Постанова 4855 № 640/23300/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23300/19 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 липня 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В. за участю секретаря Масловської К.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021року у справі № 640/23300/19 за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до відповідача Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії-, В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2019 року Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач 1, ДМС України), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (надалі по тексту - відповідач 2, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати Наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області №399 від 10 липня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №190-19 від 11 листопада 2019 року про відхилення скарги на рішення УДМС України у Київській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивача від систематичного порушення прав людини, переслідування та жорстокого ставлення. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021року в задоволенні позовних вимог Громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - відмовлено повністю. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм матеріального права, що є підставою для скасування судового рішення. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції не наводить жодного доказу на спростування фактів, заявлених позивачем, зокрема, що оскаржуване рішення ДМС України та повідомлення прийнято з порушенням вимог законодавства. Крім того, апелянт вказує на ситуацію загальнопоширеного насильства, систематичне порушення прав людини і загальну небезпеку для життя, здоров`я і свободи позивача у країні його походження. Також, апелянт зазначив, що у заявi-анкетi позивач коротко виклав вiдомостi, якi були йому вiдомі щодо ситуацii у Країні його громадянської належностi, однак вiдповiдач 1 та у подальrлому вiдповiдач 2 не вивчили цi факти i не перевiрили даі доводи, зокрема, дослiдження релевантної iнформації по країні походження. Суд першої інстанції, як i вiдповiдачi не наводять жодного доказу на спростyвання фактiв, заявлених позивачем. Позивач в судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про розгляд справи. Представник відповідачів 1 в судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги, з підстав викладених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та просив рішення першої інстанції залишить в силі. Представник відповідача 2 в судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про розгляд справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Базарак, провінції Пандшер, громадянин Афганістану, неодружений, сповідує іслам. В Україну прибув в січні 2015 року автомобільним/корабельним сполученням, нелегально. Вперше позивач звернувся із заявою 13.01.2015 до Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві (надалі - ГУДМС в м. Києві). На основі всебічного дослідження та аналізу його попередньої заяви ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не скористався правом на оскарження вказаного рішення відповідно до частини 2 статті 12 Закону. Вдруге 14.09.2017 року позивач звернуся до ГУДМС в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Після вивчення та аналізу заяви встановлено, що причини, які викладені у заяві від 13.01.2015 тау заяві від 14.09.2017 року - не змінилися. Наказом ГУДМС у м. Києві від 14.09.2017 року № 420 позивачу відмовлено в прийнятті заяви. Позивач не погодившись з вказаним рішенням подав скаргу до ДМС України. ДМС України прийнято рішення від 10.01.2018 року № 06-18 про відхилення скарги позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач оскаржив зазначене рішення до Окружного адміністративного суду міста Києва. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.01.2019 року по справі № 640/18778/18 позовну заяву позивача повернуто, в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції не оскаржено. Втретє позивач 10.07.2019 року звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основною причиною звернення за захистом зазначає погіршення ситуації в країні походження, а саме зазначив в своїй заяві, що Афганістан це країна, в якій йде війна та в якій неможливо жити через постійні конфлікти. За результатами розгляду вказаної заяви було встановлено, що із заявою позивач звертається втретє. Як вбачається з матеріалів справи, Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено повідомлення № 192 від 10.07.2019 року, в якому останній повідомив, що позивачу відмовлено в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою цього рішення став Наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області №399 від 10 липня 2019 року. Згодом, Центральним міжрегіональним управління Державної міграційної служби у м.Києві та Київській області складено повідомлення № 324 від 15.11.2019 року, в якому останній повідомив, про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зазначив, що вказане рішення прийнято на підставі рішення Державної міграційної служби України №190-19 від 11.11.2019 року. Позивач вважаючи дії відповідачів протиправними щодо прийняття спірних рішень, зумовила його звернення до суду, з адміністративним позовом. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не наведено фактів та обставин, які свідчать про його, або його родичів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, а наведені ним дані при зверненні із відповідною заявою не дають можливості встановити наявність у позивача обставин, за якими він міг отримати заявлений ним. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суспільні відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон № 3671-VI; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Згідно з пунктами 1, 4 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI, за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Судом першої інстанції встановлено, що в заяві-анкеті позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, та користуватися захистом своєї країни з політичних причин, а саме останній зазначив, що Афганістан це країна, в якій йде війна, кожного дня ситуація все гірше та війна продовжується, кожен день вмирають більше ніж 200 людей через конфлікт та відсутність безпеки, в Афганістані немає жодного безпечного місця для життя та зазначив, що останнього можуть вбити під час військових дій в Афганістані. Водночас, задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача. Отже, з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Колегія Суддів звертає увагу, що позивач не заявляв про те, що він був жертвою переслідувань за будь-якою конвенційною ознакою в період перебування у його країні походження. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Як слідує зі змісту спірного рішення відповідача, підставою для його прийняття став той факт, що у позивача не існує об`єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При поверненні до країни громадянської належності, а саме на територію Афганістану, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Крім того, подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Тобто у випадку з позивачем відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. В ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю чи здоров`ю. Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача. Аналізуючи надану позивачем інформацію у сукупності з інформацією по країні походження, не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Афганістану. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року справі № 420/5005/20. Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Частиною 2 статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частинною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Колегія суддів звертає увагу, що покладений на відповідача - суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності оспорюваного рішення (дій, бездіяльності) не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року по справі №456/952/16. Щодо твердження апелянта, що в країни його походження на даний час ведуться бойові дії, колегією суддів не приймається до уваги, оскільки позивачем не надано суду першої та апеляційної інстанції доказів того, що він або члени його родини постраждали внаслідок військових дій на Батьківщині. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що позивачем не надано під час розгляду справи у суді першої інстанції, та під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції переконливих доказів того, що його може бути піддано тортурам, чи застосовано репресії в разі повернення на батьківщину, а судом першої інстанції правомірно прийнято рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Дослідивши матеріали справи та зміст апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо неповного та необ`єктивного розгляду справи судом першої інстанції. Також, колегія суддів звертає увагу, що зміст апеляційної скарги є ідентичним позовній заяві, а отже, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі були предметом дослідження суду першої інстанції і не знайшли свого належного підтвердження під час розгляду апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на позиції Європейського Суду з прав людини, які він висловив, зокрема, в п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», п. 43 рішення у справі «Кобець проти України», відповідно до якої, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі суд повинен базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву. Дослідження матеріалів справи дає підстави для висновку про те, що відповідачем не спростовано доводи позивачів та не доведено наявності обставин, які стали підставою для винесення оскаржуваних постанов та не надано на обґрунтування своїх доводів жодних належних і допустимих доказів, які би могли поза розумним сумнівом підтверджувати висновки перевірки дотримання вимог у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. З аналізу матеріалів справи та норм права, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст постанови буде складено протягом п`яти днів з моменту його проголошення. Головуючий суддя Г.В. Земляна Судді: Є.І. Мєзєнцев В.В. Файдюк Повний текст постанови складено 02 серпня 2021 року.