Постанова 4855 № 759/13130/14-а

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 759/13130/14-а Суддя (судді) першої інстанції: Миколаєць І.Ю. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 січня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Кузьмишиної О.М., суддів: Костюк Л.О., Мєзєнцева Є.І. за участю секретаря судового засідання Білоус А.С. розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Святошинського районного суду м.Києва від 21 червня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України у м.Києві про визнання протиправними дій при відрахуванні із пенсії, стягнення переплати з пенсії, В С Т А Н О В И В : У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: - визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва по відрахуванню з пенсії позивача 6 245,14 грн як надміру виплачених; - зобов`язати відповідача в подальшому утриматися від відрахування зазначених виплат; - стягнути 1 424,44 грн завданих збитків, 2000 грн компенсацію за моральні страждання та 4000 грн витрат на правову допомогу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протиправно щомісячно утримує з пенсії позивача по 20% переплачених коштів. Постановою Святошинського районного суду м.Києва від 03.12.2014 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2015 р., позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними дії УПФ по відрахуванню з пенсії ОСОБА_1 6 245,14 грн, які стягуються шляхом зменшення розміру фактично виплаченої пенсії на 20 % щомісячно. Зобов`язано відповідача в подальшому утримуватися від дій щодо відрахування з пенсійних виплат 6 245,14 грн та повернути утриману суму за період з червня по вересень 2014 року. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26.11.2015 р. касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва задоволено частково. Скасовано постанову Святошинського районного суду м.Києва від 03.12.2014 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2015 р., а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. 25.04.2016 р. представником позивача подано уточнену позовну заяву, в якій він просить: - визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі міста Києва по відрахуванню з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6245,14 грн, які стягуються шляхом зменшення розміру фактично виплаченої пенсії на 20 % щомісячно; - зобов`язати Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва в подальшому утримуватися від дій щодо відрахування з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6 245,14 грн; - стягнути з Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва на користь ОСОБА_1 завдані збитки у сумі 1 424,44 грн; - стягнути з Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва на користь ОСОБА_1 компенсацію за завдану моральну шкоду у сумі 2000 грн; - стягнути з Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва на користь ОСОБА_1 суму сплаченого нею судового збору, що становить 165 грн; - стягнути з Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва на користь ОСОБА_1 витрати, понесені нею у зв`язку з отриманням правової допомоги, що становить 1 653,60 грн. Постановою Святошинського районного суду м.Києва від 21.06.2016 р. у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалами судді-доповідача Київського апеляційного адміністративного суду Кучми А.Ю. від 25.07.2016 р. відкрито апеляційне провадження у справі та призначено судовий розгляд справи. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.09.2016 р. провадження у справі зупинено до складання акту звірки по пенсійній справі ОСОБА_1 в частині утримання надмірно сплачених коштів. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.10.2018 р. справу прийнято до провадження колегією суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді: Кузьмишиної О.М., суддів: Шелест С.Б., Пилипенко О.Є. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.10.2019 р. колегією суддів у складі: головуючого судді: Кузьмишиної О.М., суддів: Пилипенко О.Є., Собківа Я.М. провадження у справі поновлено. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2019 р. витребувано від Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Києві належним чином завірене розпорядження на підставі якого було прийнято рішення про стягнення з ОСОБА_1 переплати пенсії та індексації за період з 01.12.2004 по 31.04.2014 р. в сумі 6 245,14 грн. Відповідачем відзиву на апеляційну скаргу в установлений судом строк подано не було, що не перешкоджає подальшому розгляду справи. До суду 13.01.2020 р. від представника відповідача надійшло клопотання про перенесення судового засідання у зв`язку із його перебуванням на лікарняному. Колегія суддів відхиляє заявлене клопотання, оскільки доказів на підтвердження обставин, викладених у клопотанні представником відповідача не надано. При цьому, судова колегія зауважує, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не позбавлений можливості забезпечити явку іншого свого представника. Справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311, ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України. У відповідності до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, з наступних підстав. Позивач перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва (правонаступником якого є Правобережне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві), що не заперечується відповідачем. 29.04.2014 р. своїм листом відповідач повідомив позивача, що в зв`язку з несвоєчасним повідомленням нею про працевлаштування, донараховану переплату пенсії та індексації за період з 01.12.2004 р. по 30.04.2014 р. в сумі 6 245,14 грн згідно розпорядження начальника управління буде відраховано по 20% від розміру пенсії, що належить до виплати з 01.06.2014 р. до повного погашення. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернулась до суду із позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, під час нового розгляду справи, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржувані дії щодо здійснення вищезазначених стягнень є лише наслідком виконання розпорядження. Натомість така вимога позивачем не заявлена, оскаржуваного розпорядження не надано, а клопотання про витребування доказів не заявлено. Суд першої інстанції зазначив, що суд позбавлений можливості на самостійне витребування доказів. Відсутність розпорядження як основного доказу на який посилається позивач позбавляє суд права на його дослідження. Суд може вийти за межі позовних вимог для захисту порушених прав, але за наявності достатніх допустимих та належних доказів для можливості захисту порушеного права, таких доказів позивачем не надано. Отже, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки задоволення вимоги про визнання протиправними дій щодо відрахування грошових коштів є наслідком інших дій скасування (розпорядження), які є чинними і не оскаржуються. Колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Згідно з ч. 1 ст. 50 Закону України «Про загальнообов`язкове пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року N 1058-IV (надалі - Закон N 1058-IV) суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку. Статтею 103 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року N 1788-XII (надалі - Закон N 1788-XII) суми пенсії, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку (в результаті подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі членів сім`ї тощо), стягуються на підставі рішень органу, що призначає пенсії. Відрахування на підставі рішень органу, що призначає пенсії, провадяться в розмірі не більше 20 процентів пенсії понад відрахування з інших підстав. Аналіз наведених вище норм права дає підстави дійти висновку, що обов`язковою умовою для стягнення надміру виплаченої пенсії є допущення зловживань з боку пенсіонера. При цьому, стягнення надміру виплачених коштів із пенсії не відбувається у разі призначення її на підставі недостовірних даних, формування яких не залежить від пенсіонера. Зловживанням з боку пенсіонера в розумінні ч. 1 ст. 103 Закону N 1788-XII є, зокрема, подання ним документів з явно неправильними відомостями. Наведений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 25.10.2016 р. (справа № 686/26486/14-а), Верховного Суду у постанові від 25.09.2018 р. (справа № 340/644/15-а), Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 р. (справа № 404/1384/17). Як вбачається з матеріалів справи, 08.02.2014 р. ОСОБА_1 була зареєстрована в Управлінні Пенсійного фонду України як фізична особа - підприємець, що підтверджується Повідомленням про реєстрацію платників страхових внесків за підписом начальника УПФ Гріценко О.В. від 14.02.2005 р., а також листом начальника УПФУ в Святошинському районі м.Києва Дзядевич Л.В. від 03.06.2014 р. Пенсія призначена позивачу з 18.04.2005 р. згідно протоколу управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м.Києва № 67736. У жовтні позивач була викликана до УПФУ в Святошинському районі м.Києва та повідомлена, що при її відрахуванні із пенсії допущена переплата у сумі 4 420,00 грн. Переплата допущена у зв`язку із тим, що вона не повідомила про працевлаштування як приватний підприємець. Заперечення позивача про те, що вона вже була приватним підприємцем до призначення їй пенсії та була зареєстрована у пенсійному фонді як приватний підприємець, працівниками до уваги прийнято не було. Позивачу запропоновано написати заяву, що вона не заперечує проти стягнення з неї суми 4 420,00 грн по 35% щомісячно або ця сума буде стягнута з нею через суд. 17.05.2013 р. позивач подає до органу пенсійного фонду інформацію про припинення підприємницької діяльності після внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру за № 20720060004001958 від 16.05.2013 р. Листом від 29.04.2014 р. № 3616/6-2 позивача повідомлено про те, що у зв`язку із несвоєчасним повідомленням про працевлаштування, їй донараховано переплату пенсії та індексацію за період з 01.12.2004 р. по 30.04.2014 р. в сумі 6 245,00 грн. Відповідно до наявної в матеріалах справи Довідки про актуальний стан переплати пенсії станом на 16.09.2019 р., утримання з пенсії ОСОБА_1 за період з 01.12.2004 р. по 30.09.2017 р. становить 6154,36 грн. Аналіз наведених вище обставин свідчить про те, що позивач на момент взяття на облік та призначення пенсії перебувала у статусі фізичної особи-підприємця про що відповідач був обізнаний. Разом з тим, з жовтня 2009 р. з пенсії позивача здійснювалось відрахування надмірно сплачених їй коштів, що також свідчить про те, що відповідачу було відомо про наявність надмірно сплачених коштів. Даний факт підтверджується також Розпорядженням УПФУ в Святошинському районі м.Києва від 22.10.2009 р. Виходячи із вищевикладеного, слід зауважити, що для цілей застосування ст. 103 Закону N 1788-XII зловживання є формою умисного протиправного діяння, яке слід доводити відповідними доказами. Тягар доведення зловживання пенсіонера покладається на відповідний орган Пенсійного фонду, який про це стверджує. Оцінюючи докази, що свідчать про можливе зловживання, слід виходити з презумпції дійсності документів, наданих для призначення пенсії, та презумпції добросовісності заявника. Ці презумпції може бути спростовано на підставі доказів, що доводять умисел заявника на отримання пенсії без законних на те підстав. В той же час відповідачем не спростовано факту допущення пенсіонером зловживань та не доведено наявність умислу на отримання пенсії без законних на те підстав, а тому з урахуванням встановлених судом обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_1 виплачених сум пенсії згідно із ст. 50 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Зважаючи на викладене вище, слід дійти висновку про протиправність дій Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва по відрахуванню з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6245,14 грн, які стягуються шляхом зменшення розміру фактично виплаченої пенсії на 20 % щомісячно, а тому слід зобов`язати Управління Пенсійного фонду України у Святошинському районі м.Києва в подальшому утримуватися від дій щодо відрахування з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6 245,14 грн. Надаючи оцінку спірним правовідносинам у їх системному взаємозв`язку, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Одним із принципів адміністративного судочинства є диспозитивність (від лат. Dispono - розпоряджаюся) - це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд. Отже, принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин) та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять, однак за жодних умов становище позивача за наслідками судового розгляду не може бути погіршено порівняно з тим, яким воно було до звернення до суду за захистом своїх прав. Відповідно до ч.ч. 1 та 4 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Статтею 13 "Право на ефективний засіб юридичного захисту" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997, передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Отже, за загальним правилом суд не може виходити за межі позовних вимог, тобто не може застосовувати інший спосіб захисту, ніж зазначив позивач у позовній заяві. Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 цього Кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суд, відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови у задоволенні позову судом першої інстанції, стала та обставина, що позивачем не заявлена вимога про скасування розпорядження на підставі якого було прийнято рішення про утримання із ОСОБА_1 виниклої переплати із пенсії. Разом з тим, як зазначив представник позивача в суді першої інстанції так і в апеляційні скарзі, він не міг заявити вимогу про оскарження розпорядження, оскільки йому не були відомі його реквізити. Будь-які посилання на рішення чи розпорядження в листі відповідача від 29.04.2014 р. відсутні. Відповідно до ч. 3 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом. Колегія суддів з метою офіційного з`ясування всіх обставин справи витребувала у відповідача розпорядження на підставі якого позивачу було здійснено утримання пенсії в розмірі 6 245,14 грн. На вимогу суду, відповідачем було надано Розпорядження № 164 від 29.04.2014 р. на підставі якого з 01.06.2014 р. з ОСОБА_1 утримувалась переплата пенсії у розмірі 6 245,14 грн по 20 % щомісячно до повного погашення. Зважаючи на вищевикладене, беручи до уваги те, що судом визнано протиправними дії відповідача щодо відрахування пенсії, що є наслідком винесення Розпорядження № 164 від 29.04.2014 р., керуючись ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою ефективного захисту позивача та відновлення його порушеного права, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним та скасувати Розпорядження Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м.Києва № 164 від 29.04.2014 р. Щодо позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 компенсації за завдану моральну шкоду у сумі 2000 грн, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Статтею 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Подібні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 25.04.2019 у справі № 818/1429/17, від 19.11.2019 р. у справі № 818/1430/17. Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження понесення моральної шкоди, підстави у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн відсутні. Стосовно вимоги позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1 653,60 грн, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. За змістом ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з ч.ч. 6, 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Тобто, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року №5076-VI ). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року №5076-VI ). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Так, між адвокатом Кіккасом Миколою Вікторовичем (надалі - Адвокат) та ОСОБА_1 (надалі -Клієнт) укладено договір про надання правової допомоги Клієнту. На підтвердження повноважень щодо представництва в суді адвокатом надано копію Ордеру КС № 199855 від 19.04.2016 р. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують факт виконання робіт (акт приймання-передачі послуг) та докази на підтвердження розрахунків між сторонами (платіжне доручення, прибутковий касовий ордер). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1 653,60 грн. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції. Таким чином, беручи до уваги те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального справа, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вирішила згідно ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити частково. Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати підлягають відшкодуванню позивачу у розмірі сплаченого судового збору за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Святошинського районного суду м.Києва від 21 червня 2016 року скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково. Визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва по відрахуванню з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6 245,14 грн, які стягуються шляхом зменшення розміру фактично виплаченої пенсії на 20 % щомісячно. Визнати протиправним та скасувати Розпорядження Управління Пенсійного фонду України в Святошинському районі м. Києва від 29.04.2014 р. №

164. Зобов`язати Правобережне управління Пенсійного фонду України у м.Києві в подальшому утримуватися від дій щодо відрахування з пенсії ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 6 245,14 грн. Присудити на користь ОСОБА_1 суму сплаченого нею судового збору в розмірі 346,50 гривень за рахунок бюджетних асигнувань Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Києві. В решті позову відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина Судді: Л.О. Костюк Є.І. Мєзєнцев