Постанова КЦС ВС № 523/13266/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 липня 2026 року м. Київ справа № 523/13266/20 провадження № 61-5612св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивачка (відповідачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 , відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_4 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Костинчук Василь Васильович, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року у складі судді Мурманової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Комлевої О. С., Зміст позовної заяви, зустрічної позовної заяви та їх обґрунтування

1. У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядженням нерухомим майном, зняття з реєстраційного обліку та виселення.

2. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , однак у цій квартирі без належних на те підстав проживають та зареєстровані відповідачі.

3. Посилалася на те, що наявність реєстрації відповідачів та їх проживання в належній їй квартирі створює їй перешкоди в користуванні власністю.

4. З огляду на наведене та ураховуючи уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити їй перешкод у праві володіння, користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 ; скасувати реєстрацію ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у зазначеній квартирі; виселити відповідачів з квартири.

5. У червні 2021 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним.

6. Зустрічний позов обґрунтований посиланням на те, що договір дарування, на підставі якого ОСОБА_1 набувала право власності на квартиру, є недійсним. Дарувальник діяла недобросовісно, оскільки не повідомила про проживання у спірній квартирі малолітніх дітей - її онуків, які проживали там від народження. Таким чином свідомо поставила під загрозу соціальний статус проживаючих у спірній квартирі осіб. Зазначене свідчить, що дії сторін договору дарування квартири були недобросовісними стосовно проживаючих в ній осіб та спрямовані на позбавлення права користування житлом.

7. Також позивач ОСОБА_4 зазначив, що під час проходження ним військової служби його мати без його відома уклала договір міни квартири від 08 червня 1995 року, на підставі якого вона отримала право власності на квартиру АДРЕСА_1 . У подальшому склала заповіт на його ім`я, запевнивши, що він отримає вищевказану квартиру у спадщину. Про наявність договору дарування на ім`я його старшої доньки, яка є громадянкою рф та проживає у державі Ізраїль, йому стало відомо лише після смерті матері у 2018 році.

8. Позивачі зазначали про необхідність встановлення постійного сервітуту, ураховуючи можливість незаконного виселення та в подальшому продажу квартири третім особам.

9. Посилалися на те, що на правах членів сім`ї власника квартири вони є такими, що не втратили прав на користування квартирою та займаними приміщеннями. Позивачка/власниця квартири не надала суду жодних доказів на доведення обставин того, що їх проживання у квартирі створює їй перешкоди в користуванні житлом. Навпаки, вона проживає в іншій країні, не користується квартирою.

10. Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили суд: - встановити їм постійний особистий житловий сервітут щодо квартири АДРЕСА_1 ; - визначити їм об`єм прав з користування зазначеною квартирою та визначити, що вони мають право на користування кімнатами, зазначеними в технічному паспорті квартири, а саме: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - право користування житловою кімнатою № 2 площею 12,6 кв. м; ОСОБА_2 - житловою кімнатою № 5 площею 9,0 кв. м, а також нежитловими приміщеннями коридору № 5 площею 9,8 кв. м, кухнею №7 площею 9,5 кв. м, ванною кімнатою № 4 площею 2,6 кв. м, вбиральнею площею 1,0 кв. м та балконом площею 1,9 кв. м; - визнати недійсним договір дарування серії ВЕХ № 688607, посвідчений 18 вересня 2007 року державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Шаталовою О. В., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

11. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядженням нерухомим майном, зняття з реєстраційного обліку та виселення залишено без задоволення.

12. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення постійного особистого житлового сервітуту, визнання прав користування квартирою та визнання договору дарування недійсним залишено без задоволення.

13. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі у справі зареєстровані у спірній квартирі зі згоди та як члени сім`ї колишнього власника ОСОБА_5 , іншого житла не мають, а тому є такими, що набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб. Позивачка не довела, що відповідачі перешкоджають їй у користуванні квартирою, а тому застосування такого крайнього заходу втручання, як їх виселення, не відповідає критерію пропорційності.

14. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив, що позивачами за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні договору дарування «помилки», «недобросовісності», «неправильного сприйняття фактичних обставин правочину», що вплинуло на волевиявлення дарувальника. Зміна рішення дарувальника, щодо відміни заповіту, складеного на ім`я сина, та укладання договору дарування на користь онуки, не є підставами для визнання недійсним договору дарування.

15. З урахуванням того, що власник квартири ОСОБА_1 в квартирі не проживає та не веде спільного господарства з позивачами за зустрічним позовом, суд першої інстанції вважав, що відсутні правові підстави для встановлення сервітуту. Між власником та членами сім`ї не було жодних домовленостей щодо обмежень у користуванні квартирою чи строковості реєстрації в ній місця проживання. Крім того, оскільки позивачі за зустрічним позовом не є власниками та/або співвласниками квартири, безпідставними є вимоги зустрічного позову про визначення за ними фактичного права користування житловим приміщенням. Основний зміст та мотиви судового рішення суду апеляційної інстанції

16. Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року залишено без змін.

17. Суд апеляційної інстанції, з урахуванням меж апеляційного перегляду, погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору дарування з підстав наявності помилки, недобросовісності чи неправильного сприйняття дарувальником фактичних обставин правочину визнані недоведеними належними і допустимим доказами. Вимоги про встановлення постійного сервітуту та визнання прав користування квартирою не ґрунтуються на вимогах закону. Сервітут виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Узагальнені доводи касаційної скарги 18. 26 квітня 2026 року ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Костинчук В. В., через систему «Електронний суд» звернулись до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просять скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року в частині залишення без задоволення зустрічного позову, ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення зустрічних позовних вимог.

19. Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції заявники зазначають неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-88цс14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 161/4985/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 757/7180/15-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц, від 13 червня 2024 року у справі № 214/65/20 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

20. Касаційна скарга обґрунтована посиланням на те, що при розгляді зустрічного позову суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_1 з 2014 року постійно проживає в державі Ізраїль, з моменту укладення оспорюваного договору дарування не брала участі у витратах на управління, утримання та збереження свого нерухомого майна, не сплачувала податки, збори (обов`язкові платежі), а також не несла відповідальності перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними з утриманням свого нерухомого майна. Заявники акцентують увагу на тому, що з 2004 року їх сім`я за власні кошти утримувала квартиру у належному стані, проводила поточні та капітальний ремонти, покращила стан квартири, фактично збільшила її ринкову вартість.

21. Крім того, на момент укладення оспорюваного договору дарування від 18 вересня 2007 року у спірній квартирі були зареєстровані та фактично проживали неповнолітні діти - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Дозвіл органу опіки на відчуження не було отримано. Нотаріусу було надано неповні дані про склад зареєстрованих у квартирі осіб, що свідчить про зловживання дарувальником своїм правом.

22. Вважає, що сторони оспорюваного договору діяли недобросовісно, оскільки достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній неповнолітніх дітей.

23. Посилається на те, що оскільки позивачка висловила своє бажання про виселення їх з квартири для подальшого проживання в ній або продажу, безпідставними є висновки суду в частині відмови у встановленні їм постійного житлового сервітуту та визначенні порядку користування житловим приміщенням. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

24. Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків.

25. Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2026 року поновлено ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року та постанови Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року, відкрито касаційне провадження у справі №523/13266/20, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 26. 26 червня 2026 року матеріали цивільної справи №523/13266/20 надійшли до Верховного Суду.

27. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами

28. Відповідно до договору міни від 08 червня 1995 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , ОСОБА_5 обміняла квартиру АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 . 29. 18 грудня 1995 року ОСОБА_5 склала заповіт на ім`я ОСОБА_4 , яким все своє майно, з чого б воно не складалось та все, що буде їй належати на день смерті заповіла сину. Заповіт посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрований за № 7-4558. 30. 28 березня 2005 року ОСОБА_5 оформила заяву про відміну заповіту, складеного 18 грудня 1995 року за реєстровим №7-4558. Заява посвідчена державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрована за № 7-397.

31. Відповідно до договору дарування від 18 вересня 2007 року, посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, реєстровий номер 7-2978, ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 .

32. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно квартира АДРЕСА_1 зареєстрована з 21 вересня 2007 року за ОСОБА_1 . Підстава виникнення права власності: договір дарування від 18 вересня 2007 року, форма власності: приватна, частка: 1/1.

33. Згідно з довідкою (виписка з домової книги про склад сім`ї та прописку) від 03 вересня 2007 року за адресою: кв. АДРЕСА_1 , прописані: ОСОБА_5 1926 року народження - основний квартиронаймач (дата реєстрації з 1995 року); ОСОБА_4 , 1955 року народження - син (дата реєстрації 2004 рік) та ОСОБА_1 , 1981 року народження - онучка (дата реєстрації 2006 рік). Позиція Верховного Суду

34. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

35. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

36. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

37. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

38. Положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

39. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

40. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

41. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

42. З урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, та положень частини першої статті 400 ЦПК України, справа переглядається в касаційному порядку лише в частині вирішення вимог зустрічного позову.

43. Звертаючись до суду із зустрічним позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд визнати недійним договір дарування квартири з огляду на недобросовісність дій дарувальника та відчуження житлової нерухомості, право користування якою мають діти, а також встановити постійний особистий житловий сервітут, визначити право користування квартирою.

44. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

45. Презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

46. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

47. Частинами першою та третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

48. Частинами першою та шостою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

49. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

50. Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна.

51. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

52. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

53. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна

54. Згідно з частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

55. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 177 Сімейного кодексу України.

56. Аналіз змісту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дає підстави для висновку, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - це обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

57. Верховний Суд України у постанові від 10 липня 2017 року у справі № 6-1002цс17 зауважував, що вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

58. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 та від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 зазначала, що правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

59. Верховний Суд у постановах від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц, від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18 також зазначив про те, що чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном у залежності від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

60. Отже дбати про дітей та їх інтереси мають насамперед батьки, а держава охороняє інтереси дітей при вчиненні саме батьками дій, які можуть нашкодити інтересам дітей (постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 453/1637/21).

61. У постанові від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 Верховний Суд виснував, що сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин щодо відчуження за договором купівлі-продажу квартири, яка належить на праві приватної власності бабі малолітньої дитини, в якій ця дитина проживала, не порушує прав цієї дитини, оскільки вона має право на проживання за місцем проживання кожного з її батьків.

62. Встановивши, що оспорюваний договір дарування квартири було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , неповнолітні особи, які проживали у відчуженій квартирі, були онуками дарувальниці, водночас до досягнення ними повноліття обсяг їх житлових прав на спірну квартиру не звужувався (вони безперешкодно користувалися квартирою для проживання), що не заперечувалось ними, на момент звернення позивачки до суду з первісним позовом у цій справі про виселення ОСОБА_2 вже виповнилося 18 років, а ОСОБА_3 - 22 роки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, дійшов мотивованого висновку про відсутність правових підстав для визнання такого договору недійсним з підстав неотримання дозволу органу опіки та піклування на його вчинення.

63. Нездійснення ОСОБА_1 витрат на утримання спірної нерухомості не є підставою для визнання договору дарування недійсним. Виконання ОСОБА_4 таких обов`язків може бути підставою для пред`явлення до власника квартири вимог про відшкодування частини понесених витрат, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц, на яку містяться посилання у касаційній скарзі.

64. Вчинення сторонами оспорюваного правочину недобросовісних дій при укладенні договору дарування квартири не встановлено. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що наступна зміна наміру власника квартири ОСОБА_5 відносно юридичної долі належної їй нерухомості, з урахуванням її нотаріально посвідченої заяви про відміну заповіту, складеного 18 грудня 1995 року на ім`я ОСОБА_4 , не є підставою вважати укладений нею договір дарування такої квартири недійсним.

65. Погоджується колегія суддів також з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про встановлення постійного особистого житлового сервітуту та визначення об`єму прав щодо користування квартирою.

66. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

67. Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (постанова Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 498/164/15-ц).

68. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (стаття 405 ЦК України).

69. Верховний Суд уже зазначав, що сервітутне правовідношення виникає в силу закону згідно з частиною першою статті 402 ЦК України за наявності факту проживання особи разом з власником обтяженого сервітутом житла та спільне з ним користування цим житлом. У ЦК України право членів сім`ї власника житла на користування ним визнається сервітутним правом. Це право є особистими сервітутом, оскільки виникає в інтересах певної особи - члена сім`ї власника житла. Таким чином, суб`єктами такого сервітутного правовідношення є, з одного боку, власник житла, а з іншого - член сім`ї.

70. Зі змісту частини першої статті 405 ЦК України вбачається, що необхідною умовою виникнення зазначеного сервітуту є спільне проживання членів сім`ї з власником обтяженого сервітутом житла та ведення спільного господарства. Ці дві умови в сукупності дають право обмеженого користування житлом членам сім`ї власника.

71. Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/8599/15-ц, від 08 жовтня 2018 року у справі № 522/10402/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 209/6568/13-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 641/4513/16-ц.

72. Встановивши, що ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають разом з власником квартири ОСОБА_1 , не ведуть з нею спільне господарство, безперешкодно користуються квартирою, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог зустрічного позову про встановлення постійного житлового сервітуту.

73. Додатково колегія суддів зауважує, що суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення відповідачів, справа в цій частині ні в апеляційному, ні в касаційному порядках не переглядалася, а тому відсутні правові підстави вважати житлові права заявників, зокрема право на користування квартирою, такими, що потребують судового захисту.

74. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 Житлового кодексу України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

75. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (частина четверта статті 311 ЦК України).

76. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

77. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

78. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

79. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

80. Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшли загалом обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову.

81. Висновки судів першої та апеляційної інстанції в оскарженій частині, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилаються заявники у касаційній скарзі.

82. Верховний Суд неодноразово зауважував, що зважаючи на різноманітність правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, ураховуючи фактичні обставини, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19(910/13492/21)).

83. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

84. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

85. З урахуванням доводів касаційної скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Костинчук В. В., які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в оскарженій у касаційному порядку частині. Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Костинчук Василь Васильович, залишити без задоволення.

2. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 лютого 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников Судді: О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович