Постанова Київський апеляційний суд № 758/2774/24

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 липня 2026 року місто Київ справа №758/2774/24 апеляційне провадження № 22-ц/824/6841/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Саліхова В.В., суддів: Євграфової Є.П., Поливач Л.Д., за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бая Сергія Едуардовича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 18 грудня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Ковбасюк О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів,- в с т а н о в и в : У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів. Позов обґрунтовано тим, що сторони перебували у шлюбі, який було розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.01.2016 у справі № 369/12873/15-ц. Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З середини 2016 року по березень 2020 року позивач з відповідачем та їх спільною дитиною мали намір проживати за однією адресою: спочатку -за адресою: АДРЕСА_1 ; згодом - у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить відповідачу. Протягом 2018-2020 років позивачем одноосібно за власні кошти було здійснено ремонтні роботи у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , а саме: купівлю необхідних будівельних та побутових матеріалів для ремонту, встановлення вікон, міжкімнатних та вхідних дверей, встановлення сантехнічного обладнання, придбання товару для дому тощо. Загальна сума витрачених позивачем коштів становить 534588,75 грн. Вказані витрати здійснювалися ним особисто за власний рахунок, з метою аби в подальшому відновити стосунки та проживати разом з сином та відповідачем у зазначеній квартирі. Однак відповідач згодом покинула Україну та переїхала до міста Дубай (ОАЕ), де наразі проживає з іншим чоловіком. Позивач вважає, що витрачена ним сума коштів на ремонт фактично набута (збережена) відповідачем безпідставно, у зв`язку з чим у неї виникло зобов`язання щодо повернення цих коштів позивачу, у відповідності до ст. 1212 ЦК України. Так, відповідач у 2018 - 2020 роках безоплатно користується грошовими коштами позивача у розмірі 534 588,75 грн, а саме: з 07.11.2018 - грошовими коштами у розмірі 500 185,75 грн (витрати, які здійснені у 2018 році); з 04.02.2019 - грошовими коштами у розмірі 25 100,00 грн (витрати, які здійснені у 2019 році); з 12.09.2020 - грошовими коштами у розмірі 9303,00 грн (витрати, які здійснені у 2020 році). Тому відповідач має повернути позивачу грошові кошти у розмірі 534 588,75 грн, а також інфляційні збитки та три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення. Відповідно до розрахунку позивача загальна сума заборгованості відповідача становить 958 622,85 грн. Посилаючись на наведене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 958 622,85 грн, з яких: безпідставно набуті кошти у розмірі 534 588,75 грн, інфляційні збитки - у розмірі 340 244,27 грн; три проценти річних - у розмірі 83 789,83 грн. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 18 грудня 2025 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Бай С.Е. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд неправильно застосував ст. 1212 ЦК України, не перевіривши дійсний мотив позивача, обставини, які виникли і були передумовою для дій позивача, не застосував ст. 3 ЦК України, грубо проігнорувавши практику правозастосування Верховного Суду з цього приводу. Такі порушення та юридичні помилки призвели до неправильного встановлення правовідносин, які склалися між сторонами, неправильного встановлення та визначення дійсних прав та обов'язків сторін, правових норм, які їх регулюють, що призвело до винесення незаконного рішення. Вказує, що доводи суду є суперечливими та такими, що не відповідають обставинам справи. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Хороших В.П. просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що її доводи є безпідставними, зводяться до викладення суб'єктивного незадоволення скаржника ухваленим рішенням та повторення тих самих тверджень, які вже були предметом розгляду та оцінки судом першої інстанції. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Гошовська Я.А. підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити. Представник ОСОБА_2 - адвокат Хороших В.П. проти доводів апеляційної скарги заперечувала та просила залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом встановлено, що сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбу, від якого мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 24.10.2013. В подальшому шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.01.2016 по справі № 369/12873/15-ц. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №362907179 від 23.01.2024, відповідач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_3 . На підтвердження заявлених позовних вимог в частині стягнення безпідставно набутих грошових коштів позивачем надано ряд документів, зокрема: фіскальні чеки, товарні накладні, товарні чеки, видаткові накладні, рахунки-фактури, звіт-рахунок, квитанції про поповнення карткових рахунків, замовлення покупця, які не містять інформації про платника та замовника товарів та послуг. Також надано ряд договорів, а саме: договір на поставку та монтаж виробів від 27.03.2018; договір поставки від 26.07.2018; договір купівлі-продажу «Продукції» від 04.02.2019; замовлення на виконання робіт від 05.11.2018, з яких вбачається, що замовником є позивач ОСОБА_1 , адреса доставки зазначена: АДРЕСА_2 . Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач добровільно, послідовно та систематично, за відсутності будь-якої помилки, в тому числі рахункової, здійснював ремонтні роботи у належній відповідачу квартирі, знаючи, що між ним та ОСОБА_2 відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок), та за відсутності доказів договірних умов щодо їх подальшого повернення або недобросовісності відповідача, а тому поведінка позивача є суперечливою, оскільки останній вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків, що у свою чергу виключає задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів, як безпідставно набутих. Заявлені вимоги в частині стягнення інфляційних збитків та трьох процентів річних є похідними, тому вони також не підлягають до задоволення. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах». У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них». Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України). Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22). Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України. Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 сплачуючи за ремонтні роботи, будівельні та побутові матеріали для ремонту, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з оплати таких робіт та матеріалів, добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). При цьому позивач тривалий час здійснював оплату таких робіт та матеріалів. Так як позивач не був зобов`язаний здійснювати оплату ремонтних робіт та матеріалів, внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем щодо їх здійснення, а також будь-яких інших зобов`язань, проте він здійснював ці оплати протягом тривалого часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною. Отже, суд дійшов вірного висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 534 588,75 грн. Оскільки вимоги про стягнення інфляційних збитків та трьох процентів річних є похідними, тому суд обгрунтовано вказав, що вони також не підлягають до задоволення. Доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно застосував ст. 1212 ЦК України, не перевіривши дійсний мотив позивача, обставини, які виникли і були передумовою для дій позивача, не застосував ст. 3 ЦК України, грубо проігнорувавши практику правозастосування Верховного Суду з цього приводу, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом вірно встановлено правовідносин, які склалися між сторонами, та правильно застосовано ст. 1212 ЦК України. Посилання в апеляційній скарзі на наявність домовленостей між позивачем та відповідачем про те, що він здійснює ремонт у квартирі відповідача, а остання надає йому право на проживання позивача у квартирі, колегія суддів вважає неспроможними. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження такої домовленості, а у позові зазначено, що підставою витрат позивача було бажання відновити стосунки та проживати разом з позивачем та сином. Наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи та переоцінки доказів, містять посилання на обставини, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення. Водночас колегія суддів враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99). На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бая Сергія Едуардовича - залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 18 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 20 липня 2026 року. Головуючий: Судді: