь-якої політичної партії, відповів, що не був членом партії, не проводив мітингів, протестів, ніколи не був затриманий. Однак, при цьому, на питання фахівця міграційної служби щодо вказаної в анкеті заявника інформації про перебування останнього у в`язниці протягом двох років, позивач зазначив, що у 2004 році був ув`язнений, коли він перебував на фронті. У в`язниці він знаходився 2 роки і на волю не виходив, там працював. Через 2 роки позивача випустили з в`язниці за умови, що він не буде виїжджати за територию Конго. На підтвердження факту перебування у в`язниці позивач надав до анкети нечіткі копії документів (постанови про затримання, розпорядження про тимчасову свободу, подання на розшук на підставі постанови про арешт). Разом з тим, як вірно зазначив суд першої інстанції, матеріали особової справи не містять пояснень заявника, стосовно того, яким чином, особа, яка знаходиться у розшуку та втекла з країни, могла отримати на руки документи про власний розшук та арешт. При цьому, під час співбесіди (від 06.05.2014) заявник повідомив, що втік з країни, не маючи з собою ніяких документів, навіть паспорта, хоча прибув в Україну саме з паспортом Республіки Конго, а у своїй заяві (від 12.11.2015) взагалі зазначив, що виїхав з Республіки Конго за фальшивим документом, що, в свою чергу, викликає сумнів щодо достовірності наданих до заяви документів. Таким чином, заявник надав непослідовну та недостовірну інформацію, яка не може вважатися правдоподібною, внаслідок чого зважаючи на розділ С.2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за матеріалами справи та результатами проведеної із заявником співбесіди, встановлено, що твердження заявника в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Республіці Конго йому особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. На запитання фахівця ГУ ДМС України в Харківській області про те, чому заявник не звертався за захистом в Україні раніше, позивач відповів, що у нього була реєстрація, а потім він не знав, що можна звертатися. При цьому, під час співбесіди, проведеної 20.02.2019, ОСОБА_1 вказав, що прибув в Україну з метою навчання, яке не зміг продовжити за браком коштів. Під час співбесіди 20.02.2019 позивач на питання фахівця ГУ ДМС у Харківській області про те, що на думку заявника відбудеться з ним, якщо він повернеться до Конго, останній повідомив : «Нічого, та причина, з якої я сидів, уже закрили. І ця тема вже закрита. Там змінили конституцію. Я не стверджую, що не можу повернутися, просто я там вже давно не був, не знаю, де буду жити». Отже, позивачем самостійно повідомлено про те, що фактично метою звернення до міграційної служби була не потреба у міжнародному захисті, а необхідність легалізації в Україні. З врахуванням вищевикладеного, колегія суддів зазначає, що позивачем не наведено доказів, які б свідчили про будь-яку загрозу особисто для заявника у його рідному місті Браззавіль, або у будь-якому місті в країні його громадянської належності - Республіці Конго або ж доказів того, що у випадку повернення до країни громадянської приналежності існує загроза його свободі, життю та безпеці. При цьому, з огляду на обставини, повідомлені ним самостійно під час проведених співбесід, прибуття в Україну було обумовлено навчанням, а звернення до ГУ ДМС України в Харківській області бажанням легалізуватися в Україні. Крім того, у відповідності до ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивач мав повідомити про свій намір бути визнаним біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, негайно під час в`їзду в Україну та незаконного перетину державного кордон України, та звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, цього не зробив. Так, позивач не звернувся за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, коли перетнув кордон України в грудні 2006 року, та не повідомляв про наявність у нього побоювань стати жертвою переслідування за політичні переконання до вересня 2011 року. Значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ставить під сумнів щодо існування реальної загрози життю та свободі позивача в країні громадянської належності та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Крім того, слід відмітити, що у своїй співбесіді від 18.11.2015 позивач повідомив, що перед тим, як виїхати до України, він перебував у м. Дакар (Республіці Сенегал) 3 місяці. У зв`язку з тим, що Республіка Сенегал з 02.05.1963 стала державою-учасницею Конвенції 1951 року про статус біженців та Протоколу 1967 року - з 03.10.1967, ця країна є «третьою безпечною країною» у розумінні п.22 ст.1 Закону № 3671-VI. Таким чином, заявник, маючи можливість звернутися за захистом у цій країні, не скористався нею, що саме вказує на відсутність його потреби у захисті та у відповідності до ч.1 ст.6 Закону № 3671-VI виключає можливість визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в матеріалах справи відсутні. Вищенаведене дає можливість зробити висновок про те, що інформація, надана позивачем, не свідчить про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого підтвердження, а серед фактів, повідомлених позивачем, відсутні такі, щоб були підставою для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". При цьому, позивач не може вважатися і особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки серед фактів, повідомлених ним, немає підстав для визнання його такою особою у розумінні п. 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та ст.15 Директиви Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/Еu від 13 грудня 2011 року (ризик отримання серйозної шкоди у формі смертної кари або приведення її у виконання, катування чи нелюдського або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, серйозної і індивідуальної загрози життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту). Доводи позивача про те, що ненадання документальних доказів усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті позитивного рішення щодо статусу біженця, не можуть бути взяті до уваги, оскільки навіть ті пояснення, які надавались позивачем усно, вказують лише на небажання повернутися до країни походження, та не доводять обґрунтованості побоювань позивача за своє життя та здоров`я. Судом першої інстанції встановлено, та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що за результатами розгляду особової справи позивача Головним управлінням ДМС України в Харківській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2019КН0023. У висновку проаналізовано обставини, повідомлені позивачем під час співбесід, зокрема, те що повертатися до країни своє громадянської належності він не боїться, а також те, що позивач звернувся за захистом лише у вересні 2011 року, коли перебував у Чернігівському ПТПІ УМВС у Чернігівській області, куди потрапив у 2009 році. Крім того, у висновку детально досліджено ситуацію по країні походження позивача Республіка Конго, та констатовано, що міжплемінний конфлікт у Конго не призвів до будь-яких руйнівних наслідків щодо позивача, окрім цього, конфлікт було урегульовано ще у 2007 році. При цьому, заявник не навів фактів недозволеного поводження відносно себе, не довів своєї участі в бойових діях, членства у будь-якій релігійній, політичній, військовій або громадській організації, не надав інформації щодо його причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов`язані з расовою, релігійною, національною належністю, політичними поглядами, не надав жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині. Натомість, статтею 16 Конституції Конго заборонено тортури і жорстоке, нелюдське або принижуюче гідність поводження. При складенні цього висновку спеціалістом ГУ ДМСУ в Харківській області також було взято до уваги, що позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації свого перебування на території України, а також те, що позивач перебуває на території України нелегально близько 12 років, та до нього уже була застосована процедура видворення, яка, однак, була проігнорована позивачем. З огляду на викладене, другим відповідачем вірно зроблено висновок про те, що твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Конго особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Зі змісту вищевказаного висновку вбачається, що ГУ ДМС України в Харківській області детально та ретельно проаналізовано обставини, повідомлені позивачем, інформацію, отриману з відкритих джерел, та зроблено обґрунтований висновок, що заявник не відповідає умовам, передбаченим п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання його біженцем, а також не підпадає під перелік умов, викладених у п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, для надання додаткового захисту, що у розумінні ст.6 цього Закону є підставою для відмови у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Державної міграційної служби України № 100-19 від 13.06.2019 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наказ ГУ ДМС України в Харківській області № 77 від 01.03.2019, прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому підстави для їх скасування відсутні. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ч.4 ст.229, ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 року по справі № 520/6564/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Т.С. Перцова Судді(підпис) (підпис) С.П. Жигилій В.Б. Русанова Повний текст постанови складено 17.02.2020 року