Постанова Одеський апеляційний суд № 499/259/19

Номер провадження: 22-ц/813/6157/21 Номер справи місцевого суду: 499/259/19 Головуючий у першій інстанції Тимчук Р. М. Доповідач Сєвєрова Є. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.05.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії: головуючого - Сєвєрової Є.С., суддів: Ващенко Л.Г., Колеснікова Г.Я., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іванівського районного суду Одеської області від 14 грудня 2020 року у складі судді Тимчука Р.М., в с т а н о в и в: У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути безпідставно набуті кошти у розмірі 60 000 грн., пеню в розмірі 132712,80 грн; індекс інфляції за весь час прострочення в розмірі 96024,00 грн; три проценти річних від суми прострочення в розмірі 13391,39 грн. та 768,40 грн. судового збору. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач послався на те, що відповідач є директором Фірми «Одеса-Бласко» МПП з 04.10.1991. Відповідно до усної домовленості з позивачем він повинен був укласти договір купівлі продажу частини нежитлової будівлі розміром 61 кв.м. по АДРЕСА_1 , яка належить відповідачу на праві власності. На підтвердження укладеної в майбутньому угоди відповідач отримав від позивача грошові кошти в розмірі 60 000 грн. та надав позивачу власноручно написані розписки. Однак відповідач не підготував документи для продажу нерухомого майна та, як пізніше з`ясувалося, взагалі не мав жодного права продавати вищевказане нерухоме майно, так як воно перебуває під арештом. Розписками не встановлена дата, до якої сторони мають укласти договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, а тому на думку позивача попередній договір не був укладений сторонами, оскільки термін виконання зобов`язання є суттєвою умовою договору. Відповідач свої зобов`язання не виконав, належну йому частину нежитлової будівлі не продав, безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 60 000 грн. не повернув. Відповідачу 24.01.2019 була направлена вимога цінним листом з вкладенням щодо повернення безпідставно отриманих грошових коштів, проте лист повернувся з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання» (копія листа з відміткою додається). Отже, позивач вважає, що відповідач порушив зобов`язання щодо повернення безпідставно отриманих коштів в установлений ч. 2 п. 1 ст. 1049 ЦК України строк. Заочним рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 19.03.2020 позов задоволено. Ухвалою Іванівського районного суду Одеської області від 02.06.2020 скасовано заочне рішення Іванівського районного суду Одеської області від 19.03.2020. Рішенням Іванівського районного суду Одеської області від 14 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд його скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що грошові кошти були сплачені позивачем відповідачу з приводу викупу частини нерухомого майна, однак сторони не виконали вимоги законодавства в частині укладення у належній формі договору купівлі-продажу, кошти відповідач утримує без належної правової підстави, а тому вони підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України. Апелянт послався на висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 30.05.2019 у справі №636/4948/14-ц, від 24.07.2019 у справі №243/7986/16-ц, від 15.11.2018 у справі № 388/688/16-ц. Крім того, враховуючи, що відповідач має грошове зобов`язання перед позивачем, у останнього виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст. 625 ЦК України у зв`язку з чим з відповідача підлягає стягненню індекс інфляції за весь час прострочення в розмірі 96024,00 грн. та три проценти річних від суми прострочення в розмірі 13391,39 грн. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити в повному обсязі. Справу розглянуто без виклику учасників справи в порядку ст. 369 ЦПК України. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за таких підстав. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу частини нерухомого майна, який б за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між власником майна та позивачем укладений не був, а розписки свідчать про те, що сторони лише домовилися укласти такий договір в майбутньому, передані ОСОБА_1 ОСОБА_2 грошові кошти є авансом, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування статті 1212 ЦК України у спірних правовідносинах. Апеляційний суд з даним висновком суду повністю погодитися не може, оскільки судом допущене порушення норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою скасування рішення, а тому відповідно до ст.376 ЦПК України рішення суду слід скасувати і ухвалити нове, виходячи з такого. Матеріали справи свідчать, що 24.12.2011 сторони підписали розписку про те, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 40 000 грн. в якості завдатку купівлі-продажу нерухомого майна по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. 16.02.2012 ОСОБА_2 підписав розписку про те, що отримав від ОСОБА_1 в якості завдатку 10 000 грн. за укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. 27.02.2012 ОСОБА_2 підписав розписку про те, що отримав від ОСОБА_1 в якості завдатку 5 000 грн. за укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. Також 23.06.2012 ОСОБА_2 підписав розписку про те, що отримав від ОСОБА_1 завдаток в розмірі 5 000 грн. за майбутню угоду частини будівлі 61 кв.м. 24.01.2019 ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою про повернення за розписками від 24.12.2011, від 16.02.2012, від 27.02.2012 та від 23.06.2012 безпідставно набутих грошових коштів в загальному розмірі 60 000 грн. Вказана вимога повернулася з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». 29.01.2019 ОСОБА_1 звернувся з заявою до Іванівського ВП Роздільнянського ВП ГУНП в Одеській області, зазначивши, що ОСОБА_2 , який являється директором фірми «Одеса-Бласко» шляхом обману, зловживаючи довірою, продав нежитлові будівлі ОСОБА_1 , розташовані по АДРЕСА_1 на яких накладено арешт. Вказана заява 30.01.2019 внесена до ЄРДР за N12019160290000027 за ознаками правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України. Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, послався на те, що між ним та відповідачем наприкінці 2011 року було досягнуто попередньої домовленості щодо відчуження на користь позивача нерухомого майна по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. Згідно попередньої домовленості, відповідач отримав від позивача відповідно до розписок від 24.12.2011, від 16.02.2012, від 27.02.2012 та від 23.06.2012, грошові кошти в розмірі 60 000 грн. Проте, після отримання грошових коштів відповідач почав ухилятись від укладення договору. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта на нерухоме майно по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. були накладені арешти. Відповідно до частини першої та третьої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Відповідно до статті 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Оскільки попередній договір або договір купівлі-продажу вищевказаного нерухомого майна, які б за своєю формою та змістом відповідали б вимогам закону, між сторонами у справі укладені не були, грошові кошти в розмірі 60 000 грн., отримані ОСОБА_2 можуть вважатися авансом, оскільки були сплачені в рахунок майбутнього придбання майна. В зазначеній частині суд дійшов вірного висновку про зміст виниклих між сторонами правовідносин, разом із тим безпідставно відмовив у задоволенні позову. Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, послався на те, що між ним та відповідачем наприкінці 2011 року було досягнуто попередньої домовленості щодо відчуження на користь позивача нерухомого майна по АДРЕСА_1 , 61 кв.м. Згідно попередньої домовленості, відповідач отримав від позивача відповідно до розписок від 24.12.2011, від 16.02.2012, від 27.02.2012 та від 23.06.2012, грошові кошти в розмірі 60 000 грн. Проте, після отримання грошових коштів відповідач почав ухилятись від укладення договору, кошти не повернуті, відтак порушене право позивача підлягає захисту. Разом із тим позивач помилково кваліфікував правовідносини як безпідставне збагачення відповідно до ст.1212 ЦК України, але така обставина не може бути підставою відмови у задоволенні позову. Так, у постанові ВП ВС від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 зазначено, що правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо підстав отримання коштів відповідачем (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)). При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)). Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. З огляду на те, що суд першої інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню, рішення суду не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України. Встановлено, що за розписками від 24.12.2011, від 16.02.2012, від 27.02.2012 та від 23.06.2012, які підтверджують отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 60 000 грн., кошти не повернуті, тому підлягають стягненню з відповідача. У позовній заяві ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 інфляційні втрати в розмірі 96 024 грн. за весь час прострочення, 3% річних від суми прострочення в розмірі 13 391, 39 грн. та пеню в розмірі 132 712,80 грн. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N686/21962/15-ц (провадження N 14-16цс18) зроблено висновок, що "у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі N 760/6938/16-ц (провадження N 61-22875св19) зазначено, що "дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), унаслідок чого у разі прострочення виконання зобов`язання нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України". Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, правовідносини, які склалися між сторонами з приводу стягнення авансу, за своєю правовою природою є грошовим зобов`язанням, на яке поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності. Проте, апеляційний суд вважає, що період прострочення повернення відповідачем грошових коштів визначений позивачем є помилковим. З матеріалів справи вбачається, що 24.01.2019 ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з листом-вимогою про повернення безпідставно набутих коштів у розмірі 60 000 грн. Отже, враховуючи, що 3 % річних, інфляційні втрати та пеня нараховуються з моменту прострочення виконання зобов`язання, апеляційний суд приходить до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3 % річних, інфляційні нарахування від простроченої суми та пеня за період з 24.01.2019 (звернення до відповідача з листом-вимогою) до дня подання позову 25.03.2019. Так, нарахування інфляційних втрат на суму 60 000 грн. за період з 24.01.2019 по 25.03.2019 становить 842,70 грн. Нарахування 3 % річних на суму 60 000 грн. за період з 24.01.2019 по 25.03.2019 становить 296,00 грн. Пеня за період з 24.01.2019 по 25.03.2019 становить 3550,68 грн. Враховуючи викладене, з відповідача на користь позивача підлягають кошти в розмірі 60 000 грн., інфляційні втрати в розмірі 842,70 грн., 3 % річних в розмірі 296,00 грн. та пені у розмірі 3550,68 грн. В іншій частині позовних вимог слід відмовити. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст. ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Іванівського районного суду Одеської області від 14 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, пені, індексу інфляції та трьох відсотків річних задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті кошти у розмірі 60 000 грн., інфляційні втрати в розмірі 842,70 грн., 3 % річних в розмірі 296,00 грн., пеню у розмірі 3550,68 грн. В іншій частині позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий: Судді: